Боярина, ніби з гульні та нудьги, либонь, дуже зацікавив мандрівний бандурист; розмова з ним забавляла вередливого на свою ласку та гордування вельможу.
Пан гетьман, сидячи, як перше, склавши руки, не уявляв уже одначе людини, що витає у світі вишньому, зовсім навпаки: його, здавалося, опанувала страшенна тривога і, вряди-годи користуючись із того, що значний гість обернувся до нього спиною, він кидав, немов шукаючи рятунку, перелякані погляди на пана братчика, що тихо вийшов теж на рундук та спокійно, либонь, слухав розмови боярина з бандуристом і своїм спокоєм ніби промовляв панові гетьманові:
— Поки що байдуже, поки що годі лякатися. Побачимо, що далі буде.
Але ще частіш пан гетьман звертав благальні очі на пані братчиху й, одержавши на свої десять розгублених поглядів один, що одразу заспокоював його, тихенько зітхав, тер лоба рукою та намагався виглядати, як подобає мужеві високого стану.
Пані гетьманша, що, видимо, не розуміла, але інстинктивно почувала, що всіх потайки займає щось важне, що десь таїться поблизу небезпечність, якийсь час пильнувала за всіма, але потім, ніби признавшись собі, що це пильнування марне, знову віддалася покірним думкам та гадкам, можна було думати, що вона задрімала.
Не знати, чи довго ще протяглась би розмова боярина з мандрівним бандуристом, коли б пані братчиха не встала з свого місця і, проходячи в садок, не потурбувала боярина, що якраз усівся на дорозі.
— Дозвольте пройти,— мовила пані братчиха, поштиво низенько вклоняючись.
Боярин поспішно, миттю уступився, гарне обличчя його дуже помітно спалахнуло, і він, немов захоплений зненацька чимось несподіваним, довго дивився услід ставній постаті, що спокійно зникала в густій зелені розквітлого саду.
Потім він знову звернувся до бандуриста, але тільки поглянув на нього й уже не вимовив і слова.
Меткого, бистрого, безжурного боярина одразу обняла притьмом якась турбота, але годі було сказати, щоб турбота тільки тяжка, бо обличчя його не раз спалахувало та радісно чогось оживало.
— А що, давно ти був у Чигирині? — спитав він бандуриста, звернувши на його обличчя той невиразний погляд, яким дивляться люди, що цілком заклопотані своїми справами й тільки машинально вимовляють які-небудь нецікаві вже для них слова.
— Е, в Чигирин тепер трудно пробратися, добродію,— відмовив бандурист: — усюди військо, ляхи, татарва… По всіх шляхах так і дзижчать кулі… Кому світ не милий, той хай тільки туди сунеться — його справі кінець. Я, признаюся, зазнав теж страху чимало. Наслухавшись усяких таких оповідань про різню тамечки від одного земляка, Івана Дудника, йду та міркую: “А що, коли на мене наскочить якийсь нехрист!” Коли це, чую, земля гуде. Зирк — просто на мене жене щось чорне. А я йшов степовим шляхом, кругом тільки степ без краю. Бачу я, жене щось чорне, а за ним друге, за ним трете, п’яте, десяте — мені привиділася ціла орда. Ну, гадаю, прийшов мені кінець! А все-таки присяду в траві — може, промчить мимо їх дідько. І лігма отак на землі простягся та лежу — не дихаю, а сам думаю: “Ану, як розтопчуть!” І от чую, хропе щось коло самого мого правого вуха і траву смиче, та все ближче, та ближче, ближче. Я так і завмер… Тільки я вимовив: “Господи! одпусти мої согрішення!”, а мене як ірвоне щось за чуба! Я заревів на ввесь степ… Що ж ви думаєте, добродію! Це якась клята телиця мені такого страху завдала й мало чуба не одгризла. З погорілих хуторів усю худобу загнали в степ, і худоба ця тут здичавіла. Телиці зачали гуляти, попобігали собі та й почали пастися, а одна от мало не попаслася моїм чубом… Зазнав страху я тоді! От уже правду кажуть, що у страху очі з яблука! Та як його не злякаєшся, коли страшно?
І не хочеш, а злякаєшся. І найсміливіші — сміливі тільки до якогось часу. От у мене був земляк — він уже тепер помер, царство йому небесне, місце спокійне, нехай його душечка там розкошує серед райських квіток та солодких медів! — і земляк цей нічого на світі не боявся. Тільки одного разу…
Тут боярин, що слухав усю попередню мову неуважно, перебив старого бандуриста.
— Дівчина твоя втомилася,— промовив він.
— Втомилася, добродію,— відповів бандурист.
— На тобі шажка, купи собі медяника,— мовив боярин до дівчини.
Він подав їй кілька мідяків.
— Чого ж ти не береш? Ти жива чи кам’яна, га?
Дівчина сиділа ввесь час так тихо та непорушно, що
її справді можна було вважати за кам’яну, якби не її ясні очі та не живий рум’янець, що ярко спалахнув на засмалених щічках.
— Дякуй, Марусю, дякуй панові,— сказав бандурист. — Вона в мене, дурненька, несмілива, добродію, ви їй вибачте…— Дякуй, Марусю, панові, дякуй!
Маруся встала і вклонилася.
Але милостивий вельможа, що нагородив її щедрою милостинею, вже не бачив цього вдячного поклону.
Неначе охоплений якоюсь необоримою силою, він рушив до дверей у середній світлиці.
На порозі він одначе спинився, оглянувся на пана гетьмана, ясно угледів на його обличчі той вираз, що буває у людини, яка, нарешті, звільнилася від петлі, що її душила, добре зрозумів цей вираз, ухопився рукою за одвірок, немов жадаючи вдержатися цим штучним чином на своєму місці, і на губах його з’явилася усмішка, що виразно промовляла: — Ех, ви! Чи вам обморочити мене?
Але в ту хвилю з глибу саду донісся спів. М’який, низький голос співав української пісні:
Тиха вода береги понімає,
Великий пан до мене прибуває.
А у мене думу,
Як на морі шуму…
З першими звуками цього голосу боярські пальці, які зразу так міцно були вчепилися за одвірок, що побіліли, разом ослабли, розтулилися, на боярському обличчі промайнуло: “Загибай усе на світі, а я уп’юсь цим хмелем!” І, трусонувши своїми пишними кучерями, боярин зник.
XXI
— Що, чи далеко ще йти? — спитала Маруся.
— Втомилася, ясочко? — спитав січовик.
— Ні, не втомилася. Я тільки хочу знати, чи далеко ще йти.
— Недалечко. Он, бачиш, попереду, вправо, ліс? В тому лісі ми й спочинемо. Ти, може, втомилася, га?
— Ні, ні далебі, ні!
Але він усе ж таки нахилився і заглянув ніжно та турботливо в засмалене личко.
— Не втомилася? — повторив. — А хто лукавить, знаєш, що тому буде на тім світі? Чи не доведеться тобі гарячу сковороду лизати, га ?
— Не доведеться,— відказала Маруся, і білі її зуби блиснули з-за свіжих уст.
Подумавши хвилину, вона обернула свої темні, блискучі очі на супутника й додала:
— Та я краще лизатиму, аніж задержатися!
— Я гадаю краще отак зробити! — відповів він і, нахилившись, узяв маленьку софістку на руки й поніс її, як легеньке пірце.
— Ні, ні…— скрикнула вона. — Я сама піду, я сама…
Але дужі руки міцно її придержали, і тихо вимовлені слова: “Сиди тихо, моя ясочко!” звели нанівець усякий опір. Вона обняла смугляву, як темна, полірована бронза, та, здавалося, немов бронза, міцну, шию і припала головою до його богатирського плеча.
Почало смеркати, і не було вже полуденної палючої спеки; дорога, чи, краще мовити, стежка, вилася то через поля, по узеньких межах, між високим, густим, як очерет, житом, то по невеличких гайках, де було повно квіток, гнізд, пахощів, різноголосих і різноперих птахів, веселкових метеликів, диких бджіл, смарагдових коників, золотих стьожок сонячного проміння та холодку. Вряди-годи де-небудь оддаля майоріла дзвіниця сільської церкви, блищало озерце, річка або ставок, розкинулася, як темний оксамит, широка лука, виднілося сільце з блискучими білими хатами, яке рябіло в очах розквітлими городами, зеленіло садками, або білівся з-за дерев самотній хутір.
— Бачиш, скільки волошок та куколю в житі? — мовив січовик.
І невимовно м’який був вираз його загартованого й негодами і суворим життям обличчя, коли він спинився та показав дівчинці, що знайшла захист на його дужих руках, оксамитні чашечки синіх васильків та малинового куколю, що миготів між густим, освітленим сонцем, колосом жита.
— Знаєш що, Марусю? Тут варто присісти та вінка сплести,— говорив він далі. — Славний вінок буде! Такий славний, що й не сказати!
Кажучи це, він обережно спустив дівчинку на землю, тихенько посадив її на темному моріжку на межі і, простягти свою довгу, дужу руку в жито, почав зривати васильки та кукіль, озирнувшись на неї з усмішкою і промовивши:
— Ти сиди тихо, Марусю!
Маруся сиділа тихо та слідкувала за кожним його рухом, а він уряди-годи обертався до неї і, показуючи квітку, вирвану з коренем незвиклою до такої делікатної роботи рукою, сміявся й весело ганив свою незграбність.
— От воно! — казав він,— пошли дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Ото моторний козак! Другого такого зграбного й пошукати! Пошли ведмедя перепелиць ловити, то й ведмедеві, чого доброго, до моєї спритності далеко…
— Годі, годі,— сказала Маруся, збираючи квітки, якими він обсипав її з усіх боків.
— А може, ще? — відказав січовик. — Ось славна квіточка — пишна така, що диво!
Він подав їй василька, що був справді надзвичайно великий та свіжий, а потім сів поруч із нею й дуже уважно та цікаво стежив то за роботою засмалених рученят, які швидко та вміло сплітали квітки у вінок, то за одмінами на личку, нахиленому над цією роботою.
— Про що замислилася, Марусю? — спитав він. — Що згадала?
Чи він умів так добре вичитувати з обличчя, чи добре вивчив це обличчя, тільки не помилився.
— Я згадала, як ми плели вінки вдома,— відповіла Маруся.
— Сумуєш за своїми?
— Ні, байдуже…
Але плетіння вінка одразу спинилося, бо великі, темні очі застелилися сльозами.
— Дуже сумуєш, моє серце?
Сльози рясні, краплясті враз покотилися по щічках, ручки впустили квітки й хутко затулили личко, з грудей вихопилося тихе ридання.
Але вона скоро перемогла це хвилювання, що захопило її несподівано, і, утираючи руками сльози, звернула вогкі очі на супутника й повторила ще тремтячим голосом, але вже з усмішкою:
— Ні, байдуже…
Почувши одначе, що сльози знову підступають, вона все-таки, усміхаючись, додала:
— А дуже гаряча сковорода, що дають лизати на тім світі?
Не здобувши відповіді та бачачи, що обличчя його охмарилося, вона тихенько доторкнулася до його плеча.
Він мовив тоді:
— Тяжко тобі, Марусю?
— Адже ж і тобі тяжко,— відказала вона,— і всім?
— Правда всім.
— Ходім.
— Ходім.
Вони взялися за руки й пішли далі.
Скоро збоку показалося село, куди провадив вузенький накочений шлях, перехрещуючи межу, якою йшли наші подорожні.
— Бачиш, Марусю, село?
— Бачу,— відказала Маруся.
— Велике село?
— Велике.
— Ну, то чим більше село, тим більше у ньому жінок, матерів, сестер та молодих, що плачуть, бо цим шляхом багато пішло чоловіків, братів, женихів та батьків у січу й ніхто не відає, хто з них вернеться. Врем’я люте, Марусю, розумієш?
— Розумію,— відказала Маруся.
