Кажуть люди, що в давні часи в тих місцях, де правив народом хан Джанибек, де не взявся парубок, що не вмів просто так по землі ступати чи під кущем лежати. Звали парубка Чагатай. Змалку був хлопчина моторний та працьовитий. У дорогу рушати – прудкий, як вітер, скакун його віз, слово сказати – і насмішить, і доведе до сліз, а що вже хитрий, то й казати годі. Лагідна вдача і мова медова, заспокоїть, утішить, умовить, та ще й спосіб знайде й кого хочеш обдурить і проведе, а вже коли яку річ відбере, то не віддасть, навіть якщо й умре.
Але дурив Чагатай лиш скупих та зажерливих баїв, жорстоких ханів та тих людей, від яких народу одна тільки шкода. І ніколи не ображав тихих, покірних бідняків-злидарів, не відняв у них і півкопійки, навпаки, між ними ділив усе, що забирав у багатих. Виріс Чагатай, мав уже й років немало, та, як і замолоду, любив бая в дурні пошити та добрих людей посмішити. А ще не мав він вусів над верхньою губою і на підборідді бороди. Тому й забули люди його колишнє ім’я Чагатай, а прозвали Алдаркосе, безбородим обманщиком. Щодня він десь мандрував, збиткувався над зажерливими та скупими, перемагав багатьох самим тільки словом.
Закортіло одного разу байському синові поїхати на базар. А сам же ні в горах ніколи не був, ні в долину ні разу не спускався. Але таки умовив батька відпустити його. Дали йому смирного коня та ситих харчів на дорогу, приторочили до сідла бурдюк кумису та бурдюк айрану, вигнали на дорогу сорок якнайжирніших баранів. На прощання звернувся батько до сина з напутнім словом, а потім ще й застеріг:
– Бережи, сину, і душу свою, і свою худобу. У тих місцях, куди ти рушаєш, живе обманщик на прізвисько Алдаркосе. Нема в нього ні вусів, ні бороди. Зустрінеш такого – обмини, бо зостанешся без худоби.
Зайняв байський син баранів та й погнав до базару. Але поки дістався до міста, вже й вечір настав. Вийшов йому назустріч Алдаркосе.
– Бачу, сину, що ти женеш своїх овець на базар, а на те й не зважаєш, що надворі смеркає. От що то молоде хлоп’я. Базар уже давно розійшовся. Гнати на продаж худобу годиться раненько. Бо є ж і злодії, є і вовки. Повертай краще, голубе, до мене в гості.
«Це, певно, клятий Алдаркосе, про якого казав мені батько»,– подумав хлопець і відмовився гостювати.
Не довго думаючи, Адларкосе подався додому, начепив собі бороду, на голову пов’язав чалму, переодягся, осідлав сивого коня та й повернувся до байського сина. Тим часом вже й сонце сіло, почало сутеніти. Алдаркосе і радить хлопцеві:
– Пригнав ти, синку, немало овець, але не забувай, що є і злодії, є і вовки. А батько твій про це не подумав. Негоже відпускати саму дитину з худобою на базар. Я тут недалечко живу. Можеш заночувати в мене зі своїм товаром. А завтра ранесенько я сам вижену твоїх овець на базар та й продам.
На цей раз погодився байський син. Удвох зайняли вони баранів та подалися до юрти Алдаркосе. Прив’язав господар один по одному всіх баранів на довгий аркан, затим дістав з кишені гроші, подав дружині.
– На ось, заховай, не вторгував я сьогодні на базарі баранчика.
– Отакої! А чим же ми гостя частуватимемо? Стривай, таж у нього худоба на продаж. Візьмемо у нього баранчика, а завтра заплатиш йому базарну ціну, – запропонувала жінка.
– Беріть, аке, – озвався й сам байський синок.– А завтра віддасте мені гроші по базарній ціні.
Алдаркосе цього тільки й треба було. Зарізав він барана, гарненько почастував м’ясом байського сина. Аж ось зморив його сон, та такий солодкий, що хлопець аж захропів. Алдаркосе тим часом склав свою юрту на коня, зайняв байських баранів та й покочував собі далі. А байський син аж до ранку спав собі просто неба…
«Гайну я до бая Чинарбая та провчу цього скупердяя»,– вирішив Алдаркосе.
Чинарбай був страшенний скнара. Люди казали, що в нього навіть юшки не випросиш, не те що м’яса шматок. Юрту свою він ставив завжди осторонь від людей, ні з ким не хотів знатися. Худоби чимало мав, а навіщо вона йому, сам не знав, нікому ж і півкопійки не дав, бідняків на роботу до себе наймав, а платити їм забував, сусідів і близько до себе не підпускав. Айран беріг, мов коня, а кумис, як верблюда.
Як задумав Алдаркосе, так і зробив, прийшов до Чинарбая в гості. До юрти тихесенько підійшов. Як те зробити, він добре знав,всі очеретини зі стежки позбирав, та вже й на порозі став, добридень сказав. Чинарбай саме тоді смалив на вогні баранячу голову, жінка його полоскала кишки та кендюх, син різав м’ясо, невістка місила тісто, а дочка, почепивши на триногу казана, саме скубала фазана. Коли ж до юрти увійшов Алдаркосе, бай накрив полою халата баранячу голову, жінка його сховала за спину кишки та кендюх, син загорнув у баранячу шкуру м’ясо, дочка запхнула кудись фазана, невістка погасила вогонь і зняла казана, та так і заклякли усі, хто де сидів. Зрештою Чинарбай і каже Алдаркосе:
– Що нового чути, що діється в світі? Сідай, сину мій, розказуй.
– Розказати вам те, що чув, чи, може, те, що бачив? – перепитує Алдаркосе.
– Що почув, швидко забудеш, що побачив, довго пам’ятати будеш. Розкажи, краще, що ти бачив.
Тоді Алдаркосе розповів:
– Ішов я оце до вас і стрілась мені на дорозі чорна гадюка. Мені й у грудях похололо. Бо ж довжелезна така, ну, щоб не збрехати, як ота кишка, що господиня сховала. Схопив я з дороги камінець, ну такий, як бараняча голова, що у вас під полою, та й змісив ним гадюку, як ваша невістка тісто. Он як буває в житті. Бодай мені бороду вискубли, як ваша дочка фазанове пір’я, коли брешу.
Зрозумів Чинарбай, що гість натякає, аби його почастували як слід, наїжився, прищулив око, носом покрутив та й каже:
– Ні, сину мій, такі слова тут казати негоже, Чинарбай собі на збиток усіх годувати не може. Не бери приклад з того придурка, що однією губою небо мете, а другою землю. Не тобі Чинарбая словом перемагати, не тобі, хитруну, в цьому домі гостювати. Казав і кажу: я тобі не простак, з Чинарбаєм не пожартуєш отак. Я тебе в гості не кликав. Гість має бути тихий та смирний, наче вівця. Господар частує, коли має, а не має – ніхто його не карає. Ночуй та й далі кочуй! Стели, байбіче, за день находились, уже б і поспати годилось.
Господиню не треба було довго вмовляти і незабаром усі повкладалися спати. Довелося й Алдаркосе лягати. От він прикинувся, наче заснув, та й захріп на все горло.
– Уставай, байбіче, – каже зрештою бай. – Чуєш, як гість хропе? Заснув давно. Такого ще й вранці не добудишся, не те що серед ночі. Постав м’ясо варити. Гостеві не дамо, а самі поїмо.
Розвела господиня вогонь, повісила на триногу казан, наварила м’яса. Але поки воно зварилося, господиню й сон зморив. Помітив Алдаркосе, що байбіче задрімала, тихцем підвівся з постелі витяг м’ясо, сховав до своєї торбинки й тісно її зав’язав.
Натомість закинув до казана невістчині калоші, синові чоботи та штани, ще й плаття господині, торбинку поклав собі під голову й знову вдав, що спить.
Лиш перед досвітком прокинулась байбіче. Вода в казані давно перестала кипіти. Жінка знов розпалила вогонь, заходилась будити бая:
– Уставай, чоловіче, скоріше! Гість не прокидався ще. А незабаром світатиме. Попоїж лишень м’яса та и можеш лягати знов.
Розбудила вона також сина, невістку й дочку, почала з казана діставати м ясо, та натомість витягла штани, чоботи й плаття.
«Оце так пригода!» – ударив об поли руками Чинарбай. Розізлила його байбіче, але що мав казати? Зрозуміли, чия то робота, погасили вогонь та й знову лягли. Чинарбай і каже дружині:
– Що ж, отак мені й спати голодним? Дай мені масла з толокном та поклади куруту.
Байбіче відчинила скриню, врізала масла, дістала курут і почала все складати в миску. Але Алдаркосе був насторожі. Почув він, як дзенькає об миску курут, простягнув руку й підставив поверх миски свого калпака. Дочекавшись, поки калпак наповнився курутом і маслом, він знову ліг і принишк, задоволено усміхнувшись у темряві.
Намацавши в мисці кілька кульок куруту та крихітку масла, розгнівався ненажерливий бай.
– Що з тобою, стара, – засичав він на жінку. – Не могла трохи більше покласти.
Чинарбая душила злість. Не міг він улежати в постелі, підвівся й подався до овець. Гірко було байбіче, що діждалася від чоловіка такої подяки. А діти так і поснули голодні, не скуштувавши м’яса. Гість тим часом хропів собі далі. Але здогадався Чинарбай, що його обдурили й на цей раз. Вирішив він помститися Алдаркосе й зарізати його коня. А коні у них були дуже схожі. Тільки й різниці, що в коня Алдаркосе на лобі зірочка. Алдаркосе ще звечора запримітив це. «Скупий бай може скористатися з цього»,– подумав він та, коли тільки смеркло, про всяк випадок крейдою намалював зірочку на лобі Чинарбаєвого коня, а своєму замалював білу плямочку сажею. От Чинарбай і зарізав свого коня, гадаючи, що то кінь Алдаркосе.
Будить він свого гостя:
– І вдався ти, бідолахо, до сну, навіть голови не піднімеш. От і не вберіг, не догледів свого єдиного коня. Він заплутався, впав на кілок і розпоров собі черево. Уставай дорізати.
– Доріжемо, коли треба, – мовив спросоння Алдаркосе, безтурботно потягуючись в постелі. – Ще й посьорбаємо свіженької юшки. Будіть своїх та й доріжте коня. Та подивіться пильненько, справжня у нього зірочка на лобі чи намальована.
Кинувся Чинарбай надвір і тільки тепер помітив, що зарізаний кінь таки його власний.
От уже й розвиднілося. Чинарбай зібрався виганяти на пасовисько отару. Дружина його, аби не залишити бая голодним, зліпила чималого коржа та й згорнула його у жар, щоб спікся. Коли ж бай зібрався виходити з юрти, аби не помітив Алдаркосе, запхнула йому за пазуху щойно спеченого коржа. Та Алдаркосе помітив. «Стривай же, баю,– подумав він, – зостанешся ти сьогодні сам без м’яса й без юшки».
– Час і мені в дорогу, хазяїне, – озвався він.– Дуже дякую вам за гостину. Хтозна, чи й доведеться зустрітися ще, тож давайте попрощаємось як належить.
З цими словами Алдаркосе міцно затис бая в своїх обіймах. Гарячим коржем припекло баєві живіт.
– Хай пропадає цей корж! – завив від болю бай і відкинув коржа подалі від себе. Тільки тоді Алдаркосе відпустив бая.
– Нащо хліб віддавати псам, краще я з’їм його сам, – мовив він та, узявши коржа, вирушив у дорогу.
У той час жили в горах відлюдниками два баї, два скупердяї – Кочорбай та Кочпосбай. І обох їх прозвали люди одним прізвиськом – Егіз- бай, тобто бай Близнюк. Кочорбай велику родину мав, тож худобу свою займав та й кочував собі, куди знав. А в Кочпосбая худоби багато, зате сім’я мала, то він із того радів та на одному місці сидів. Почув про них Алдаркосе та й подався шукати Егізбая.
От він їхав та їхав і зустрів дорогою вовка. «Чи не спробувати мені обдурити його?» – подумав Алдаркосе та й погнався за вовком. Мчить щодуху вовк через долини, через гірські хребти, біжить, мало серце з нього не вискочить, утікає, рятує душу.
Але й Алдаркосе мчить за ним на коні, мов джейран, скаче, наче косуля, насідає на хвіст, не дає перевести подих. Утікав вовк, утікав, та вже й приставати став, аж раптом шугнув у якусь нору. «Ну тепер я його живцем упіймаю», – вирішив Алдаркосе, наставив навпроти нори мішок і сів чекати. Проїздив мимо нього якийсь чоловік.
– Чого ти сидиш тут, серед поля, Алдаркосе? – запитав подорожній.
– Загнав я вовка ось до цієї нори. Вовк собі думає, іцо він звідти не вийде, а я кажу, що вийде-таки. Сидітиму тут, доки не впіймаю. А ти до мене додому заїдь, розкажи про мене. Дружина моя на шостому місяці, коли народиться хлопчик, хай назве його Саламатом. Коли йому буде дев’ять років, хай він приїде до мене, удвох ми вже якось дістанемо вовка,– каже Алдаркосе.
«Е-е, – думає собі вовк, почувши такі слова, – цього мені все одно не пересидіти. Краще тікати далі, поки не пізно».
Вискочив він з нори та тут же й потрапив до мішка. Алдаркосе міцненько зав’язав мішок, приторочив його до сідла та й потрюхикав далі. Аж ось і юрта Кочпосбая. Сусідів у нього нема, зате овець – тьма, а наймити повтікали – хто ж робитиме задарма, худоби багато є, та ніякої користі вона баєві не дає. Алдаркосе увійшов до юрти, стримано привітався з господарем. Відповівши на привітання, мову повів Кочпосбай.
– Хай буде щасливою твоя дорога, заходь, мій гостю. Звідки й куди? Бачу в тебе мішок, здалеку, певно, їдеш. До мене не повертає ніхто. Непроханих гостей не люблю, а просити не хочу. Ти, я бачу, дуже веселий, меткий чоловік. Хто такий будеш, сядь, розкажи,– запросив він.
– От тобі й маєш! – здивувався Алдаркосе.– Ніяк мене не впізнаєш? Мені доводилось про тебе чувати, тож мав би й ти мене знати, про мене в народі слава йде, а самого мене Акирбаєм звати. Про багатство нікого я не питаю, а свого білого барана, що з неба впав, у мішку тримаю. Про себе не буду казати, але такі баї, як ти, можуть ще багатшими стати. Ціна баранові моєму п’ять сотень овець. Коли хочеш, можу продати. Його треба між вівці пустити й кошару одразу ж зачинити. Тієї ж ночі, буде в кошарі приплід, ягнята самі, як град, посипляться з неба, й худоби без ліку буде в тебе.
А Кочпосбай тільки й думав про те, як би йому ще більше розбагатіти.
– Слухай, брате мій Акирбай,– почав просити він. – Ти мені свого барана продай. Візьми собі п’ять сотень овець, а я хай стану найбагатшим баєм у світі.
Так Алдаркосе, що став тепер Акирбаєм, віддав баєві свого білого барана – вовка в мішку, відрахував собі натомість п’ять сотень овець та й погнав їх додому. А Кочпосбай дочекався ночі, приволік мішок до кошари й тут розв’язав його. Плигнув між вівці «білий баран», а Кочпосбай заквапився в юрту вкладатися спати. Цілу ніч «рахував» овець зголоднілий до краю вовк.
А Кочпосбай радів: «Бог мені множить отару. Он як моя отара росте».
Аж на світанку визирнув з юрти Кочпосбай. Глянув він до кошари, а там не баран, а вовк всіх овець порізав. Він, бач, роздер і білого барана, ще й вмостився на ньому спати, зажерлива звірина. Вовк схопився на ноги та в двері. Тільки його там і бачили.
