Ходив по лузі кінь. Іде лев.
– Іди за мною! – наказав лев.
– А чого я піду? – питає кінь.
– Як смієш ти розмовляти так зі мною? – крикнув грізно лев.– Хіба не знаєш, хто я? Я – звір над звірами. Я голодний і хочу тебе з’їсти.
– Е,– каже кінь,– не ті тепер часи, що хто кого нагне, той того наб’є.
– Ти осмілюєшся думати, що я слабший від тебе?
– Я в цьому певний,– каже кінь.
– Давай мірятися силою.
Лежав на лузі камінь.
– Іди сюди,– каже кінь.
Підійшли до каменя.
– Ти можеш так стукнути по цьому каменю, щоб із нього іскри посипались?
Дряпонув лев лапою по каменю – пазури поламав.
– Ой, леве, леве! А ще називаєш себе звіром над звірами! Дивись, як я стукну!
У коня на ногах були залізні підкови.
Стукнув кінь копитом по каменю, іскри так і злетіли. Злякався лев, кинувся назад у ліс. Біжить, не оглядається.
– Куди біжиш, леве? – питає його вовк.
Лев сказав вовкові, якого страшного звіра він зустрів.
– І ти його злякався? питає вовк.– От, якби він мені попався, я швидко з ним поквитався б. Тільки покажи мені його.
Узяв лев вовка в передні лапи, сам на задні став.
– Дивись!
Леву здалося, що він легенько вовка тримав, а в того кістки затріщали і дух вилетів геть.
– Ну що, бачиш?
Нічого не каже вовк.
– Чого ж ти мовчиш?
Опустив лев вовка на землю, бачить – не дихає вовк.
– Ех ти, хвалько, тільки побачив його і то зомлів. А я мірявся з ним силою!
Кинув лев вовка, а сам далі побіг.
