Вдивившися пильно, можна було розглядіти неясні обриси плавця чи, краще мовити, його високої шапки.
Але й не бачивши плавця, можна було певно сказати, що рука в нього дужа та влучна.
Ця рука обходилась із веслом, як із іграшкою. Човник летів по воді, як легенька пушинка по вітру.
— Ну, Марусю,— сказав бандурист,— пора нам до берега.
Не розбираючи дороги,— тут, правда, не було протоптаних стежок,— вони хутко спустилися з могили, обігнули каменистий, крутий виступ берега й опинилися долі, коло самої ріки, що тихо плескалася у побережні трави та облямовувала їх вузенькою смужечкою білої піни.
— Здорові були й богові милі! — привітав їх ласка” вий знайомий голос.
Легенький човник витягнуто на побережний пісок, а коло човника, обпершися підборіддям об весло, стояв добродушний хуторянин, пан Книш.
— Б’ємо чолом! — відказав бандурист, здіймаючи шапку.
— А що, дівчинко? Як живеш-можеш? — спитав пан Книш, пильно вдивляючись у Марусю своїми ясними соколиними очима.
— Гаразд,— відказала Маруся.
Та коли б вона цього й не відказала, він легко міг би відгадати відповідь із кожної жилки її живого личка.
Одначе, як людина, що звикла не покладатися на один, хоча б найясніший доказ, він, не задовольняючись свідоцтвом Марусиного обличчя, усміхаючись і гладячи її по голівці, скинув бистрими, але наскрізь пронизливими очима на її супутника.
Той саме тоді дивився, усміхаючись, на Марусю. Панові Книшеві, мабуть, ця усмішка здалася доволі виразною, бо він перестав скидати на них очима і звернув їх на Дніпро.
— Скоро попливемо? — спитав бандурист.
— А от зараз. Гарно буде пливти, тихо… Тихо так, що аж не шелесне… Якби не свіжість од води, то душно було б.
Було знати з обличчя й голосу пана Книша, що він залюбки тішився з цієї тиші, і слова несамохіть зривалися з його уст, як це буває, коли чоловіка всього причарувало якесь чуття.
Раптом кигикнула чайка, немов десь із-за плечей пана Книша.
Зараз же здалека, з того берега, почулось у відповідь таке саме кигикання.
— Пара обзивається! — зауважив бандурист.
— О, ці птахи дуже чуткі! — відказав пан Книш, садовлячись у човен. — Сідай, дівчино,— додав він, звертаючись до Марусі і простягаючи до неї руку.
— Де друге весло? — спитав бандурист, ускочивши так легко і зручно в човен, що човен навіть не схибнувся.
— В човні, насподі. Рушай!
Човен хутко зсунувся на воду й помчав темним Дніпром.
XVІII
Дуже гарно пливти великою рікою літньої теплої ночі!
Зорі горять над вами й зорі горять під вами, вгорі пливе місяць і внизу пливе місяць.
О, там береги!”— думаєте ви, вдивляючись у темні лінії. Он там неодмінно росте сосна, бо оце зараз повіяло звідти смолистим запахом, а он там, певно, безліч квіток, бо подув теплий вітер і немов кинув вам у лице цілий, тільки що набраний, оббризканий нічною росою букет.
— Ну, що нового? — спитав бандурист.
— Небагато,— відказав пан Книш, правлячи веслом.
— А скільки небагато?
— Та так, що й малій дитині двома пальченятами вхопити нема чого.
— Що ж, він дома?
— Дома, каплуни смажить, ненажерливих гостей сподівається.
— Ну, коли каплуни смажить, значить, щось надумав: дарма витрачатися не буде, не такий господар.
— А хто його розбере, що він там замишляє: у нього гадок, як у пса стежок.
— Ну, та вже в свячене місце не вскочить; хіба що ненароком.
— Певно. А т о й?
— Е! Якби всі такі були, як той, дак іще б можна людям на світі жити. Той — людина. У нього душа як піде до неба коржі з маком їсти, то не буде жалітися, що у пні жила!
— Написав?
— Написав. А не легко було йому писати! Так його всього й корчило, як березову кору в огні.
— Половину діла зроблено, і за те хвалити бога. Цей охочий-таки крутити…
— Може, зо мною небагато покрутить; я такий карась, що тріпався на гачку… Марусю, втомилася, га? Лягай-но та відпочинь, га? А я тобі казку розкажу.
— Це діло,— зауважив Книш.
— Я не хочу спати, я посиджу,— почала була Маруся.
Але дві дужі, зручні руки в одну мить, одним махом, розстелили насподі човна товсту сукняну свиту, підвели Марусю й обережно поклали на це ліжко.
— А я казку розказуватиму,— вдруге мовив січовик.
— У, розкіш! — мовив Книш. — Горенько моє, що в мене всього-на-всього двоє вух: якби міг, ще б десятків зо два позичив і всіма слухав би.
— Жив-був козак,— почав січовик,— козак добрий, побожний, та тільки дурень. Він так зовні й байдуже, і з перших слів байдуже, а от зачерпни його глибше, дак така вже там дуровина, що інші розумні козаки п’яніли від неї, як від якого поганого зілля. От і надумав цей козак поставити собі хату. І каже він жінці:
— Ну, жінко, здивую я тебе: таку хату вистрою, якої ще не було на світі. І ставити її буду не так, як люди.
— А як же? — питає жінка.
Він моргнув отак оком: мовляв, не на такого наскочила, не проговорюсь! — засміявся й пішов у ліс руб…
— Гляньте,— раптом скрикнула тихенько Маруся,— гляньте! я
І вона вказала вперед, управо.
Але Книш, що сидів лицем туди, давно вже потроху жмурив свої соколині очі, неначе вдивляючись та розпізнаючи знайомі речі.
Січовик, коли скрикнула Маруся, не ворухнувся, а тільки спитав Книша:
— Що там?
— Вони,— відказав Книш.
На піскуватій косі, що неначе срібною стрічкою увіходила в темні, сяючі зорями води, стояли два чоловіки у свитах та високих шапках і, либонь, дожидалися човна, що плив до них.
Хоч до піскуватої коси було ще доброї чверть версти, та ті, що стояли на ній, так ясно й виразно вимальовувались у повітрі, що Маруся відразу впізнала знайомі постаті Семена Ворошила та Андрія Крука.
Що ближче допливав човен до піскуватої коси, то ясніш можна було доглянути, що козаки, які дожидали когось, невеселі.
Андрій Крук стояв, обпершися на свій кийок, та понуро дивився, не зводячи очей, на човен; Семен Ворошило міркував, видимо, про щось невеселе, і ліва рука його безнастанно робила такі рухи, якими звичайно люди виявляють свій гнів, оповідаючи про надії, приятелів або ворогів, які ошукали їх.
Коли човен черкнув носом об косу, обидва козаки зняли шапки й промовили:
— Здорові були!
— Здорові були! — відказали Книш та січовик.
Вони дивилися кілька хвилин один на одного.
Обличчя січовика й Книша були спокійні, очі їх уважно встромлені в обох козаків та й годі.
Обличчя козаків були помітно похмурі, а очі не те, щоб уникали зустрічі з прибулими приятелями, але якось або розбігалися, або ховалися під насуплені брови.
— Човен сюди б, до цього берега,— понуро проказав Семен Ворошило.
І, мовивши це, пильно взявся пособляти Книшеві витягти човна.
— Марусю,— сказав Андрій Крук, виймаючи з-за пазухи клуночок,— ось мати тобі прислала.
І він подав їй посилку.
— Спасибі! — відказала Маруся,— як вони там? Усі здорові?
— Усі здорові. І байдуже, все вийшло гаразд.
— А мені гостинця ніякого немає? — спитав січовик. — Коли принесли, то, будь ласка, давайте, а як ні, то так і кажіть.
— Були ми скрізь,— почав Андрій Крук,— та не так-то воно все діється, як…
— Ми, ходячи коло тих ледачих підпанків, пару чобіт стоптали,— підхопив Семен Ворошило. — Сказано: не так і самі пани, як ті підпанки!
Човен лежав уже на піску, і тепер усі четверо стояли один проти одного.
— Так діло не вигоріло? — спитав січовик.
— Воно не те, щоб зовсім не вигоріло, і не те, щоб вигоріло,— відказав Семен Ворошило.
— Та чи бачили ви Самуся?
— Ні, Самуся не бачили.
— Чому?
— Та ми дожидали його, а він не прийшов.
— Та ми й думали були піти, а потому розсудили, що його не застанем, бо він, казали, у Київ поїхав.
— Так рада була без нього?
— Без нього.
— Таку раду й радою сором назвати,— сказав Андрій Крук. — Прийшло сім баб та сказали сім рад, а інші сіли на колоди, поговорили про погоди, табаки понюхали, ради послухали та й додому пішли!
— На чому ж стали?
