“Що воно таке?” — думає собі вона.
І хоч страшно, проте засунула руку і вхопила.
Чує — щось холодне. Зирк, а то обрублений біленький мізинчик і на ньому перстеник.
“Довідалась я,— думає молодиця,— їздять вони на розбій”.
А чоловік був такий ласкавий.
— От і впізнай людину з виду! — мовив запорожець.
(А тим часом уже почало світати. Передранішній вітрець перелітав степом. Вони все йшли понад тихими берегами рука в руку).
— Почала молодиця думати-гадати, що їй робити; так думала вона, що в голові у неї зашуміло, неначе під млиновим колесом. Навкруги все чорніли ліси, такі густі, як стіни. Пустиня така навкруги, що в ній лише заблудитися можна, а не знайти притулок або вибратися до живих людей.
Куди втікати?
Довго вона думала й передумувала. Сонце вже закотилося, а вона все думає. Зорі висипали на небо, а вона все думає.
Коли чує: їдуть!
Увіходить чоловік і такий радий їй.
— Я за тобою скучив!— каже.
Простяг до неї руки, а вона бачить на рукаві у нього кров.
— Що це на рукаві? — питає.
— А це я полював красного звіра,— відказує й сміється. .
Почули товариші й собі засміялися.
Поглянула вона на чоловіка — був він їй нелюбий, а це ще й страшніший став.
Поглянула вона на його товаришів — жодного приємного обличчя немає.
Подумала вона, як-то жити з ними, забула про всякі страхи й поклала втекти.
— Втечу світ за очі!
Січовикові дуже подобалася казка, хоч які думи клопотали його голову, проте він так дививсь на Марусю і так усміхався, наче його солодким медом частували.
— Тільки діждалася, що всі поїхали з дому, зараз вона щільно позачиняла і ворота, і двері, і вікна й пустилася бігти лісом.
Ні шляхів, ні стежок, жодного сліду не було, тільки вечірня зоря присвічувала їй, і по ній вона путь держала.
Усю ніч вона все йшла та йшла, а ліс усе густіший та густіший, все темніший та темніший.
От ледве-ледве стало на світ благословлятися, і тихо-тихо стали пробиратися в ліс червоні промінчики. Вона вже подумала собі, що удосвіта їй веселіше буде, коли це чує — за нею погоня, і все ближче та ближче. Гілля тріщить, коні пирскають, чоловіків голос грізно лунає: “Найду!”, його товариші переговорюються: “Ось тут вона! Он там вона!”
Зиркнула вона туди-сюди — немає ніде притулку!
Тільки одне дерево стоїть, розкинувши кошлате шатро, вона хутчій до того дерева, вилізла на самий вершечок і притаїлася.
Але, поспішаючи, упустила хустку з шиї, і коли погоня добігла до того місця, зараз усі вони й побачили білу хустку на землі…
— Ай-ай! — мовив січовик жваво.
Зараз усі загукали: “її хустка! її хустка! вона тут! вона недалечко! вона в цей бік утікає!”
І стали шукати, нишпорити, шаблями гілля рубати, кіньми кущі топтати.
А тут чоловік і говорить: “Чи не забралася вона де на дерево?”
Ухопив свого списа й що було сили почав ним колоти проміж гіллям!
— Ай-ай! — сказав січовик. — Бідна молодиця, натерпілась же вона лиха!
— Коли це гострий спис устряв їй у бік, потім влучив у руку, потім черкнув об плече — вона не крикнула, не зойкнула, та тепла кров так і закапала, так і закапала з дерева…
Січовик знову розжалобився над бідною молодицею; охав та ахав він дуже жалібно.
— Краплини її крові влучили просто на голову чоловікові.
— Ох, яка тепла роса капає в цього дерева! — сказав він.
— Видно, побігла вона десь далі,— говорять йому товариші.
— Далі, наздогін за нею!
І всі розсипалися у лісовій гущавині.
А вона-тоді тихенько злізла з дерева й знову пустилася бігти.
Довго вона бігла, дуже довго, і вибігла на дорогу, і бачить — іде шляхом старий козак і везе віз із сіном. Кинулася вона до козака й почала його “благати: “Візьми мене, чоловіче добрий, сховай мене де-небудь! За мною женуться! Мене піймати й убити хочуть!” А козак їй і каже: “Та ось я везу сіно; лягай на возі, зарийся якнайглибше та тільки лежи тихо”.
— Бравий козак! дай йому боже здоров’я чортзна-поки! — мовив задоволений січовик.
— Ледве вспів старий козак зарити її в сіно та махнути на воли батогом, аж тут і погоня надбігає.
— Чи не бачив часом молодиці? — гукають до козака. — Куди вона побігла?
— Не бачив,— відказує козак.
— А що ти везеш?
— Сіно везу.
— Добре сіно в тебе? Ану, взич-но трохи нашим коням.
Козак спинив воза і скинув сіна для їхніх коней.
— А в тебе, либонь, ще люлька не погасла? — питає один розбійник.
— Ні, курить ще,— відказує козак.
— Дай-но запалити.
Козак подав їм свою люльку, й вони почали один одному передавати її та свої запалювати.
А отаман і люльки не розпалював і коня свого не годував, підійшов до воза і схилив на нього свою грізну голову та все глухо твердить: “Знайду її! знайду!”
А вона все це чує і навіть гаряче дихання його чує.
Так минула чимала година, поки товариші не гукнули:
— Отамане! на коня! на коня! Вже день ясніє!
І всі вони спали на коней та помчали у темний ліс…
А старий козак поїхав далі і привіз молодицю до батькового двору.
— Хай щастить їй доля! — сказав січовик. — Чудова казка, Марусю люба, і велике тобі спасибі за неї! Хороша казочка! Така хороша, що й не вимовиш словами!
VII
Вони ні на хвилину не задержували ходи й увійшли вже чимало.
Зоря ще не розсвітала, але м’яке, тепле нічне повітря вже посвіжішало, з дальнього монастиря, невидного за неясними обрисами далеких лісів, ледве чути було благовіст, і якийсь особливий тихий дзвін перебігав побережним комишем, і річка, далеко заточившись у м’який берег сонною затокою, верталася звідти, немов зненацька розбуркана та стурбована котила хвилі вперед і бурхала без пуття та гучно, потім все більш та більш уймала пориви хвиль та бризки й ховалася з очей, ніби глухо нарікаючи.
Коло цієї затоки вони взяли в інший бік.
Ні шляху не було, ні стежки, але Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ.
їх обдало міцними, гострими, тверезими пахощами тільки що скошеної степової трави та квіток, що йшли від величезних, розкинутих по степу стогів сіна; січовик пильно обертав погляд у всі боки. Недалеко позад себе угледів він у присмерку житло людське, укрите тінню від густого дерева.
— Це наша хата,— сказала йому Маруся. — Загорода близенько — попереду.
— Веди, Марусю,— сказав січовик.
І хоч ніде поблизу не видно було й ознаки якої-будь загороди, та він, не вагаючись і трохи, ступав у легенькі сліди Марусині.
Не вспіли вони ступити п’ять кроків, як Маруся промовила: “Тут!”, і вони опинилися над чимось таким, ніби простора яма серед рівного степу, спустилися в неї, і на самому споді січовик примітив вербову — загороду, а в ній дві пари пишних круторогих волів, що здавалися крутими горбами на рівній поверхні.
Маруся відчинила загороду й тремтячою рукою погладила злегенька спершу одну, а потім другу рогату голову. Легеньке ласкаве мукання було їй на відповідь, і, немов розуміючи, що найголовніша річ тепер обережність та тиша, воли, виведені з загороди, ступали по степу, мов важкі човни на тихих хвилях — нечутно, рівно, швидко. (
Віз стояв недалеко від стіжка, високо накладений сіном.
— Що? — спитала Маруся, побачивши, що січовик спинився і дивиться на неї.
— Яка ж ти маленька, Марусю! — промовив січовик. — Яка ж ти маленька! Кожен вважатиме тебе скоріш за степового жайворонка, як за діловиту особу!
І справді, Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.
— А ось мамину хустку забули коло воза,— відказала Маруся. — Я зав’яжу її по-баб’ячи і, як сяду на воза, здаватимусь бабою…
І вже її великі очі дивилися на січовика з-під баб’ячої пов’язки, під якою щезла кучерява світлошовкова голівка й рожеві плеченята.
Січовик усміхнувся й декілька хвилин не міг чи не хотів вимовити й слова.
Голос його був дуже тихий, коли він знову заговорив.
— Ти добре знаєш шлях, Марусю?
— Знаю. Усе просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина, казав пан Крук батькові…
— А ти знаєш пана Книша?
— Знаю. Він приїжджає часом до батька всячину купувати.
— А як він тебе, гадаєш, привітає?
— Не знаю, як привітає.
— А коли зле?
— Або ж він зрадить?..— і відповіла й разом із тим спитала Маруся. — Він до батька ходить… він приятель…
— А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?
