Глава двадцять друга: втеча
На небі ще мигтіли зірки, мов діаманти, і стояв рискою молодий місяць. А вже світало. Я йшла сонними вулицями, вдихаючи дух неторканого снігу і вітру з високих дерев. Свистала вдалині перша київська електричка, у вікнах запалювали світло. У сквері біля театру купалися синички, збиваючи снігову пилюку.
На розі Жовтневої ще було відчинене нічне кафе “Магія”. Бармен розчищав сніг, за високими дверима приглушено грала музика. Я замовила зелений чай з лимоном і фісташками, сіла біля вікна, як у минулому, коли ще жила у квартирі. І душа була на місці. Навпроти на стіні висіло дзеркало у різьбленій оправі, подивилася на себе вперше за останній місяць. На мені було фіолетове пальто з коміром сріблястої лисиці, біла в’язана шапка. Сіла за столик, не роздягнувшись, із дзеркала на мене дивилася інша людина — бліда жінка з високими бровами і темними очима. При неяскравому світлі кольору очей не видно було, я здалася собі не замученою і не виснаженою. Із транзистора звучала пісня Сольвейг, я вдячна була барменові, який шурхотів лопатою, ні про що не запитуючи.
А потім щось на мене найшло, вперше за кілька місяців розплакалась. Добре, що ніхто цього не бачив: мені стало жаль свого невлаштованого життя. Жаль, що я так і не навчилася зберігати те, що діставалося такими зусиллями. Хоча б та квартира. Все життя тулилася по чужих кутках, і ось одного разу, десять років тому, керівництво спілки журналістів провело анкету про побутові умови свого районного членства. Виявилося, що я безхатня. По дорозі з Полтави до Києва керівництво спілки заїздить у наш райцентр, веде мову з адміністрацією. На той час район продавав бетонні плити колишнього військового аеродрому. На клопотання спілки сесія райради виділила шістдесят плит для редакції, начебто на придбання житла для мене.
Що тут почалося! Редактор з головою райдержадміністрації вже подумки розподілили ті плити, розіпхали по кишенях гроші. Проте знайшлися й інші люди. Голова райради Харченко Володимир повторно виніс питання на сесію. Депутати одноголосно проголосували — плити виділити окремо, на житло для журналістки. Директор аеродрому Бибик Олексій зателефонував через день, уночі.
Вийшов з машини, передав целофановий пакет з грошима:
— Послухай і зроби точно так. У тебе є лише цей тиждень, щоб купити квартиру й переїхати.
— Як вам дякувати? Візьміть! — поривалася дати йому кілька купюр.
— Ти збожеволіла? Це квартира!
Я притисла гроші до себе й побігла. Кажуть, якщо людині щось судилося, то все вийде. За день знайшла житло в центрі міста. Хоча, вигляд у тієї квартири був жалюгідний — стіни в дірках, шпалери обідрані, вхідні двері падали з одвірками на руки. Крім того, комунальна заборгованість. Наступного дня оформляли документи у нотаріуса, щоправда, згодом виявилося: нотаріус не мав права практикувати. Все довелося робити по-новому. А на третій день, на Пречисту, ліпив несусвітній дощ, я переїздила до свого помешкання. Гроші передавала господарям на вулиці, там же, на спині одного з вантажників, мені написали розписку про отримання. Ні до того, ні після не бачила такої великої суми — три тисячі доларів.
Наступного тижня, як і пророкував Бибик, мене викликали до суду і задали тільки одне запитання — де гроші за плити? Я показала документи на житло.
Щасливішою не була ні до, ні після. Хрущоба на дві кімнати загальною площею двадцять шість квадратних метрів. Двадцять шість! Сантехніка прогнила, колонка не працювала, двері на ніч доводилося підпирати шваброю. Але то було перше моє житло.
Згадуючи минуле, розумію: тоді, в дев’яностих, на початку Незалежності, це було ще можливо. Ще за інерцією рухався маховик економіки, райгазета друкувала таблиці показників промислових і сільгосппідприємств. Усе вже хилиталося, але ще не падало.
На радощах навіть не подякувала тим, хто відстояв тоді моє право на житло. Мені стало легко і вільно, мовби народилася заново і бачила вперше березові коси за балконом.
І от тепер, через десять років, сиджу в кафе “Магія” по вулиці Жовтневій, дивлюся за шибку, де розцвітає ранок. І в мене знову нічого немає. Мої речі лежать на вулиці Свободи, в руїні, яка майже не замикається, ноутбук стоїть біля вікна, завішаного ковдрою. В тій руїні живеться так, як живуть народи Півночі у наметах. Можна розтопити камін, погріти біля нього руки, можна попрати білизну дощовою водою, можна вмитися над великим старовинним мідним тазом. Можна кип’ятильником нагріти кави.
Усвідомлюю, що ніколи не дам ладу своєму замку. Скільки б не економила, скільки б не залазила в кредити, не позичала грошей, мені не під силу навіть замінити дах. Я порахувала, потрібно, як мінімум, сто п’ятдесят шиферин, а кожна шиферина коштує п’ятдесят гривень. Ще потрібні куточки, зливні труби, оплата майстрам. Ні, це неможливо!
Кафе зачиняється. Виходжу з тихої зали, де лежать на столах перевернуті стільці, мов убиті птахи на високих берегах. Знову в дзеркалі бачу відображення — продовгувате бліде обличчя з високими бровами. Але тепер і це обличчя здається чужим.
На вулиці вже пахне їжею, у відчинені кватирки долітає смак тушкованої картоплі з м’ясом, смаженої цибулі, яєчні. Місто за високими вікнами в теплі збирається на роботу. Ніколи не любила готувати, простоювати над плитою, але в мене є одна блакитна каструлька з чорними вушками, у ній чомусь все виходить смачне. Подумала: от би зараз наліпити вареників з маком або з сиром, намастити медом чи сметаною.
— Доброго ранку, пані журналістко!
— Та доброго, — відповідаю знехотя. Не люблю, коли хтось зупиняє думки. А тут ще назустріч — Зазора. Його приземиста постать з портфелем іде, розхитуючись, як судно на хвилях.
— Сподіваюся, ви ще не забули, де працюєте? Закінчується зима, а вас усе немає.
— Завтра буду.
— Будьте… ласкаві.
Не люблю, коли він запобігливо чемний і непохитний, як стратостат. Уявляю, як його рве зсередини, що мене так довго немає. У колективі десяток людей, кожен має теліпати руками й ногами, щоб наша газетка вижила, щоб ті копійки, які нам держава платить, ми відробили. Фізично відчуваю його зневагу, майже ненависть. Сьогодні що — вівторок? Значить поскакав до адміністрації на летучку. В редакції газетний день, запарка. Якби була я, то шеф би так не поспішав. Кроків за десять він виймає носовика, як простирадло, дружина йому шиє їх удома, розправляє на всю ширину. Він так завжди робить, коли хоче показати, як спітнів і як йому зле. Все, треба йти на роботу.
Майже пробігаю квартал, думаю, як потрапити в будинок через такий високий сніг. Ослаблені легені запалилися, глибокий сухий кашель не дає дихнути. Де ж це снігова лопата, мабуть, в кочегарці. Аж ось завертаю за ріг вулиці і бачу, що стежка прокидана від самих воріт і до крилечка. Біля кочегарки припорошений слід від вантажівки і величезна купа розпиляних кругляків дров. Оце новина! Невже мій квартирант не перетворився на втікача і намагається боротися? З труби, що виведена до кватирки його кімнати, в’ється синюватий димок. Так ми ще й опалюємо!
Роздумувати знову про те, що змушує цього чоловіка жити в руїні, мені ніколи. Тим більше, що його немає вдома. Відмикаю двері, піднімаюся сходами вгору. Біля дверей кімнати лежить гора нарубаних дров. Моє житло нахололо, майже льодяне. Вмикаю обігрівач, розпалюю камін, починаю збиратися на роботу.
Глава двадцять третя: всі дівчата виходять заміж
Хутір прокидався рано. Лісяні обвальковані глиною хати вистигали. Треба було опалювати. Коли випадав глибокий сніг і до скирт із соломою не добредеш, розпалювали в печах нехворощ. Горіло, аж тріщало. Зверху клали сируватий хмиз, вогонь пожадливо накидався на нього, як звір на здобич. Тягнувся сіруватий димок. Дехто збирався на роботу в село, школярі, а з ними й дорослі виходили о сьомій ранку. Мороз — не мороз, завірюха чи сніг до пояса, попереду хтось із чоловіків ішов у битих валянках і робив слід. За ним рухалися решта. Дорога то піднімалася на пагорби, то тікала вниз. По обидва боки було поле, а за ним — ліси. На пагорбах вітер здимав сніг, іти було легше. Як правило, всі шість кілометрів мовчали, щоб не хапати морозного вітру. Інколи виходили вовки і стояли поодаль, хуторяни їх не боялися. Між ними і звірами була мовчазна угода: і ті, й інші жили окремим життям, не завдаючи одне одному шкоди. Недарма ж хуторян прозивали чаклунами й звалювали на них біди. Чи посушливе літо, чи падає худоба, чи вимокло сіно — все через тих хуторян, бодай їм було пусто.
Начальство полюбляло нехворощан за покірність. Все, що було в погребах — бочки з медом, солониною, грибами, — а ще ямки із мороженими в’юнами, горщики з молозивом, запеченими сливами ішло на пригощання уповноважених. Хуторяни гнали самогонку, наливали калюжку на лаву й запалювали, чи горітиме. У хатах завішували вікна, обмазували тістом чавуни з брагою, говорили пошепки. Брали самогонку, доки горіла, настоювали на зубрівці. Як тільки на дорозі з’являлася бричка, запряжена білою кобилою, хуторяни, без того худі й жилаві, зменшувалися, схиляли голови, думали, як цього разу догодити начальству, що йому піднести і чим його здивувати.
А тим часом голова колгоспу не дозволяв їм орати городи кіньми, бо коней навесні мало й вони вироблені, рубати сухостій на дрова.
Опалювали тільки соломою й хмизом. Солому вночі крали зі скирт, приносили додому разом з льодом, а хмиз тягали з лісу, по снігу.
Мені назавжди запам’ятаються ранки. В печі розгорається солома, пахне димком, на столі блимає гасова лампа. Бабуся ставить у горняті картоплю, тоненько кришить мерзле сало й цибулю. За якусь часину на всю хату пахне засмажка, так пахне, що всидіти за теплим комином неможливо. Злажу на припічок, а там холодно.
— Ти ще поспи, хай снідають тато й мама та Вова. Їм у село йти, — каже бабуся.
— Нічого, нічого, всі помістимося, — усміхається тато.
Загортає мене в рядно, саджає біля себе на лавці. Кожен чистить собі гарячу картоплину, потім вмокає в засмажку і їсть із квашеною капустою. Перед тим, як піти, батько несе мене на припічок, я заскакую на піч. На комині умліває кваша. Засуваю палець у горщик, щоб покуштувати. Ненароком горщик перекидається і падає на черінь, укриту солдатською ковдрою.
— Бабусю, вас не було в хаті, а тут таке трапилося! З отієї занавіски, що біля печі, зліз вишитий гном. Я сама бачила, стрибнув на комин і перекинув квашу. Тепер тут усе розлите.
— І в кого ти таке вродилося? — сміється бабуся. — Треба спитати, може десь брехунів приймають?
Коли бабуся виходить, я злажу з печі і прошу вибачення у гнома, вишитого на занавісці. Гном підморгує мені, під ним хитається гриб-мухомор. Ми базікаємо про се-те, мов нічого й не трапилося.
Коли підбилося вгору сонце, приходить Ніна, дочка Рудого Василя. Ніна принесла з собою нитки й гачок, перезнімає з рушника мереживо. Рушник висить над іконами, Ніна стоїть на табуретці, раз по раз дивиться на візерунок і крутить гачком. Як нудно!
— Ніно, а навіщо заміж виходять? — запитую.
— Бо всі дівчата повинні виходить заміж.
— І я теж?
— Як виростеш.
Перспектива готувати скриню, в’язати мереживо і вишивати мене засмучує.
— А якщо я буду ось така? — закопилюю губи й настовбурчую вуха, — теж вийду заміж?
— Усі виходять.
Згадую Лукію, у неї зуби, наче кілки, а справді, вийшла ж. Іще Андрієм як попирає.
— А ти за кого йтимеш?
— Хто посватає. У мене ще рушників не вистачає.
— Так візьми в нас, у бабусі багато.
— Не можна, люди засміють. Треба неодмінно свої рушники, п’ятнадцять або двадцять. Іще двоє простирадл, дві скатерки, килимок на стіну, домоткані доріжки.
Бідна, бідна Ніна. У неї все обличчя в ластовинні, наче горобцями побите. Косичка руда, кучерява й коротка, на кінці закручена, схожа на поросячий хвіст. Руки теж у ластовинні.
Я дивилася, як Ніна пильнує біля візерунка, дівчина надовго замовкла, немов блукала вже у своєму недалекому заміжжі. Раз по раз її очі зникали за вікном, а руки все крутили й крутили нитки. Тоді ми ще не знали про укрупнення, про те, що незабаром залишимо свій хутір, розлетимося по світах, і вже, може, й не побачимося. Ніна спочатку виїде до села, ніхто її так і не посватає. Тоді вона візьме торбинку з харчами й рушить у Крим, начебто до брата, який служив в армії, і залишиться там працювати на виноградниках.
Батько з матір’ю, чужі-чужісінькі в селі, довго чекатимуть дітей з далекого Криму. Я й зараз бачу, як вони обоє малі і в драних куфайках когось виглядають біля перелазу.
Ніна приїде спродуватися у чорному, як блискавка, пальті. Люди заходитимуть і братимуть, кому що треба — ночви, табуретку, тарілки. Вона стоятиме біля порогу і казатиме — “ето рубль”, “ето троячка”, “ето даром”. Рушники пішли разом зі скринею. Сусіди потім гудили, що квіточки вишиті дрібно, такі візерунки годяться хіба на торбинки. А куди поділося те мереживо, яке вона плела в нашій хаті при холодному сонці, — не знаю. Тільки, мабуть, наречений їй не зустрівся.
Хуторяни так і залишилися в селі чужими. За два десятиліття їхні хати спустіли, уже нехворощю там не пахло. На стінах лишилися поруділі чорно-білі фотографії. На одній, пам’ятаю, вони сидять усі разом на траві. Біля них розстелене полотно зі скупими наїдками і пляшкою наливки. Дівчатка у вінках зі стрічками, жінки низько запнені. Чоловіки й хлопчаки в картузах і піджаках. Всі обличчя напружені, суворі. Вони знали: фотографія піде у вічність і хотіли виглядати достойно.
Хуторяни незабаром вимерли, так і не знайшовши домівок на новому місці. За ними обвалилися їхні сільські хати, немовби відчували, що в них уже ніхто й ніколи більше не житиме.
