І промовив це він із таким неспокоєм, заразом таке важке зітхання вихопилося йому з грудей, що московський боярин із русявою бородою, що сидів напроти нього на рундуку, за столом, спитав:
— Пан гетьман, знати, боїться бурі?
— Сила божа, а тому кожен християнин мусить трепетати,— відказав пан гетьман замислений.
— Господь милосердний, помилує! — мовив московський боярин із русявою бородою. — А хмари насовуються великі.
— Еге, великі,— підтвердив пан гетьман, поглянувши неуважно на темну смугу хмар, що хутко насовувалися на ясну блакить неба.
Пан гетьман кожне слово вимовляв якось мляво, знехотя, часто проводив пальцями по чолу, неначе почував там нестерпний біль, померхлі очі його зверталися кудись у далечінь, на всьому його повному, гладкому обличчі та й не тільки на обличчі, навіть на всій його важкій, товстій постаті ходив відбиток якоїсь внутрішньої тривоги та втоми, що була, можливо, наслідком згаданої тривоги, нестерпучої для розпещеного пана.
І що пан гетьман був млявий, неуважний та стурбований, то його розмовник і гість, московський боярин із русявою бородою, був жвавий, в’юнкий та безжурний.
Важка, незграбна постать пана гетьмана здавалася ще важчою та незграбнішою, коли порівняти її до його огрядної, але верткої та гнучкої постаті; напівзаплющені очі пана гетьмана ще більш тьмяні та мертві, коли поставити поруч із його очима, що розбігалися на всі боки,— допитливими, блискучими очима.
Коли він знову повторив, кинувши недбало свій блискучий погляд на хмари, що насовувалися, і гладячи білою рукою свою русяву бороду: “Якось господь помилує!” — він немов виявляв цією фразою всю свою вдачу.
Можна було запевне сказати, що в ньому не забракне й бистрого, меткого розуму і прозірливості на десятьох, але що над усім цим панує безпечне “якось”, що заправляє всім іншим.
Можна було битися об заклад, що перед тим, як перебратися, приміром, через провалля по тоненькій, хисткій жердці, він дуже добре тямитиме та зважить усі наслідки такої переправи, але, струснувши кучерями, скаже: “Якось переберусь!” і піде.
І не тільки в тому разі, коли щасливо перебереться, але навіть і тоді, коли потрощить кості, а голова зостанеться ціла, він знову з першою оказією так само струсне кучерями, так само скаже: “Якось переберусь” і так само безпечно піде.
— Усі ми люди грішні,— одказав пан гетьман,— і ніхто з нас не може сказати: сьогодні я не одержу за гріхи свої належної відплати!
Пан гетьман сказав це повчаючим голосом, яким, звичайно, мовляться такі речі, але в докторальності його знати було скоріш подражнену полохливість вельможі, ніж скруху християнина.
— Господь довго гріхи терпить,— відказав московський боярин, либонь, уважаючи своїм обов’язком при цих словах підвести свої блискучі жваві очі, що розбігалися па всі боки, до неба, але на півдорозі до блискучого ефіру
пустив він їх на стежку, що вилася по широкому дворі, якою покволом наближався старий бандурист із засмаленою дівчиною у вінку із свіжих квіток.
Очі пана гетьмана, що скоса втоплені були в бесідника, ту ж мить звернулися слідом за його поглядом на стежку, і дивно вплинула на нього поява старого бандуриста: мляве байдуже обличчя відразу спалахнуло, потім поблідло, й губи трохи затремтіли; він хутко провів рукою по чолі, заморгав і тривожно, допитливо глянув на. московського боярина, немов жадаючи вичитати на його обличчі, чи не закралося йому в душу яке підозріння.
Але обличчя московського боярина, на якому, до речі мовити, читати можна було тільки з його боярського дозволу, нічого не виявляло, крім тієї порожньої нудної цікавості, яка посідає людей, що довго пробувають у глуші та на самоті або посеред людей, що давно-давно їм вздовж, упоперек і наскрізь знані, що не мають для них ні найменшого інтересу.
Не знайшовши на обличчі московського боярина нічого для себе знаменного, пан гетьман спустив вії на свої руки, складені тим маніром, як їх, звичайно, складають духовні або дуже богомільні особи, що здавна звикли не тільки до молитви, але й до сценічної, коли можна так мовити, її прояви; в цьому стані обняли його, здавалося, тяжкі думки та гадки, чи, краще, побожні міркування, що заносять зі світу грішної дійсності в світ вишній, який побожна уява заселяє двокрилими ангелами та херувимами, шестикрилими серафимами, чудесним блиском, чудовим сяйвом та райською музикою.
І так глибоко замислився пан гетьман, так увесь занісся в інший, кращий світ, що московський боярин мусив двічі повторити:
— Пане гетьмане, старці прийшли! Пане гетьмане, прийшли старці!
Пан гетьман, нарешті, очуняв, обернув очі до прибулих старців, ласкаво нахилив свою вельможну голову у відповідь на їх низькі, мало не до самої землі, поклони, покликав козака, що стояв за дверима, дожидаючи гетьманських наказів, і протяглим добродушним голосом звелів почастувати прибулих.
— Чи дозволить ясновельможний пан гетьман заграти та заспівати старому бандуристові? — поштиво спитав старий бандурист, за кожним словом або низенько кланяючись, або скидаючи таким покірним поглядом, що вартий усякого низького поклону.
Пан гетьман ласкаво дозволив і запросив утомленого бандуриста до їжі.
Пан гетьман був навіть такий уважливий, що вказав білою вельможною рукою місце, де сісти, додавши:
— Тут не пече сонце.
Бандурист, виявивши з належною шанобою свою покірну вдячність за милостиву ласку ясновельможного пана гетьмана, сів на вказаному місці, на сходах, у кутку рундука, й опинився геть у затінку; московському бояринові, який досить уважно розглядав ветхого старця, було видно тільки частину його сивої бороди, могуче плече, укрите старою та грубою, але білою, як свіжий сніг, полотняною сорочкою, та передок величезного чобота, що виразно свідчив про ненастанні подорожі і курними, і болотяними шляхами; уся постать та обличчя його тільки миготіли курними плямами крізь зелену густу сітку дрібнолистої старої груші, яка так низько розкинулася над усім рундуком, що віти її черкалися об поміст своєю блискучою зеленню.
— Надінь шапку, старче,— сказав ласкавий пан гетьман.
Московський боярин, що немов машинально підвів був грушеву гілку, пустив її знову, теж ніби машинально, і звернув очі на дівчину, супутницю старого бандуриста.
Московському бояринові було вигідно її розглядати: вона умостилася якраз напроти, та ще до того сонячний промінь падав на неї зверху.
Бандура заграла й почувся спів.
Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —
співав побожний старець.
З першими звуками з’явилися вельможна пані гетьманша та пані братчиха, які тихенько примостилися оддалік й теж стали слухати величні співи псалмів.
Обидві жінки сиділи склавши руки в однаковій покірній позі зі спущеними додолу очима, являючи із себе тип шляхетних невільниць, але, мабуть, ніколи дві особи одного полу та сливе однолітки не були так несхожі одна на одну.
Вродливе панське обличчя вельможної пані гетьманші відзначало на собі яскраву печать довгої скуки та суму, що часто розвиваються від розкішного порожнього життя, і до того щось ніби непевність, що буває у дітей тоді, коли талановитий учитель уміло пояснить їм незрозумілу лекцію, яка до того здавалася нестерпуча, але яка одразу стала цікава,— стан того дитячого, недосвідченого, незвиклого роздуму, що ще не сягає далі тривожного: “Як же це?”, “Та невже?” “Так ось як!”, та турботу мирної домосідки, що несподівано пустилася в незнану, небезпечну путь.
Обличчя братчихи визначалося спокоєм, але цей спокій можна було прирівняти до спокою жаркого літнього дня, що тоді був: усе цвіте, пахне, дише тисячами живчиків, нема бурхання вітру, не чути гуркоту грому, не блискає блискавка, але ви знаєте, що одразу може все навкруги потьмаритися; може розгулятися така хуртовина та буря, яка багато дечого знищить із околишньої квітучої краси.
Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —
співав старий бандурист.
— Дівчино, як тебе звуть? — спитав московський боярин маленьку супутницю сивоволосого бандуриста.
У московського боярина голос був взагалі м’який, але тепер, коли він іще понизив його, мабуть, щоб не заважати іншим втішатися співами псалмів, він став зовсім оксамитний; обличчя в московського боярина було взагалі привітне, але тепер, мабуть, щоб заохотити маленьку старчиху, яку він вшанував своїм боярським милостивим словом, воно обернулося ціле в ласкаву добродушність і немов говорило: “Коли ти розумниця дівчина, то вже в мене за медяниками діло не стане”.
Незважаючи на це, ясні очі дівчини звернулися на московського боярина недовірливо; вона нічого не відказала на його ласкаве питання і, либонь, анітрохи не поласилася на щедрі обіцянки, що давало їй його виразне обличчя.
Московський боярин поблажливо повторив своє милостиве питання:
— Як тебе звуть, дівчино?
Дівчина опустила очі й відповіла:
— Марусею.
— Марусею? — промовив московський боярин, немов жадаючи цим висловити: “Ну, коли Марусею, то й дуже добре; тобі журитися нема чого”.
— Притомилася, Марусю, еге? — тягнув він знову.
Маруся знову не відповіла, й він знову мусив повторити своє питання, що одначе його анітрохи, мабуть, не гнівило, бо, здобувши, нарешті, відповідь: “Притомилась”, він так само приязно спитав:
— Путь далека, га? Ви звідкіля йдете?
І знову дика мужичка не відказала одразу, і знову так само незмінно милостиво та приязно він повторив :
— Далека путь? Ви звідкіля, га?
— Не знаю.
В ту мить голос бандуриста змовк; чулася тільки одна приємна, дзвінка пригравка на бандурі.
Пан гетьман, що досі ввесь був одданий слуханню божественного псалму, немов прокинувся, відвів голову й очі його зустрілися з очима значного гостя.
— Душеспасительно послухати! — промовив пан гетьман, ніби про себе.
— Душеспасительно,— ствердив значний гість.
Потім, встаючи з місця і звертаючись до бандуриста, він спитав:
— А чи не знаєш ти, любий чоловіче, як співається вірша про розбійника придорожнього?
— Ні, вельможний пане, не знаю такого,— відказав бандурист. — От про поповича знаю, і про невільника знаю, і про вдову…
— Ти навчись про розбійника: хороша вірша! — перебив московський боярин. — Славні гуслі які в тебе! А дай-но, я ближче розгляну!
— Гаразд, вельможний пане, дивіться,— відказав добродушний бандурист, подаючи бандуру бояринові.
Обертаючи в руках немудрий струмент, боярин сів коло старого бандуриста, одним ступенем вище, і знову сказав:
— Славні гуслі! Славні гуслі!
Вихваляючи бандуру, він дивився одначе не на неї, а просто в лице її хазяїна.
Але хазяїн, хоч людина, знати по всьому, надзвичайно сумирна, нітрохи не змішався від пильного боярського погляду.
З належною шанобою, але зовсім вільно пояснив він цікавому бояринові устрій свого струмента, не тільки не виявляв охоти залишити з великим гостем розмови, від якої часто мішається проста людина, але навіть захоплювався, заводив у свою річ зовсім сторонні випадки як із свого мандрівницького життя, так і з життя своїх товаришів бандуристів.
— Ви не знаєте Семена Бруя? — добродушно питав він. — Невже не знаєте? Отакий височенний, чорнобривий дід, довгий отакий носюра і сліпий на ліве око? Так-таки ви його ніде й не зустрічали? Дивно мені. Його, куди б не пішов, скрізь стрінеш. Так не знаєте його? І не чували про нього? Я його здибав на тім тижні у Бобриках. “Е! — кажу,— біса тішиш, Семене?” А він, бачите, грає молодицям “Добру жінку”. Він, добродію, завзятий чолов’яга: на трьох був жонатий… Так от у нього бандура чудова! З такого дерева, добродію, ця бандура зроблена, що грає, що хоче. Сам, добродію, на свої оці вуха чув (тут бандурист доторкнувся до своїх вух), як Семен каже: “Заспіваю вам про Ярему” — тиць! — бандура грає про Голоту! Чарівна бандура! її, кажуть, характерник і робив. І вже в кого совість нечиста, той краще й не підходь слухати — ославить на всю громаду! Так і почне вигравати: “Ти злодій, ти чужих жінок зводиш, ти постів не додержуєш!” — одно слово: що кому слід, тим і почастує.
— І тобі вигравала ця бандура, люб’язний чоловіче? — спитав боярин, що слухав бандуриста з ласкавою увагою.
— І мені вигравала, добродію.
— Що ж такеє тобі вона вигравала? Мабуть: “Чоловік божий, правдолюбець перехожий!” Е?
— Ні, добродію,— зітхаючи, з сердечною скрухою відказав бандурист,— ні! Я чоловік грішний. То було у п’ятницю; прийшов я здалека, натомився, голодний такий, що мене зігнуло у три погибелі, і попутав мене лихий… Попутав, добродію, попутав! Заходжу до шинку, випив чарку, озирнувся — ковбаса лежить. І така ковбаса, добродію, що й не сказати! І дивиться та ковбаса просто на мене — їй-богу, добродію, так от і дивиться, так і дивиться… І, чую, шепоче мені: “З’їж, з’їж, ізроду такої не куштував”. Я туди, сюди — ні! Чую, вже по губах мене мастить, так тихесенько, так, що живіт замирає… І з’їв я, добродію. Сам не знаю, як з’їв, а з’їв… І що ж думали б ви? Тільки що я підійшов, Семенова бандура ну витинати: “Ковбасу їв, ковбасу їв, ковбасу, ковбасу, ковбасу”… Так я й згорів од сорому… Так і згорів…
— А як ти міркуєш, люб’язний чоловіче, коли в кого нема чарівної бандури, так той вже й не довідається, що ти їв ковбасу, га? — ласкаво, жартуючи, спитав боярин.
— У святому письмі сказано: “Нема такого тайного діла, щоб воно, раніш чи пізніш, не виявилося”,— відказав бандурист,— а все-таки, ми, грішні (я не про вас це, добродію, говорю), доволі коїмо всяких потайних фіглів! Інший такий штукар увесь вік свій такі хороми виводить, що нечистий з радощів тільки за живіт береться, а все шито та крито. Але,— додав бандурист повчаючим голосом,— коли не на цьому, то на тому світі за всякий лихий вчинок віддасться належна відплата!
— Платять іншому й на цьому світі,— завважив боярин не так повчаючим, як значущим тоном.
— Платять, добродію, платять,— відмовив бандурист незначущим і трохи, але просто тим задоволеним, урочистим тоном, яким побожні люди пророкують кару поганим та грішникам.
— Платять, платять,— повторив боярин.
