Заприятелювали якось лисиця й журавель. Разом жили, разом їжу добували. У лисиці було двоє лисенят, а в журавля – двійко журавлят.
От якось пішов журавель на полювання, а лисиця лишилася вдома. Недовго думаючи, вона з’їла обох журавлят, а коли побачила, що журавель іде із здобиччю, почала ніби у відчаї кидатися вусібіч. Бачить журавель, що лисиця якась дивна, та й питає:
– Що сталося?
– Ой,– вигукнула лисиця,– діти зникли!
– А які – довгошиї чи короткошиї? – поцікавився журавель.
– Та хіба не все одно які, адже вони – всі наші! – заскавуліла лисиця, вдаючи відчай.
Нічого не сказав журавель, він зрозумів усе. І вирішив помститися підступній лисиці.
От якось він і каже їй:
– Послухай-но, лиско, я бачив на небі здохлу коняку! Ходімо з’їмо її!
– Так я ж на небо не видряпаюся!
– А ти сідай на мене!
Всілася лисиця журавлеві на крила – і ось вони піднялися в небо. І тоді журавель ударом крила скинув лисицю з себе – і полетіла вона вниз. Летить лиска, перевертається, а журавель кружляє довкола й питає:
– Ну, як ти себе почуваєш, лиско?
– Дізнався б ти, як я себе почуваю, якби мені було об що обіпертися ногами,– люто відповіла лисиця…
Може б, іще щось сказала, та не встигла…
Ось так журавель віддячив лисиці за її підступність.
