Йшов степом ведмідь. Побачив лисицю і погнався за нею.
Лисиця кинулася навтікача, добігла до нори, крутнула хвостом і зникла, наче її й не було.
Ведмідь зупинився і не знає, що його робити: сам великий та товстий, а нора довга й вузька. Але й лисицю жаль утратити.
От почав ведмідь у нору лізти. Засунув голову до вух — далі голова не лізе, хотів витягти назад — не може. Застряв клишоногий — ні туди ні сюди.
А лисиця пробігла через нору і вискочила в степ зовсім в іншому місці. Озирнулась і бачить: сопе ведмідь щосили, хоче голову витягти, а голова наче в землю вросла.
Зраділа лисиця, підбігла до ведмедя і зробила таке, що він став мокрий-мокрісінький.
— Оце тобі, ведмедю, від лисиці на згадку,— сказала вона, голосно засміялась і зникла.
Довго ще мучився ведмідь, насилу витягнув голову. Віддихався він, обтрусився й озирається на всі боки,— чи не бачив хто, що йому лисиця накоїла.
Поблизу чабан пас отару. Ведмідь до нього та й питає:
— Чи не бачив ти чого, чабане?
— Бачив,— відповідає той.
— А що ж ти бачив?
— Та бачив я, як лисиця одного ведмедя обдурила.
Розгнівався ведмідь.
— Коли що бачив,— каже,— то мовчи та й годі, нікому про те анітелень. Бо я тебе з’їм.
Злякався чабан, клянеться та божиться, що нікому й не заїкнеться.
Пригрозив йому ведмідь на прощання ще раз і подався своєю дорогою.
Увечері пригнав чабан в аул баранів і не стерпів, розповів усім про витівку лисиці. Люди з реготу аж на землю падали, а дітлахи одразу склали пісеньку про лисицю та ведмедя:
У ведмедя, у Михайла, мабуть, розуму не стало,
І такі ще бувають дива:
На обід лисицю з’їсти душа його баїжала,
Та лисиця обдурила, розболілась голова!
Почув здалеку цю пісню ведмідь і мало не вмер од злості. Вранці приходить він до чабана — шерсть настовбурчена, очі горять.
— Сякий-такий чабанисько,— реве,— де ж твоє слово? Обдурив мене, знеславив на весь степ, нарікай тепер на се бе — я тебе з’їм.
Чабан у сльози, ну кланятися та благати, щоб ведмідь дав йому хоч три дні строку — попрощатися з сім’єю і товаришами.
— Добре,— каже ведмідь,— хай буде так, даю тобі три дні строку, тільки потім уже не сподівайся на милість.
Сказав і пішов.
А чабан упав на землю, затулив обличчя руками і плаче-ридає.
Підбігає до нього лисиця.
— Чого ти, чабане, плачеш?
— Ой-ой, як же мені не плакати, пропав я тепер зовсім.— Т він розповів лисиці усе.
— Годі сумувати! Що даси? Я врятую тебе од ведмедя.
— Проси що хочеш, нічого не пожалію,— відповідає чабан.
— Коли так,— зраділа лисиця,— скажи: чи згоден ти за порятунок віддати мені свої нирки?
— Згоден, згоден, тільки виручи мене.
На тому й домовилися.
Тоді лисиця й каже чабанові:
— Іди у свій аул і три дні гуляй, як хочеш, а через три дні приходь на це місце. Тільки не забудь узяти з собою якнайбільший мішок та якиайтовщу ломаку. Я чекатиму тебе недалечко. Тільки-но прийде до тебе ведмідь, кланяйся йому і проси, щоб він одпустив тебе додому ще на три дні. А я тим часом стану збоку, хвостом крутитиму, куряву збиватиму. Побачить ведмідь куряву, спитає у тебе: «Що за диво, чого така курява?» Ти і скажи ведмедеві: «Мовляв, так і так у нашого чана дружина зовсім з глузду з’їхала, нічого їсти не хоче, тільки просить ведмеже серце. От хан по степу із списом гасає, шукає ведмедя, того й курява». Скажеш так, а що далі робити — сам догадаєшся.
Послухався чабан лисиці, пішов в аул, а через три дні повернувся на домовлене місце.
І ось іде до нього ведмідь — шерсть настовбурчена, очі горять, а сам облизується.
Упав чабан перед ведмедем на коліна, кланяється та благає, щоб він одпустив його додому ще на три дні.
Як зареве ведмідь:
— Досить з тебе! Погуляв — і годі. Час мені з тобою розквитатися.
І вже зовсім був зібрався накинутися на чабана, як раптом у степу піднявся величезний, до самого неба стовп куряви.
Ведмідь і злякався.
— Що за диво,—питав,— звідки така курява?
Чабан йому відповідав:
— У нашого хана жінка зовсім з глузду з’їхала — нічого не їсть, просить ведмеже серце. Ото хан по степу із списом гасав, шукав ведмедя.
Затремтів од страху ведмідь і просить жалібно:
— Сховай мене, чабанику, від хана, ніколи тобі цього не забуду.
— Добре,— каже чабан,— лізь у мішок.
Вліз ведмідь у мішок, а чабан зав’язав мішок якнайтугіше і ну лупцювати по ньому ломакою. Лупцював, лупцював, поки ведмідь і сконав.
Підбігає до чабана лисиця.
— Ось ти й спекався ведмедя,— каже.— А тепер розплачуйся.
Бачить чабан — все одно не минути йому смерті. «Жив надголодь, і помирати доводиться натщесерце»,— подумав він про себе. А тут як забуркотить, як загуде у нього в животі!
Лисиця й вуха наставила.
— Хто це,— питає,— у тебе, голубе, в животі гарчить?
— Та бачиш, лисичко, вчора я з голоду проковтнув борзого цуцика. А він, видно, вже підріс та й почув лисицю — от і гарчить.
Як зачула лисиця про борзого цуцика, підібгала хвоста — і ходу.
Відтоді більше ніхто не зустрічав її в тих місцях.
