— Знаю! — відказала Маруся.
— Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб’єшся на одному слові, коли тільки затремтиш — усе пропало!
— Я не зіб’юся на слові, не затремчу… Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!
— Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає…
. — О, перш треба тобі у Чигирин дістатися! — промовила Маруся.
І скільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова. Воли незабаром були запряжені.
— Марусю,— сказав січовик,— коли тебе хто спинить, не впадай коло воза, як пташка коло гніздечка… розумієш?
— Розумію! Треба бути, як ти.
— Усім кажи, що везеш сіно до пана Книша, а якщо щасливо доберемося до Книшевого двору, то ти скажи тому, хто вийде назустріч: “Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!” Чуєш?
— Чую,— відказала Маруся.
Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили, і віз, хитаючись та перехиляючись, потягся росистим степом.
Зорі починали вже згасати; вітерець став жвавіший, і краплини роси заграли виразніше у траві.
Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і вже густо й м’яко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще не зів’ялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги, і два-три поклики в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.
Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутне вухо; найменше шелестіння трави або пташиних крилець,— і безнастанно очі її оберталися на всі боки й стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітку не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її нагорі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.
Раптом почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч з’явилася юрба верхівців та скажено летіла до Марусиного воза.
Кілька диких, похриплих голосів здалека загукали до неї:
— Стій! Стій!
Вона спинила воза.
Миттю обступили її, і нечемні питання чужою для неї мовою посипалися з усіх боків.
— Куди?.. Звідки?.. Чия ти?..
— З хутора,— відказувала Маруся. — Чабанова Данилова дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.
Заспокоєні верхівці розступилися трохи, і хриплиіі голос мовив з досадою:
— Я ж казав вам, що фальшива тривога, а ви полохаєтесь, як степовий птах! Ну, де ж ваші польські шпигуни?
— Проте ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали півверстви вбік! — відказав на це другий голос, видимо, якоїсь молодої, рухливої та безжурної людини.
— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволено пробурчав перший.
Дальше бурчання заглушив свист нагая й тупотіння коня, що рвонувся вперед.
— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!
Ватага рушила, й під його вартою рушив Марусин віз.
Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя; всі їхали тихою ходою й немов відпочивали, поринувши у свої думи, на час забувши про сторожкі наїзницькі звичаї. На одних обличчях знати було сум, на інших турботу, або невгамовну одвагу, або байдужість до всього в світі.
Попереду гарцювали два офіцери і, либонь, сперечалися. Не чуючи їх слів, Маруся вгадала, що один — веселий, молодий — з його живої, рухливої постаті, з його швидких і наче різких рухів, а поруч його — незадоволений гладкий товариш, який здавався важким чавунним зливком, що тяжко пригнітав нетерплячого, гарячого коня. Силкуючись не пропустити жодного речення, якими перекидалися зрідка між собою у ватазі, Маруся намагалася теж одгадати, про що сперечалися старші, що гарцювали попереду,— чи не про її воза? Чи вони забули про нього? І що далі буде? І як зустріне її пан Книш? І чи доїде вона до пана Книша? І чи пощастить йому дістатися до Чигирина?..
Тихо хитаючись та перехиляючись, посувався віз. Останні нічні тіні мали вже зникнути; досвітню, здорову, проникливу свіжість уже було чути; поважні воли виступали тепер бадьоріше, муштровані коні, не зміняючи звичайної військової ходи, тулились ближче до воза, витягали голови й залюбки висмикували жмути запашного сіна.
Раптом щось примусило Марусю мимохіть звернути устромлені в далечінь очі вліво, і вона зустріла допитливий, проникливий погляд інших блискучих очей — погляд, який стежив за нею уважно і з непевністю.
Коло самісінького воза, черкаючись об нього, їхав уже немолодий верхівець. Очі дівчини, призвичаєні до присмерку, добре розгляділи кожну грубу рису його жвавого, розумного обличчя. Він пильно дивився на неї, і без слів можна було зрозуміти його погляд: “Чудне оце мале дівча! Чудний і той, хто обрав цю крихку цяцьку за погонича серед ночі, неспокійного, непевного військового часу!”
— У тебе, дівчино, рідні батько та мати чи ні? — спитав він несподівано Марусю і, помітивши, що вона не розуміє його мови, каліченою українською мовою переклав їй своє питання.
— Рідні й батько й мати,— відказала Маруся.
Погляд його впився в неї ще більш непевно й став іще допитливіший та проникливий.
Марусі здалося, що якийсь крижаний покров обгорнув усе її тіло, і холод пройняв її до самого серця. Степ перевернувсь у неї в очах, немов небо в бурхливих хвилях, у голові закрутилося, але вона пам’ятала наказ січовика і, бажаючи бути, як він, промовила рівним, хоча не жвавим голоском:
— А ваші батько та мати живі?.. Багато у вас родичів?.. Є у вас діти? Дочки чи сини у вас?..
Не знати, чи тихий здержливий голосок, чи звичайне питання розбуркали заглушені радощі та тугу на серці, тільки вони прокинулися, і допитливе, спостережливе обличчя, що наповнило Марусю томливою тривогою, стало якимось ігрищем то охмарюючих його тіней, то світлих просвітків: спомини, образи, жалощі, побоювання, надії, здавалося, душили сильну людину, підступаючи живими лютими припливами. Чудно дивилися тепер на Марусю ці неймовірні, попереду допитливі очі, ніби жадаючи знайти в її образі якийсь інший, далекий образ, що заставляв, може, колись усміхатися тепер тремтячі губи.
— Так, у мене є дочка,— промовив він, помовчавши чимало.
— Велика? — спитала Маруся.
Він усміхнувся. Мабуть, перед його очима промайнула дуже маленька, неміцна, хрустка постать, коли вважати на його трохи томливу усмішку.
— З тебе завбільшки, коли ще не менша,— відказав він і тяжко замислився.
Офіцери, що гарцювали попереду, все сперечалися: одному не обридло під’юджувати, другому не надоїло буркотіти; це була, либонь, забавка кожному з них у вільному, дикому, нудному житті.
Раптом у задніх лавах хтось упівголоса заспівав: “Вспомни, вспомни, моя любезная, нашу прежнюю любовь!”, і Маруся, в якої кожен звук викликав цілу низку мрій про Чигирин, про пана гетьмана, про нього, вся здригнулася від звуків глухого, дужого голосу немолодого верхівця, її допитувача, який тихо про себе підспівував розпочату пісню. Спів скоро зійшов у нього на якийсь пристрасний, гіркий шепіт, тимчасом як заспівач явно захоплюючись, розлягався ще голосніше й такими хвилями суму та безжурності, жалю та відваги, що люто допікав до живого. То той, то інший голос підхоплював пісню; нарешті, всі голоси заразом підхопили її й зіллялись в один гук, що далеко розкотився по степу.
Коли пісня стихла, всі побачили, що розвидняється, немов досвіток виступив десь із-за нагло розчинених дверей, а не розжеврівся помалу. Недалечко від шляху видно було тихе, невеличке озерце, вкрите, немов димовою пеленою, ранішнім туманом; від озера праворуч звивався м’який чорний шлях до хутора, над яким стояв тонкою прямою цівкою дим.
Це виступав хутір пана Книша.
Моторошно було в присмерку теплої ночі, в присмерку ранішнього світання, але при блискучому сяйві благодатного ранку стало ще моторошніше. Весела велич природи якось дивно впливала на душу, то розтравляючи її, то втихомирюючи, то наповняючи якимось подвійним чуттям — страху й надії, які зачеплювались і боролися, не перемагаючи один одного, як борються з собою два однаково дужі — вогонь і вода, що не зіллються ніколи.
Маруся шукала очима підстаркуватого верхівця, який від’їхав од неї й зник в юрмі серед інших, і її очі скоро відшукали його та стрілися з його очима. В його погляді не було вже ні допитливості, ні гострого спостереження,— якесь вагання, якась непевність та острах розіллялися по всіх рисах його грубого, хижого обличчя і дивно його пом’якшили.
— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.
— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!
— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!
— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.
— Та всі ми загинемо так чи інак,— сказав хтось ізбоку. — В тім тільки й річ, щоб загинути найкращим чином! От що!
Здалеку донеслося кілька пострілів, і гук від них, немов чари, в одну хвилю сполохнув усі інші думки, усі інші почування. Роздум, що було обняв декого, розпочатий помисел, уполовину висловлена думка, не висловлена відповідь,— все це урвалося, немов перетята гострими ножицями нитка, і вся ватага разом перекинулася немов в одну істоту, що чутко нашорошила вуха й готова була до одсічі.
Офіцери теж припинили свої коні, перестали сперечатися й дражнити один одного.
Постріли залунали знову.
— Це з нашого боку! Запевне, це з нашого! — скрикнув молодий офіцер.
— Гайда, гайда! На підмогу! Це наші б’ються! Ей, Іване! Пристав воза до хутора та розпорядись… Вперед!
Маруся не встигла ще й зміркувати до пуття, у чім річ, як уже ватага помчала, як вихор, і скоро зникли з очей усі, окрім Івана, якому було наказано “приставити воза і розпорядитися”. Немов дикі птахи, не оглядаючись, усі знялись вони й полетіли, тільки підстаркуватий москаль, що розмовляв із нею, обернувся і ще раз поглянув на неї.
— Торкай, торкай, мала! — промовив Іван, запалюючи коротеньку люльку.
Маруся позирнула на Івана. Він їй здавався чимось подібним на їжака…
— Торкай! торкай! — сказав він суворіше вдруге.
Віз посувався помалу вперед, до Книшевого хутора;
замигтіли засіяні, але подекуди немилосердно витоптані, витолочені поля, постріли долітали все частіш і частіш, і, непомітно підіймаючись на згористу могилу, через яку звивався далі шлях, Маруся вгляділа якісь намети й шатра, а над ними стояли сувої чорного диму й вибухали вряди-годи огняні язики червоного полум’я. Часом у дзвінкому ранковому повітрі чути було людський голос і стогін, ледве виразне жалібне ревіння худоби, й дитячий плач, і галасування дробини та тріск руйнованих людських осель.
З’їхавши на самий шпиль могили, Маруся, як на долоні побачила здалека бойовище. Вона побачила село у полум’ї, дві дитячі постаті, що бігли, самі не знаючи куди, вхопившись за руки, перелякані, з жахом, розпізнала кілька жіночих постатей, що нерухомо простягалися посеред степу; і на її очах падали, стогнучи, люди, летіли перелякані коні без їздців, рідшали люті ватаги, застелялася земля трупом та пораненими, трава, змочена теплою кров’ю, темнішала. Небо набувало якогось зловіщого червоно-синього кольору. Купи пороху кружляли хвилями.
А просто перед нею зеленів і пахнув хуторець пана Книша, і віз тихо до нього посувався все ближче та ближче. В гущавині густого саду вже вирізнялось різноманітне дерево й кущі із своїм мережаним листом і квітами; в одчинені ворота побачила вона темно-жовтих, перістих курей, що походжали по широкому двору, порослому м’яким оксамитним шпоришем і заставленому всякою хазяйською справою та знаряддям; коло воріт сидів величезний кудлатий собака; він уже загледів на шляху воза й ждав його байдуже та пильно, як особа, що вже досить бачила дечого за своє життя і давно вже поклала собі за правило не квапитися виявляти свої почуття.
IX
Ледве віз спинився коло воріт, як перед Марусею опинився хлопчик літ п’яти, схожий на орля, рум’яний та дужий. Коли б він справді був степовим орлям, то й тоді він не зміг би ні проворніше налетіти, ні встромити сміливіше в Марусю погляду, ні хутчій оглянути і її, і воза, 1 воли.
— Чи дома пан Книш, хлопче? — спитала Маруся.
— А ви приїхали до діда в гості? — спитав замість відповіді хлопчик.
— До діда. Дома дід?
— Дома.
— А де ж він?
— Отам у саду, а може, в хаті, а може, на толоці.
— Поклич діда, хлопче.
Але дід уже наближався до воріт.
