— А ні на чому не стали. Подумаємо, кажуть; ще, кажуть, треба подумати.
— А довго будуть думати?
— В ту суботу знову раду зберуть.
— Ну, так от що, панове козацтво: ви, не дожидаючи цієї суботньої ради, потрудіть свої шановні ноги, обійдіть кого треба й скажіть, що коли на призначений час не буде все справно, то діло пропаде. А коли тепер діло пропаде, то нехай уже на нас не покладаються.
Ні Андрій Крук, ні Семен Ворошило нічого на це не відказали, може, тому, що саме в ту мить почали запалювати свої люльки.
Люльки одначе чомусь довше, як звичайно, запалювалися. Нарешті, як уже дим пішов клубом, Семен Ворошило промовив:
— Видно, може б і краще, якби підождати звісток від Бруя та від Попика… Може б, воно певніше… Вже більше ждали… Вже можна б заждати малий часок…
— Так, воно справді буває, що поспішиш, та людей тільки насмішиш,— зауважив Андрій Крук, застеливши себе цілою хмарою диму.
— Скорі діла під лавкою лежать,— додав Семен Ворошило.
— Воно, певно, всяко буває,— відказав січовик.
— Якби тоді не послухали вашого первохода та не поспішали, то от тепер, може б, і не пошилися в дурні,— сказав Андрій Крук.
— А за моїм дурним розумом, так ви тим-то й пошилися, як ви кажете, в нерозумні, що ви й тоді вибиралися, як паничі за море утят полювати.
Поки велась ця розмова, Книш, не упускаючи й слова з неї, иазбирав сухого очерету, розпалив огнище й миттю наготував усе, що треба, щоб зварити куліш.
Кілька хвилин тяглася мовчанка.
Потім січовик, як звичайно, спокійно спитав:
— Так на чому ж ви станете, панове козацтво? Віднесете мій уклін кому треба чи ні?
— Та чому ж, це можна,— відказав Андрій Крук.
-— Це можна,— мовив і собі Семен Ворошило.
Тільки от що,— сказав Андрій Крук,— даремне ми отак поганяєте…
— Пане Андрію,— відказав січовик,— ми з вами, мабуть, не збалакаємося. У мене, як у тої завзятої жінки, що чоловік її топив, та не навчив, що все буде стрижене, а не голене. Вкиньте мене в дніпрянський вир, а я, йшовши до дна, ще покажу вам пальцями ножиці.
— Лихо та й годі,— промовив, ніби про себе, Семен Ворошило.
— А що, скоро кулешем почастуєш? — спитав січовик Книша.
— Закипає. Сідайте та беріть ложки.
Всі посідали кругом казанка.
— Що, Марусю, така журлива сидиш? — спитав січовик.
— Натомилась, мабуть,— сказав Андрій Крук.
— Ні,— відказала Маруся,— я не втомилася.
— Заскучала за своїми,— сказав Семен Ворошило.
— Ні,— відказала Маруся,— я не скучаю.
Очі її одначе, тривожні та сумні, були звернені до січовика.
— А от я її розвеселю, спробую,— сказав січовик.— Хочеш, Марусю, я тобі ще казку розкажу, га? Хочеш?
— Хочу,— відмовила Маруся.
— Ну, слухай. Я тобі розкажу, як рак по воду ходив!
Жив-був рак. Чудесний рак. І трапилося так, що вся вода геть висохла коло його хати і треба, хоч умирай, добути води. От рак сидить та й каже.
— Кого послати по воду? Кого послати по воду?
— Милості просимо, куліш готовий,— промовив Книш.
Усі взялися до вечері.
— Такий куліш, друже, що хоч би й турецькій цариці, так і вона б із пальчиками його з’їла,— сказав січовик, закладаючи вуса за вуха.
— Добрий куліш,— ствердив Андрій Крук.
— Коли догодив вам, панове, видно, доля ще служить,— сказав Книш.
— Ну, от довго так рак думав,— оповідав січовик,— кого б це по воду йому послати, і все нікого не вибере: той, думав він, дороги не знає, а оцей хоч і знає, та непевен; один нежонатий, так, чого доброго, застряне десь дорогою; другий до церкви рідко ходить, так хто його знає, як із ним і заходити; п’ятий малосилий, у десятого вітер у голові куди не кинь — то все клин.
— Піду сам! — поклав рак.
Узяв посудину та й пішов.
Ішов, ішов, ішов… Іде та все лютує:
— Чого це я так біжу? От збили мене з пантелику вражі приятелі! Не буде пуття!
— Якби до цього кулешу та ще перцю! — сказав Семен Ворошило.
— Добре було б перцю! — згодився Андрій Крук.
— І ходив рак сім літ по воду,— оповідав далі січовик,— на восьмий прийшов, почав перелазити через хатній поріг та й розлив.
— Е, бідолашний! — сказав Книш.
Розлив та й каже:
— Отак чорт скору роботу бере!
Маруся розсміялася, Книш теж, але Андрій Крук та Семен Ворошило сиділи так чинно, як сидять тільки засватані попівни.
— Еге, місяць уже куди забрався! — сказав Книш. — Пора!
Усі встали.
— Отаке, значить, останнє ваше слово? — спитав Андрій Крук січовика.
— Таке.
— Тим часом прощавайте.
— Щасливо.
— А якщо там у нас постановлять, кому звістку дати?
— А от Книшеві.
— Добре. Щасливо.
— Спасибі:
Човен хутко відчалив, помчав темним Дніпром, і піскувата мілина з чорними постатями й огнищем, що вже погасло, скоро сховалася з очей.
XIX
Через три дні після розказаної попереду плавби Дніпром були неділя, і в городі. Гадячі гули старі дзвони, скликаючи городян на заутреню.
Ледве тільки почало світати, і город Гадяч з усіма своїми вузенькими вулицями, низенькими будинками та густими садками видавався, немов повитий легеньким туманом. Навіть постаті, що надходили з усіх боків до собору, і ті здавалися наче оповиті туманом.
Проте, невважаючи на цю досвітню імлу, все-таки легко було розпізнати й по ході і по всій постаті, що тут здебільшого люди військові.
Напередодні йшов дощ, тепер повітря було вогке, і скріпі. тиша найповніша.
Така тиша, що здалека було чути кроки по мокрих вулицях та заулках; нога, що ступила необережно в калюжу, голосно хлюпала, і краплі, спадаючи з садової листви, капали так виразно, що їх можна було лічити.
У церковному притворі й на цвинтарі, що надзвичайно схожий був на садок, бо тут не тільки цвіла калина, черемха, бузина, шипшина, рожі, терен, білі, жовті й рожеві акації, але в достатку росло яблунь, груш, слив, черешень, а соковита, оксамитна м’яка трава рябіла від усяких садових квіток та зілля,— зібралося вже чимало православних і, дожидаючи утрені, балакали поміж собою про різні житейські діла.
Знайомий читачам бандурист зі своєю поводатаркою теж був тут. Він сидів на долішньому ступені на сходах церковного ґанку й повчаючим, трохи протяглим голосом оповідав козакам та козачкам, що всілися коло нього вище та нижче на сходах та стояли перед ним півколом, як та які митарства повинна перейти душа для того, щоб попасти в царство небесне.
Скінчивши оповідання про останнє митарство й важко зітхнувши, що й собі вчинили більшість слухачів, бандурист поринув на кілька хвилин у благочестиві роздуми і замислено поводив очима навкруги себе по речах, що починали потроху виступати з пітьми.
Одностайну тишу перервали два прибулі молоді козаки, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким і гнучким станом, якісь особливо чепурні та жваві, як, звичайно, ті, що бувають на численних зборах, гучних бенкетах та всяких таких парадах.
— Здорові були! — сказали козаки і так хвацько скинули і знову накинули шапки, немов це тільки й чинили все своє життя.
— А що, пан гетьман буде? — спитало гуртом кілька голосів.
— Буде,— відказали козаки.
Ці слова, промовлені дзвінкими та гучними голосами, немов збудили бандуриста з його благочестивих думок да гадок, і він, наче з жалем покидаючи вишній світ, де витав думками, вважав обов’язком своїм спуститися й до інтересів інших, грішних.
— Поглянуть і мої очі на ясного пана гетьмана,— сказав він.
— І гетьманша буде? — спитала вертка, маленька, кругленька, схожа на вузлик молодиця.
— І гетьманша буде,— відказали козаки.
— А братчиха?
— Мабуть, і братчиха буде.
— А це хто така братчиха? — спитав бандурист.
— Гетьманського братчика жінка,— відказало кілька голосів,— Мехтодіївна.
— Мехтодіївна? — мовив і собі бандурист. — В наших краях нічого про неї й не чутно. Що ж вона в ласці, чи що, у пана гетьмана?
