Брела полем Лисичка. І такою вже голодною була, що ледве довгого хвоста по землі волочила. «Ох, і невдачлива я сьогодні, — буркала сама собі під ніс. — Хотіла рябого півника на сніданок впіймати, так собаки ледве життя не вкоротили. Мишва також у нори поховалась, та ще й пищить — насміхається».
Брела Лисичка і долю проклинала:
— Який сором! — промовляла, ледве не плачучи. — Щоб бути найхитрішою від усіх звірів лісових і смертю голодною помирати.
— Ой, а це що?! — раптом вигукнула рудохвоста. — Здоровенький був, клубочку-колобочку.
Очі в Лисички забігали, радістю засвітились. Під торішніми пожовклими бур’янами сиділо маленьке перелякане зайча.
— Не тремти, косооке, — сказала Лисичка. — Боягузи для мене страшенно несмачні. Але я однаково тебе з’їм, бо дуже-дуже голодна.
— Така вже моя доля, — сказав Зайчик. — Але я дуже маленький, я, тітонько, всього-на-всього позавчорашній. Ось подивіться: кулачок та й годі, і що тут їсти? А знаєте що? — оговтавшись, сказав Зайчик. — Я і насправді несмачний. А кажуть, якщо в мене трішки хвостик відросте, тоді я стану дуже смачним. А це недовго.
Глянула Лисичка на куцохвостого й задумалася. «А й справді, — мовила сама до себе, — скільки в цьому мишеняті наїдку?» Потім знайшла суху стеблину і поміряла йому хвостика.
— Оце знай, — зробивши сердитий вигляд, сказала Лисичка. — Якщо до вечора хвостик не відросте, я однаково тебе з’їм, навіть несмачного.
— Так-то так, — знову озвався Зайчик. — Проте як я підросту разом з хвостиком, коли теж давно не їв? Коли б ви принесли хоч маленьку морквину.
— Добре, — погодилась Лисичка. — Сиди тут, а я піду на грядку по моркву.
Пішла вона, а зайчик стриб — і тільки його й бачили. А там, зовсім недалечко, хитрого Зайчика чекала його мати Зайчиха. Вона все бачила і чула, але не могла нічим зарадити маленькому синочку.
— Ти вже зовсім дорослий, мій любий Зайчику, коли зумів обхитрити саму Лисичку, — сказала так Зайчиха, і пострибали вони обоє до густої конюшини, радіючи, що все так щасливо скінчилось.
