Батько не наказував удруге, і Маруся не давала ніякої обіцянки, але про непохитну щирість дівчати не було й сумніву.
— Не треба тобі слухати нашої мови, Марусю,— сказав Данило. — Піди поклич матір з саду, скажи їй, брати поснули.
Маруся покірливо пішла до дверей, але в ту ж мить раптом почулося кінське тупотіння,— скакала ніби ціла ватага кінноти, чути було різноголосе грубе гукання, і бліде, як смерть, обличчя господині з’явилося на дверях.
— Скачуть верхівці… ватага…— промовила вона,— просто до нашої хати… ось вони…
— Пропало все діло! — глухо вигукнув Данило.
Січовик став уже на рівні ноги й держав у руках шапку. Козаки стояли мовчки. Метушні не було найменшої, але знати було, що мислі тяжко напружені були в кожній голові і що тисячі планів і намірів перевернулося в кожного на умі.
Господиня зачинила двері знадвору в сіни і з сіней у хату і стояла, не зводячи очей з чоловіка, дожидаючи наказу та розпорядку.
Коло неї так само бліда й у такому ж замішанні стояла Маруся.
— Ви спіть! — промовив Данило, звертаючись до козаків. — Ти роби щось, ший! — сказав він жінці. — Я пішов до товариша ще за дня… Козаки прийшли оглянути воли, торгують у мене…
— Єсть вихід із світлиці у степ,— звернувся до січовика,— йди за мною!
Все це сказано було хутко, а враз потому виповнене хутчій, ніж це можна розповісти словами.
В одну мить обидва козаки лежали на лавках і спали завидним сном, підклавши під голови люльки та шапки; світло грало на їхніх обличчях, анітрохи не тривожачи їх міцного сну, дихання було таке мірне, що по ньому можна було, немов по годиннику, рахувати час; хазяйка сиділа над роботою, Маруся теж, обидві пильно потонули в мудрощі мережаних рукавів.
Данило з січовиком швидко переступили темні сіни, відчинили й зачинили за собою двері у світлицю.
IV
Тим часом ватага пригналася й була вже перед ґанком; хропіння коней, переговори верхівців виразно було чути в хаті; потім кілька чоловіків зіскочило з коней, а далі нагло загрюкали в двері, і хтось грубим голосом крикнув:
— Ей, ви!., одчиняйте!
Не вспіла господиня звестися й спитати, хто там, як двері мало не зіскочили з одвірків від нового грюкання, і вибита шибка задзвеніла в хаті, упавши додолу разом із висадженою рамою. З шорсткими вусами й широкими вилицями пика зазирнула у вікно швидко, неймовірно та підозріло все оглянула й гукнула:
— Чого не відчиняєш?..
Господиня впустила з рук роботу, але все ще стояла, вагаючись, на одному місці.
— Відчиняй! — загукало одразу кілька грізних голосів, і двері так затремтіли від ударів, що вся хата здригнулася.
Господиня відчинила двері. Ватага чужоземних солдатів вдерлася до хати й з галасом та гамом кинулася нишпорити по всіх кутках.
Господиня, зібравши коло себе малу дітвору, нагло розбуджену, перелякану і здивовану, що пильно стежила за всією метушнею очима, повними сліз, стояла осторонь і байдуже дивилася на те, як ввесь її хатній прибір, усе хазяйське добро кидали додолу, били й нищили.
Тим часом, як одні присікалися з допитами до Андрія Крука, що позіхав на ввесь рот замість усякої відповіді і, немов оп’янілий від сну, хитався то на той, то на цей бік, як хитається свитка на жердці вітряної погоди, інші штовхали попід боки Семена Ворошила, який підводився, позирав на них, вважав їх то за кума Герасима, то за кума Явдокима і знову падав на лаву, немов підстрелений.
— Це він! Той самий!.. Ні, не він!.. Ні, він..— кричала військова ватага, сперечаючись між собою і термосячи обох козаків.
— Де господар?.. Подавай господаря!— кричав, як не свій, знати, старший із ватаги.
— Зранку до приятеля пішов у гості,— відказала господиня.
— В гості?.. Дам я вам гості! Зрадники! Бунтівники!.. Що це за люди?
І він, замість того, щоб указати, вдарив з усієї сили нагаєм спершу Крука, потім Ворошила і з таким виглядом підступив до господині, що вона поступилася назад, немов перед розлютованим звіром.
— Знайомі люди,— відказала вона, перемагаючи після цього мимовільного руху знову своє замішання. — Прийшли воли торгувати у нас, дожидають чоловіка.
— Так, так, ваша мосць,— обізвався Андрій Крук, встаючи і проганяючи буцім останні сни,— ми прийшли воли торгувати й не застали хазяїна. Що ж, кажу я кумові, ось йому,-^ пояснив він, показуючи на Ворошила, який теж прогнав сон і покірно водив очима по всіх обличчях, ухиляючись зустрітися з утопленими то в нього, то в Крука з усіх боків поглядами. — Що ж, куме, кажу я цьому… Нема, куме, хазяїна дома, га?.. Нема, то й нема. На нема й суду нема…
— Перестань верзти, дурний хлопе! Хитруни! Зрадники! Знаємо ми вас! Пов’язати їх! — гукнув він до своїх, і вони ту ж мить накинулися на козаків, немов шуліки.
Саме в цей час відчинилися двері й до хати вступив Данило.
— Хто такий? — загукав старший, накидаючись на нього.
— Та колись люди тутешнім господарем звали,— відказав Данило.
— Ей, ви! Чи стоїть варта коло двору? Не дрімать! Чуєте?
— Коли тобі миле твоє життя,— почав він, звертаючись до Данила, що стояв перед ним,— відповідай мені зараз без викрутів: де бунтівник-запорожець? Відповідай просто!.. А то я тебе в попіл зітру.
Сказано це було чванливо і крикливо. Данило позирнув на доволі грубу постать перед собою, що ледве досягла йому до козацького плеча, і відповів спокійно:
— Не відаю ніякого бунтівника-запорожця!
— Я хату твою в попіл оберну! Я тобі й сліду від неї не лишу! Чуєш?
— Ваша воля й ваша сила! — так само спокійно відказав Данило.
— Та він не втече від нас! Чи варто з-за цього гарячитись!? — сказав другий, теж, знати, офіцер, який, скоро лише увійшов до хати, розсівся на лаві і смоктав люльку з янтарним мундштуком. — Ми ж мало не зранку не їли нічого! — додав він, протестуючи й тихо зітхнувши.
— Що є їсти? — загукав гнівно старший, нагло й люто кидаючись на всі боки й нюхаючи повітря. — Що є? Подавай сюди! Хутко! Подавай!
І він тупотів ногами й лупив своєю шаблею об стіл.
— Жінко! — промовив Данило. — Поспішай з вечерею.
Господиня проворно взялася готувати страву. Очі її оббігли всю хату, всі куточки, ніби шукаючи когось, і, здавалося, якась тривога промайнула на її байдужому обличчі.
Вона шукала очима Марусі й тепер лише примітила, що дівчина непомітно зникла під час метушні.
V
Чудова, темно-блакитна, прозора, тепла ніч таємниче зоріла, коли Маруся спішно випорснула з хати, проповзла попід гіллястим наметом розквітлої калини, що стелилася по землі, і опинилася в саду. Тут її сховали кучеряві яблуні й густі, як сітка, черешні.
Тут вона постояла, ждучи, поки перестане колотитися серце. Кожна жилка в їй билася, ноги підгиналися під нею, мислоньки роїлися й мішалися; якісь блискучі образи літали перед очима, а з очей точилися пекучі сльози від нової, досі незнаної туги на серці, суміш із якоюсь радісною надією.
Від свіжого нічного повітря вона прийшла до пам’яті, нарешті, і сльози припинилися й думки взяли лад.
Усе навкруги було таке пахуче, та свіже, та цвітуче! Усе таке любе й близьке серцеві! Уся сповнена любові і смутку, вона нахилилась і палко почала цілувати траву, квіти, нахилене гілля, звертаючи туди й сюди очі свої, виказуючи всією істотою своєю і вагання і щиросерду прихильність до чогось, не зовсім ще ясно зрозумілого, але що вже поглинуло всю її душу.
Легенький шелест між деревами пройняв її морозом і кинув у жар. Вона припала до землі, й уся біла постать потонула в розквітлому білому гіллі.
Все знову замовкло.
Вона на якийсь час немов прикипіла до землі серед цього німого саду, під м’яким світлом і мерехтінням зір, серед тихомирних пахощів квіток і трави,— всюди навколо неї було тихо, і вигуки, що долітали з двору, пронизливо тремтіли в теплому повітрі.
Вона хотіла вже була відхилити гілля, що прикривало її, як знову пролетів легенький шелест, такий самий, як і попереду, і просто перед нею виросла здоровенна постать січовика між двома високими черешнями.
Марусине серце радісно затремтіло і слідом по тому журно та жахливо затріпотіло.
Постоявши трохи, січовик рушив далі — знати, простував до виходу з саду над річку. Велетенська постать його здавалася велетенською тінню,— так легко, так тихо й зручно пробиралася вона між густими, міцно сплетеними між собою черешнями та кучерявими яблунями: ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно.
Сама не розуміючи добре, чому й нащо, Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком, часом лише зупиняючись від тьохкання та завмирання серця.
Так обоє перейшли вони через увесь сад, вибралися за огорожу із живої, виткої й повзкої зелені і опинилися коло річки.
Річка колисалася між берегами з якимось турботливим гомоном. Побережний комиш сріблився в темряві; золоті зорі миготіли на хвилях і блискотіли в небі. До в’яза, що попустив спіднє гілля своє в річку, прив’язаний був човен, хисткий і легенький, як шкаралупа. Суміжна лука, гори — все повите було тишею, теплом і прозорою теплою імлою.
Тут січовик спинився, обертаючи погляд у всі боки й міркуючи, як раптом почув позад себе дитячий тихий голосок і ту ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Він обернувся, як людина, якої ніщо не в силі ні здивувати, ні вразити, і побачив перед собою Марусю.
— А що, дівчино? — спитав він її таким рівним голосом, ніби й у зароді не було ніякого лиха, ні напасті.
Але Маруся не промогла вимовити й словечка і тільки, ухопивши його за руку, з благанням звертала до нього очі.
Проте ці очі говорили так красномовно й так багато, що січовик погладив її по голівці. Щось схоже на ласкаву ніжність, на жалісне співчуття виявила його нахилена постать.
— Можна пробратися до Чигирина! — вимовила Маруся.
— Як же це можна, дівчино-порадонько? — спитав він, стиха усміхаючись.
— В степу стоїть батьків віз із сіном,— промовила Маруся,— воли пасуться теж у степу… Я все знаю, де й що… Запряжемо воли… Лягайте в сіні… Я повезу до Книшевого хутора… Там річка… За річкою вже чигиринська сила!
Січовик дивився в блискучі її очі, на її тремтячу легеньку постать, що стояла перед ним, і чув, як колотиться маленьке серденько. Він почув раптом, що його мужнє, загартоване серце немов розтоплюється у грудях, і щось таке з ним подіялося в ту хвилю, що й опісля не міг він до ладу розказати, а тільки замислювався, згадуючи.
— Хто це тобі цю думку подав, Марусю люба? — спитав січовик.
— А я знаю казку,— відповіла Маруся,— як дівчина від розбійників утекла.
— А розкажи мені цю казку, Марусю,— мовив січовик.
— А до Чигирина? — несміливо спитала Маруся.
— А до Чигирина поїдемо,— одказав січовик, ніби обіцяв їй медяника. — Ми, мабуть, узявши берегом у цей бік, проберемося в степ?.. Проберемося? Ну й добре! А дорогою казку послухаємо.
Рука об руку вони почали пробиратися берегом якнайобережніше. Зразу долітав до них шум і голоси з Данилового двору, але потому облягла їх цілковита тиша, яка лише буває нічної доби на безлюдних берегах річки, коли навіть плески та переливи хвиль тільки надають тиші, а не порушують її.
— Ану, розказуй казку, Марусю,— мовив січовик, скоро вони ступили сюди.
Чимало тривог, чимало надій і острахів хвилювало Марусю, і вона поглянула на січовика з сумним ваганням;’ січовик споглядав на неї й усміхався. Навіть при непевному мерехтливому світлі нічних світил видно було в ньому стільки чулості, відваги, таким чарівником виглядав він, що в Марусі одразу відлягло від серця і зникла вся тремтяча метушливість.
— Ну, починай, Марусю люба, починай! — сказав січовик. — Я страх як люблю казок слухати.
Маруся почала:
— Жив собі, був собі козак і віддав свою дочку заміж.
— Коли за доброго чоловіка, то й з богом! — зауважив січовик.
— Козачці не до душі був молодий,— оповідала далі Маруся,— але вона покорилась батькові, пішла заміж, і молодий одвіз її до себе в господу.
— Бідна дівчина! — додав січовик.
— Тільки чудна була та господа у молодого,— оповідала далі Маруся. — Стояла вона серед густого лісу, і ніде не було шляхів битих, і нізвідки ніхто не показувався: пустеля навкруги. Тяжко зажурилася молода.
— Ще б не зажуритися! — зауважив січовик.
— І зразу вона ні на що не дивилися — все побивалася, потім з горя почала до всього додивлятися та все розглядати… Все розкоші… тільки їй не треба було розкошів, а заманулося їй довідатися, куди це чоловік її щовечора їздить із товаришами. Але скоро спадуть вони на коней, так одразу й зникнуть у гущавині, тільки хвильку яку чути кінське тупотіння, а потім знову тихо та глухо…
Ходила вона по всьому домі, й від усього дому були в неї ключі. Тільки ніколи чоловік не пускав її в один льох. Льох цей стояв під густими гіллястими дубами; двері чорніли з-під зеленої листви, немов звіряча паща.
“І що вони таке ховають?” — подумала молодиця.
Подумала — й зараз до льоху. І бачить на засуві такий замок, що й удесятьох його не підняти.
Постукала у двері, ніби об камінь — так глухо. Поглянула у щілину — темно, як у криниці.
Коли це з-під порога щось блиснуло, як іскорка. Вона припала до землі. Щось блищить.
