Попросила мама синочка Ховрашка, щоб той назбирав серед поля трохи пшеничних зерен.
— Незабаром, синочку, настане зима. Сніг вкриє землю білою скатертиною, морози прийдуть до нас злі-презлі. Отож треба нам їжею на зиму запастись. Я, — продовжувала мама, — піду ген далеко, аж на те поле. А ти тут поблизу нірки трохи зерна назбираєш.
— Ще так рано?! — сказав у відповідь Ховрашок. — Полежу ще трішки.
Пішла мама на далеке поле, а малий продовжував ніжитись у нірці. Ополудні прийшла Ховрашкова мама з чималою торбинкою зерна.
— Мамо! Мамо! Як ти багато зерна назбирала! Мабуть, уже й обідати пора? — весело пропищав Ховрашок.
— Ще рано, — відповіла та. — Піду іще назбираю пшеничного зерна. — Та й пішла собі.
Коли вже зовсім звечоріло, і мама повернулась до своєї нірки, вона знову запитала свого синочка:
— Чи ж багато ти назбирав зерна, мій маленький?
— Та ж було уже пізно, мамо, — відповів той. — Знайшов для себе І кілька зернин, щоб пообідати… Тепер будемо вечеряти? — запитав Ховрашок.
— Уже пізно, — сказала Ховрашкова мама, — та й стомилася я за цілий день.
Все-таки дала вона синочкові кілька зернин з торбинки, і обоє полягали спати. Чогось Ховрашок тієї ночі довго не міг заснути. Вранці він першим розбудив маму і попросив маленьку торбину.
— Уже зовсім не рано, — сказав. — Мені вже пора на поле. — Трохи подумавши, додав згодом: «Швидше, мамо, бо за цим рано, як і вчора, прийде оте пізно, і я знову нічого гарного і доброго не зроблю».
