Глава дев’ятнадцята — світло твого сповитка
Бачу, як зараз: через маленькі вікна пробивається до кімнати сонце, мов просіяне крізь сито. Мати сидить біля столу, говорить з бабусею про хутір і раз по раз переходить на плачі. Тоді, навесні шістдесят першого, мені виповнилося шість років. Я росла самотньо між конвалій та зозулиних черевичків. Між пташок і ящірок. Між проваль і урвищ, над бурчаком, який ніс тиху пісню через коріння дерев. Так росла й моя мати. Наша хата стояла в оточенні дерев, ми звикли їх бачити скрізь, щодня, звикли, що вони нас захищають, гомонять з нами, зустрічають нас.
Коли ми переїхали, матері було тридцять вісім років. Вимучена далеким ходінням до села, бо влаштувалася санітаркою в лікарню, вона виглядала на сорок вісім. Хвилька волосся, яку завжди викладала після миття, несподівано посивіла. Мати немов поменшала, в неї ні до чого не знімалися руки.
Бабуся — зовсім інакше. В хутір її видали заміж за вдівця в шістнадцять років, через сирітство, а виростала в селі. Тут були її подруги, далекі й близькі родичі, спогади дитинства.
— Що ти розходилася, — втішала вона матір, — всі переїхали, нічого вже не зміниться. Так треба державі.
— Кому треба, той хай і живе. Моя душа в хуторі.
— Нам пощастило, на якому хорошому місці купили хату. Куркульське дворище! І річку видно, і левада поруч, і до всього близько.
До хати зайшов дід Іван, бабусин брат.
— Знов тії самої співає? — кивнув на матір. — Ти хоч би дитину не лякала! Ходімо зі мною, — подав величезну руку.
Ми виходимо в сіни, там зібралася тала калюжа. Дід вихлюпує воду, кладе до порогу цеглу, щоб не мокріло знадвору й каже:
— І ти за Нехворощем сумуєш?
Я перемовчую, щоб не заводити діда.
Він розповідає, який достойний чоловік жив колись у цій нашій хаті. Була в нього ціла стайня коней, за тими кіньми приїздили навіть з Росії. А полотна ткали десять скринь, як почнуть білити навесні, то всю леваду застелять. Звали чоловіка Худик Яків Софронович.
— Дідусю, а ви знаєте, хто такий держава?
Він замовкає, здивовано дивиться на мене згори вниз.
— Та знаю, бодай би ніколи не знав!
Ми йдемо обніжком до дідової хати, він кремезний, сутулий, ступає важко, немов аж скидається. На фронті три дні лежав у снігу під Сталінградом, відморозив пальці, застудив ноги. Коли повернувся додому, то з його бабою жив інший чоловік — Кузьма. Дід вигнав Кузьму, викидав його манаття, оселився в меншій кімнаті, в хатині. Але з бабою вони так і залишилися чужими. Коли я до них приходила, кругла червонолиця Настя завжди сварилася, брязкала посудом, нападала на діда. Він мовби її й не чув, мовчки мене чимось пригощав, мовчки лягав у своїй хатині відпочити і все зітхав. Рано-вранці дід ішов до млина, і коли там щось не ладилося, похмуро сідав на сходині, невидющими очима дивився вдалину. Я подумала, що, мабуть, в усіх дідових бідах був винен той, хто звався держава.
— Ось ми з татом поїдемо до держави, хай тільки грязюка спаде. Я вже з ним побалакаю, знайте, — нахвалявся старому на втіху.
Минали роки за роками, ми все їздили і їздили в хутір. (Хуторищем ніхто його не звав). Спочатку там лишалися сараї та погреби, навесні біло цвіли сади, немовби своїм цвітом закликали господарів: ми цвітемо для вас, а ви нас покинули. Ми ходили і їздили туди часто — то накопати пролісків та рясту, то зібрати яблука, груші й сливи, то по опеньки, то по кислички.
Або — по нехворощ. На підгір’ях навколо хутора росли високі та густі стебла віників. Звідси і його назва. Хуторяни завжди нарубували гори цього добра, підвішували на горищах. Нехворощ була гілляста, пахла гіркувато-полинно, аж до весни. Віники в’язали багаті, товсті, тут їх називали панськими. Нехворощю обставляли хати, щоб їх не так оббивали дощ і сніг, щоб не нападала мишва. Всі хутірські хати пахли нехворощю, пахли валянки, куфайки, бо нею обмітали сніг. І цей запах дитинства назавжди поєднався в мене із запахом дому.
Хуторяни посилали й дітей по нехворощ. Часом приїздили горщечники або заготовачі, віники вимінювали на сіль, глечики, дратву, мило, стрічки. За звичкою хуторяни возили нехворощ у село велосипедами. Їхні хати з отим гірким запахом всі, як одна, будувалися вікнами до Босої гори. З тієї гори вже видно було хутір.
…Приходили хуторяни на свою землю і просто посидіти, ввібрати в себе дух лісу. Ставили велосипеди на місці колишнього двору, ішли вниз до бурчака напитися та набрати води. Бурчак тихенько дзюркотів, немов робив свою вічну роботу, ми не знали, як він починався, бо там була гущина й провалля. Але той бурчак був як серцевина хутора, всі колись брали з нього воду, любили сидіти на крутих розмивах і дивитися, як він живе. Над бурчаком лежала черемха, ми переходили нею, наче кладкою, вона здригалася, а потім застигала у своїй непорушній красі. Хтозна, звідки в неї була сила цвісти, коріння лежало вивернуте, стовбур потріскався. Навесні я бігала подивитися, чи деревина ожила, черемха довго не зеленіла. Гладила шорстке стебло, розповідала їй, що вже пора прокидатися, притулялася до неї щокою. Потім народжувався жовтуватий липкий листочок, мов крило метелика, а такий радісний і жаданий!
Я бігла на пагорб, до хати, гукала бабусю й розповідала про те диво. Тоді ми чомусь думали: коли черемха ожила, вже настала весна.
Над хутором стояв легкий гіркуватий аромат нехворощі, яка росла всюди, там жив ледь чутний шум лісу. То заєць пролетить низько над торішнім листям, струшуючи пилок із ліщини. То спурхне пташка з осики — “хр-р-р!”. То гадюка виповзає з провалля, худа і виснажена, зозла повисне на пеньку й зашипить.
Хати в хуторі ніколи не замикалися. Двори городилися латами й лісами. Люди жили, як одна родина, ділилися молоком, м’ясом, яйцями, реманентом.
У нас біля сараю стояла ступа, з кінця літа і до пізньої осені приходили хуторяни товкти просо або мак.
Коли хутірських дітей запитували, де село, вони показували на всі боки. Справді, села були скрізь, хутір тільки один. Вийдеш з Іванківець на Босу гору, дорога то в ярок, то на пагорб. А там уже видно розвалисту вербу, за якою приховалася дорога направо, попід ярком. То — на хутір.
Окремо від інших, в самому лісі тулилася хата Андрія та Лукії. Андрій був хутірський, привів у дім молоду білу, як борошно, Мілинку, теж хутірську, але незабаром вона померла з нелюбові. Люди так і казали: покинула Мілинка Андрія, бо не любив. Замість неї Андрій привів Лукію з села. Вона була висока й така худа, що видно було череп і вилиці.
Всі хуторяни — шептуни й знахарі, Андрієві казали, мов, не веди молодої до сороковин, Мілинка не пустить. А він привів. Як почали вони з Лукією ходити до вінчання, ходили з весни й до літа, так і не обвінчалися. То священик захворіє, то підвода згори перекинеться, віз обламається, то метрики забудуть. Жили невінчані.
Лукія була невдатна, не вміла ні долівку примазати, ні біло попрати. Хату довела, наче клуня зробилася. Бригадир її на роботу не кликав, бо тільки кіньми й могла править, а до того ж, щовесни була вагітна, а на зиму народжувала дитинку.
Перше немовля Лукія втопила. У них колодязь біля хати стояв, зруб лісяний. Жінка вдосвіта вийшла по мерзлій землюці, схилилася до води. А до хати повернулася вже без дитини, накинулася на Андрія: твоя борошняна Мілинка дитину одняла. Погукала і руки з колодязя простягає, просить, дай потримати.
За другою дитиною Лукію мати забрали в село, аж доки маля не побігло. Тоді Андрій поїхав підводою й привіз жінку додому. І ось Митруня зник з дому. Андрій заявив у міліцію, приїхало двоє верхи, перетрясли весь хутір, подумали на циган, що ті вкрали. Але ж уся хутірська малеча росла в бур’янах і на дорозі в пилюці, ніхто ніде не дівався. А тут таке. Поїхали ті, а через кілька днів маля знайшли в колодязі, спливло наверх, біла сорочечка вгору здулася.
Той колодязь закидали землею і вгорі затоптали. Народилося в них ще дві лукійки, лобаті та довгі, почали рости. Так Мілинка все поза хатою ночами голосить, Андрія гукає. Андрій як здурів, десь його носить лісами та полями, прийде обідраний, очі запалені, води не нап’ється. Сваряться на весь хутір, горланять, Лукія гукає людей, щоб допомогли чоловіка стримати:
— Гой, гой, завертай його на гору! — править.
Хутір годував лукійок, Лукія до села внадилася. Побуде в матері днів зо два, а потім іде до хутора, за нею скрізь по дорозі обгортки з цукерок валяються.
Тихі хуторяни дивувалися й сумували, не було в їхніх душах того, щоб пояснити чи зрозуміти, що коїться в Андрієвій хаті. Але ображена Мілинка не йшла їм із думки. Старіші казали, що треба церковку ставити, хоч маленьку, як сито завбільшки, щоб там її душа заспокоїлася.
Але тут кинули укрупнення, лишилися від хутора повалені димарі та обгурені погреби. Один-єдиний колодязь у Клочків дивився в небо чорним оком глибини.
Хуторянам не дали в селі однієї вулиці. Голова сільради сказав: де буде місце, там і осядуть. Рудий Василь і Йван Онисович побудувалися на Запашці, Федір Неліпа і Петро Сергушко під горою, Кравченки — на Пісках, Любченко — на мочарах, а ми оселилися біля Удаю. Решта виїхали в далекі світи, до родичів і вже по тому їх ніхто ніколи не бачив. Хуторян недолюблювали за мовчазну, тиху вдачу, за те, що вони все вміли своїми руками, що трималися осторонь і дружби ні з ким не водили.
Вони важко приживалися на новому місці. Часом зустрічалися біля Нехворощі, соромилися одне одного, свого смутку і своєї неприкаяності, не дивилися одне одному в очі і пояснювали, що приїхали “одкопати калини” або “жінка послала лика надрати”. Я бачила, як дядько Василь крадькома гатив греблю, коли прорвало ставок, а дядько Петро ліпив заліп на своєму глиняному хлівці, вкритому соломою. Той хлівець стояв ще років десять, відколи опустів хутір. Усе вже зрівняли з землею, а хлівець ховався за деревами та виглядав, коли дядько Петро приїде лісникувати. Дядько ховав туди коня від оводів, а сам ішов напитися з бурчака.
Колись я сиділа під яблунею, а він збігав з відром униз, ще не старий. Мабуть, дядькові на мить здалося, що на пагорбі стоїть хата, гуде вулик, мліє картоплиння проти сонця і наливаються груші-мушкатки. Він так весело біг, мовби за ним стояв цілий хутір, живий-живісінький.
На мене упав всесвітній смуток: бачила й переорані хати, і дядька під горою, який біг і наспівував. (То була тільки мить, він уявив, що хутір знову живий.) Мовби дві обрізані фотографії, приліплені одна до однієї. Тоді я вперше подумала, що людина, яка втратила свій перший дім, ніколи не буде по-справжньому щаслива.
Бо дім — то не лише гніздо, а точка, з якої ти бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе.
Ти такий на Землі, яким зростила ця перша хатина, засліплена золотом досвітнього сонця. Ти так ітимеш, як ішов твій перший годинник з круглим маятником, як з тобою гомоніли дерева крізь шибку, рано-навесні, викидаючи темно-червоні пуп’янки. Так будеш світитися, як світився твій перший сповиток, вибілений дощовою водою. Ти матимеш стільки сили, як ці стіни, що схиляються над колискою.
Тому треба берегти свою першу хату. Кожне житло щось залишає людині — мудрість і спокій, доброту і відданість. І кожному житлу людина залишає частинку себе.
Глава двадцята — український Ленінград
Другого ранку Савка вже сидів за столом поруч з огрядною жінкою, яка підливала йому чаю і підсувала грудковий цукор. Здавалося, він вперше пізнав, як це зустрічати ранок у теплій кімнаті. Він намагався брати меншу грудку, а рука сама тяглася до більшої. Його вчили змалку приховувати почуття, нотаріус не гладив по голові, а мати любила крадькома. Біля відкритих дверець грубки вона тримала його на колінах, цілувала нагріту полум’ям голову і притискала до грудей, мовби хотіла, щоб він запам’ятав назавжди її любов.
Савка був загартований, на прихильність людей, з якими зустрічався, особливо не розраховував. Розуміння йому вистачало.
Але він здорожився, стомився від чужих і так хворобливо тужив за домом, що часом зривався з місця і біг з-перед людських очей. Це відчуття було з ним усе життя. Він завжди пам’ятав, звідки він і де його рідний поріг.
Жінку звали Горпина Матвіївна, вона теж була родом з Полтавщини, а до Ленінграда переїхала ще до війни, — там служив її чоловік. Горпина Матвіївна пережила блокаду, показувала Савці, по якому шматочку хліба їм давали на день. З присвистом дихаючи через непомірну повноту, жінка дивилася за вікно і весь час розповідала про бомбардування, про те, як ховала хлібну картку, а потім забувала, де її поклала, і довго розпачливо шукала. Говорила вона без інтонації, як говорять про те, що вже вицвіло на сторінках пам’яті. При цьому відламувала по крихті хліба і жувала її, дивлячись за вікно, де ливма лив дощ, розбиваючи решту снігу. На її обличчі раз по раз прослизали сліди не згаслої насолоди — вона смакувала хліб.
— А ти звідки будеш? — вже втретє розпитувала Савку одне й те ж.
— Я з Ніжина, може, чули таке місто?
— Ах, да, Ніжин, Ніжин.
— А скільки тобі років, шістнадцять, вісімнадцять?
— П’ятнадцять. Метрику показати? — схопився з місця і став шарити по кишенях.
— Немає в тебе метрики, — просвистала Горпина Матвіївна. — Можеш не вихвачуватися.
Вона завсміхалася, куточки губів піднялися вгору, як у справжнього веселуна.
Савка нахилився і промовчав. Було чути, як по шибці шурхотить дощ із снігом. Запала мовчанка. За якусь хвилину Горпина Матвіївна знову розповідала йому про блокаду.
— У нас був кіт Мурзик, дебелий, чорний, днями сидів на підвіконні і виглядав мене з роботи. Одного разу я забула сховати хліб, залишила на столі денну пайку. Згадала вже, як ішла з роботи, думаю, з’їв і забувся про скибку. Приходжу, — хліб не торканий, а Мурзик сидить на стільці, невідривно дивиться на шматок і плаче. Можеш уявити?
Кімната Горпини Матвіївни виходила вікнами на Макіївський майдан, там метушилися якісь люди, зупинялися машини. Видно було величний собор, що куполами упирався в небо. Хлопцеві захотілося там побувати. Він хотів побачити і Смольний, і Дворцову площу, й Петрів палац, і Ермітаж, і Марсове поле. Про Ленінград йому розповідали різні люди, з якими зустрічався в дорозі, а тепер це місто, схоже на Всесвіт, було перед його очима.
По той бік у невеликому приміщенні з перекошеними дверима розмістився магазин з написом “Булочная”. Савці захотілося пересікти майдан і зайти в той магазин. Він навіть уявив, як на полицях розкладені рядами рум’яні сайки, і як вони свіжо пахнуть. За час свого мандрування він навчився приробляти: міг би запропонувати розчистити сходи і біля сходів. Його думки перервала Горпина Матвіївна:
— Саво, учись говорити по-російськи. Коли ми сюди приїхали, я перше-наперше навчилася по-їхньому спілкуватися. Щоб народ тебе прийняв, ти повинен прийняти мову цього народу, розумієш?
Він не чекав од старої заплилої жиром тітки такої настанови.
Хлопець тут же згадав, як учорашня знайома з білою косою говорила йому про Україну, про те, що його земля приїхала до Ленінграду разом з ним. Всі намагаються повчати. Він поки що не знав, як усе це поєднати, але розмова з Горпиною його вже стомила. Він попросився прилягти. Насправді Савка хотів подумати про Рубін. Він кожну вільну хвилину згадував про неї, про піну мережив, за якою ховалося гаряче, мов полум’я тіло, про тверді губи, якими вона його цілувала, мов хотіла закусати до смерті. Він пам’ятав її легке циганське вбрання зі зборочками, її солом’яний запах, такого запаху не мала жодна жінка. Розкуйовджене важке, наче віжки, волосся. Савка затулив очі і раптом різко сів і схопився за голову.
Він згадав, як добирався сюди трамвайчиком, як пересідав з одного на інший, як за вікном диміли труби, здіймалися будинки, вежі церков, мости. Він уперше зрозумів, яке гігантське те місто, куди він приїхав, зрозумів, що знайти Рубін у Ленінграді неможливо. Вперше за час поневірянь ним оволодівала нестримна злість. Він ненавидів себе за те, що так безглуздо втратив цю жінку, ненавидів господарку квартири, яка згодилася його прихистити тому, що він з України, ненавидів цілий світ, який здавався пустим тому, що на серці в нього була пустка.
— Рубін, ти чуєш? Не буде мені без тебе ні сонця, ні весни, ні життя.
Я помру, Рубін!
Савці навіть здалося, що в нього не було іншого минулого, тільки те, що пов’язане з циганкою. Наплакавшись, він заснув, немов провалився. Рубін приснилася в зеленій сукні з маками, мов іде до нього через майдан, повз булочну, в якій він підмітає підлогу. Савка хоче вийти до неї, але двері зачинені, не піддаються, він метається з кутка в куток, кричить, але його ніхто не чує.
Прокинувся він від власного голосу. Над ним стояла Горпина Матвіївна, помовчала, а потім мовила:
— Саво, мабуть, вона тобі добре голову засрала, ця сучка.
— Як ви знаєте, про кого ви?
— Про неї, ти все кликав її уві сні. Циганка?
— Яка вам різниця? От яка вам різниця, не все одно?
— Скільки їй років, сказала? Ти хоч знаєш, що вони у тринадцять-чотирнадцять уже заміжні, а в сімнадцять мають купу дітей? Що вони тільки крадуть і дурять, знаєш?
Савка схопився, одягнувся і вибіг з квартири. Йому здалося, що, розмовляючи з Горпиною, він зраджував Рубін.
