Одного разу до леопарда прийшло багато гостей. Їли, веселилися, а коли настала ніч, побачив леопард, що всіх гостей не розмістити. Нема на чому їм спати.
«Сходжу я до лева, — подумав, — позичу в нього шкуру буйвола. І пішов.
— Послухайте, леве, у мене в хаті багато гостей, а розмістити їх нема на чому. Чи не позичите ви мені шкуру буйвола?
— Візьми, – відповів лев, – тільки завтра вранці повернеш.
— Поверну обов’язково.
Вранці розійшлися гості леопарда, і він уже зовсім зібрався віднести шкуру леву, але тут прийшла гієна.
— Дорогий леопарде, у мене сьогодні свято, і прийдуть гості. Позичте мені, будь ласка, цю шкуру буйвола.
— Чи знаєш ти, хто господар цієї шкіри?
— Знаю: лев.
— Отож. Ні, я не можу дати тобі шкуру. Відомі мені твої звички, ти її обов’язково зіпсуєш.
— Що ви, що ви! – заспокоїла його гієна. — Адже шкура належить левові! Невже я дозволю собі зробити йому шкоду?
Повірив леопард і дав шкіру.
Наступного дня розійшлися гості гієни, і в будинку не залишилося ніякої їжі. Голодна гієна відгризла шматочок від шкіри. Потім ще шматочок і ще … Всі знають, які гієни ненажерливі: їдять все більш-менш їстівне.
Так і з’їла гієна всю шкуру.
А лев тим часом втомився чекати шкуру. «Що це таке? – думає. — Обіцяв леопард повернути шкуру наступного дня, минуло вже два дні, а шкури все нема».
Вийшов він із дому та як закричить на всю саванну:
— Верни шку-уру-у! Поверни шку-уру-у!
Злякався леопард, побіг до гієни.
— Де шкура?
— Немає шкури, дорогий леопарде, я її з’їла.
— Що ти наробила! Тоді заплати за неї чимось леву.
— Чим я заплачу? В мене нічого не має.
— І я не маю. Як нам тепер бути?
Думали вони, думали, але нічого не придумали.
Так і ходить з того часу лев по савані і все вимагає, щоб йому повернули шкуру буйвола, і дуже сердиться:
– Верніть шку-уру-у! Поверніть шкуру-уру-у!
А леопард і гієна, як почують його грізне ревіння, тікають і ховаються.
