Якось злетів з дерева горобчик на землю, бо знайшов дрібне насіннячко поклювати, та незчувся як лиска з-за куща хап, та й ухопила його за хвостик.
Вхопила, держить у пащі, та все й думає, як його хутенько заїсти. Зрозумів бідолаха, що життя його на волосинці та й вдався до хитрощів. Мовить лисиці:
– Ой, лисуню, лиско! Товаришував я з твоїм батьком. Що за лис був. Розумний, хитрий, хороший такий був.
– Угу, – каже лисиця, а сама міцно стискає щелепами хвостик горобцю.
– Ой, лисонько рудасю, радився не раз я з матір’ю твоєю. Ото мудра була, діло завжди казала – куди іншим лисицям до неї!
– Угу, – знову пробурмотала лиска, а горобчика то ще міцніше тримає.
– Ой, лисице-кумасю, знавав я твоїх братів та сестер. Що ж то за гарні та славні були! Сказано – хорошого роду.
– Угу, – знов відмовила лисиця.
– Але ж найкраща, найрозумніша, хитра та спритна ти, моя дорогенька! У світі такої чудової лисуні немає! Правда ж?
Від такої гарної мови лисиця так зраділа, так запишалась, що забула про свою здобич, та гукнула на всю пащу:
– Так, так, так!
А горобчику того й треба – пурхнув на гілочку, та й бачила його лисиця! Облизнулась лиска, а горобчик мовить:
– Велику силу має облесливе слово…
