Трохи похилий, простодушний дідок у сільському полотняному вбранні,— в сорочці та широких штанях, у солом’яному брилі,
Він почтиво вклонився приїжджому воякові й зараз же впізнав Марусю,— і ніяк не виявив здивування, неначе її ждав, немов такі відвідини були найзвичайнішою річчю.
— А, дівчинко малая! — мовив він.— Чи здорова та весела? Милості просимо до господи, а коли в хаті занудишся, то от Тарас знає, де є суниці й де поспіла малини. Можна теж забавитися пампушками або маківники ми. С й пиріжки про запас, такі пиріжки, що розважать голодну душу.
Іван почув слова: маківники, пиріжки.
— У тебе, либонь, у господі не без припасу? — промовив він суворим голосом, але в якому чути було нотку вже м’якшу, викликану уявою пирогів та інших страв.
— Дякувати господеві! — відказав господар,— милості просимо до господи!
Що який то привітний, що який щирий, який нелукавий, здалося, господар був пан Книш!
— Милості просимо, дорогий гостю… не сподівався, а бог і послав… і послав… От несподіваний, та зате дорогий гість. Милості просимо, милості просимо!
Несподіваний, але “дорогий гість”, втомлений і голодний, не починав ніякої розмови, ні пояснень і пішов слідом за господарем, випростовуючи намучене тіло, позіхаючи, чухаючись — словом, користуючись рідкою нагодою поніжитись тілом і душею, поклавши собі за річ певну, що господар — простак і добрячий мужик, і тільки піклуючись про те, що то за пиріжки в нього, що то за страви та напої.
Маруся заїхала в двір і теж пішла за ними, а за Марусею хлопчик Тарас.
— Пане Книше! — сказала Маруся.— Яка чудова ярина у вас. Хоча б нестиглою жати, то все добре!
— Слава богу, дівчинко, слава богу! Цього року все добре вродило! — відказав пан Книш, не обертаючись.
І хоч би трошки затремтів у нього голос або став вищий чи нижчий, хоч би от стільки стрепенулась його постать, або прискорив він чи задержав дрібну поспішну ходу, хоч би капелинку змінився де в чому його вигляд хазяйновитого господаря, трохи чванливого своїми пирогами, що з тайним торжеством спішив почастувати й наперед уже лукаво усміхався, бачачи втішне здивування гостя з першим шматком його страв, які, либонь, ставив він вище всього на світі.
“Що ж це? Він не зрозумів?”
У Марусі тяжко занило серце; вона не знала, що думати та діяти, і постановила знову те ж саме: бути, як він.
Тож вона більш нічого не сказала і ввійшла до господи.
Це була простора, прохолодна, біла, як сніг, хата, з широкими лавами, із столом, застеленим білою скатеркою, з глиняною долівкою. По стінах подекуди висіли пучки напівзів’ялого запашного степового зілля; в кутку, за образами, позапинаними білими рушниками, теж висіло зілля і змішувалось із сухими торішніми квітками, із свяченою вербою й зеленосвятковим зіллям.
Господар запросив сідати і, знати, увесь заклопотаний частуванням, увесь зайнятий чванливим бажанням не осоромитися і виказати своє господарство з найкращого боку, метушився, накриваючи стіл, бігав у льох, рився з коморі, бряжчав посудом, упускав додолу ложки, переливав щось із одної пляшки в другу, лазив на горище за копченою ковбасою, і через ці щирі клопоти мучив усе дожиданням голодного гостя та звертав усі його помисли тільки на ці клопоти та їх ласі наслідки, вселяючи в нього вдячність разом із досадою та нетерплячкою, які одначе не переважали першої.
— Та ти, господарю, не турбуйся вже так задля мене! — говорив уряди-годи гість.
— Не можна… не можна… дозвольте, пане… як звуть вас, добродію? — відказував щирий господар.
— Та мене звуть Іваном,— говорив той, зітхаючи і покоряючись.
— То вже дозвольте, пане Йване, почастувати вас, чим бог послав. Вже дозвольте!
— Ми люди військові, ми не звикли солодко їсти, нам аби не голодний, та й годі! — на свою користь силкувався вмовити пан Іван.
— Ні, ні, ви вже дозвольте! — відказав господар.
Маруся сиділа на лаві, намагаючись бути, як він, з виду спокійна й тиха, але такі припливи та відпливи надій і страху вона відчувала, що ніхто того й розповісти словами не зможе та рідко хто зможе собі уявити.
Хлопчик Тарас, уволю надивившись з кутка на гостей, поглядав у вікно та рахував постріли, що ясно долітали до хутора.
Нарешті, все для снідання було наготовлено; пан Іван після довгого ждання накинувся на нього з якимось ворожим чуттям і з грізним видом вояка, що не шанує насолоди смаку; але хутко, дуже хутко, він якось увесь пом’якшав, навіть перейнявся трохи ввічливістю, а після кількох чарок усяких наливок очі йому посоловіли й заграла невиразна усмішка на устах.
Хазяїн уряди-годи пригадував собі про які-небудь нові, заховані десь ласощі й то ходив у льох, то лазив на горище, питаючи попереду дозволу пана Івана.
А пан Іван уже не перечив, а тільки кивав йому головою на знак того, що йому це здається добре й що він на все згоден.
— А ти що ж, Тарасе, галок рахуєш? — сказав господар до внука,— пішов би та сіна підкинув волам.
Це в мене такий робітник, що кращого й не треба, дарма що ще до неба не виріс! — додав він, звертаючись до пана Івана.
На це пан Іван хотів відповісти щось поважне, але поважного нічого не відказав, тільки помалу та невиразно усміхнувся.
Тарас скочив зараз із лави й побіг до дверей.
Маруся не змогла стерпіти далі муки, теж устала ї мовила:
— І я піду з Тарасом.
— Іди, йди, малесенька,— відказав їй господар, і коли вона йшла повз нього, він погладив її по голівці — тільки погладив по голівці й неначе якими чарами вернув їй певність і бадьорість.
— Господарю! — мовив ураз пан Іван, з безнадійним силкуванням збираючи докупи думки та пояснюючи справу,— сіно наше… узяте сіно в полон… дай викуп… великий викуп давай… це добре… дуже добре…
— Ваша воля, пане Іване,— відповів господар. — Хоч сіно, хоч викуп беріть, ваша воля!
— Ну, це добре,— сказав пан Іван. — Це… це… добре…
X
Вийшовши надвір, Маруся побачила свій віз на тому самому місці; Тарас смикав із нього оберемками сіно й підкидав волам, а воли велично, з гідністю приймали таке належне вшанування.
Тремтячи, непомітно ходила Маруся коло воза, силкуючись відгадати те, що її мучило.
Довго вона отак кружляла, немов підбита пташка над зруйнованим гніздом; Тарас, сповнивши доручене йому діло, заговорював до неї про те, про інше, але вона відповідала йому коротко — всю її істоту перейняли були турботи, тривога та надії.
Розваживши, що це кружляння коло воза може накликати підозріння, вона відійшла від нього й тинялася по широкому дворі; вона заглянула в густий садок, подивилася в далечінь, у поле.
“Що діяти? Що буде?” — думала вона.
Коли це, йдучи повз купу каміння, накиданого у дворі, вона почула голос, що ясно промовив:
— Спасибі, Марусю малая! Не бійся нічого, все гаразд!
Вона ту ж мить упізнала цей голос і, вражена радощами, мов стрілою, разом зчарована та знесилена від мук і тривоги, які разом оце зникли, похитнулася, ледве не впала й сіла на землю, не маючи сили ступити далій кроку.
Помалу вона прийшла до пам’яті й уважно придивилася до місцини: купа каміння, коло якої вона сиділа, видимо, була накидана тут дуже давно, ще як мурували льох, продухвина з цього каміння виходила у двір, і каміння, що лишилося зайве, з того часу, видно, й не займали, бо воно проросло травою та кропивою геть усюди.
“Чи не почулося мені?” — подумала Маруся, вся завмираючи від млості.
Але голос, виходячи з-під землі, прозвучав удруге:
— Вірна моя дівчинко! Розваж своє серденько! Перепливли ми саму бистрю, на березі, дасть бог, не потонемо!
Маруся довго була непорушна, все ще прислухаючись. Від його слова, як чарівничого наказу, серце її виповнилося живою радістю, і тому на лиці заграв такий яркий, щасливий рум’янець, очі так засяли й засвітилися, що Тарас, який гарцював по дідівському дворі, то в гордому виді гетьманського коня, то в грізному виді самого гетьмана, то взявши на себе образ хоробрих козацьких отаманів та полковників, то, нарешті, розпалений своїми гарними й славними ролями, свавільно стрибаючи та плигаючи у своєму власному виді, опинившись перед чужою дівчинкою, зачудувався переміною в ній, спинився перед нею в якомусь ваганні й утопив у неї свій орлячий погляд.
“Що їй дід дав? — подумав він. — Що?”
Перед ним замигтіли й почали літати якісь неясні привиди смачних маківників у меду, ласощів, коней медяників, смажених горіхів та іншого добра. І що більш дивився він на чужу дівчину, тим привиди ці ставали фантастичніші, принадніші, а разом із тим усе більш дражнили та хвилювали його. Не розуміючи і сподіваючись, він стояв та дивився, більш як коли-будь похожий на хиже орля, що розпростало крила, нагострило дзьоба та пильно оглядає оком, в який бік летіти за здобиччю.
Він увесь здригнувся, коли Маруся заговорила. ‘ — А що, хлопчику, може, підемо з тобою в садок?
— Йдімо,— відказав він, трохи вагаючись, як людина, що ще непевна, чи виграє вона від цього, чи програє. — А що дід дав?
— Кому? — спитала Маруся.
— Тобі!..
— Нічого.
— Так обіцяв? Що обіцяв?
— Нічого.
Тарас глянув на гостю пильно й недовірливо.
— Чого ж ти така рада? — спитав він.
— Я?
Вона хотіла була сказати: “Я не рада”, та змовчала і сказала тільки:
— Ходім у садок.
І вони пішли у садок, і гуляли там, і рвали ягоди, і обмірковували всячину.
Хлопець Тарас до міркування був охочий; особливо міркування про те, як би те або інше він впорядив, якби був паном гетьманом, і вже, певно, нікому, не зчислити, нехай він буде й числозір, скільки на словах перебив він усякої невіри, скільки міст забезпечив, скільки сіл та слобід збагатив. Мова хлопця Тараса була принадна тоді, як мед; а дивлячись на нього, можна було з певністю покласти, що й діла його не будуть полинню.
Я не знаю, чи багато є на світі чого кращого від гуляння в запашному, свіжопахучому, густому саду, коли серце грає і вся ваша істота, після пекучого дожидання та томливого вагання неначе сміється! Дай, боже, погуляти так усякому доброму чоловікові хоч раз у житті!
Так гуляла Маруся, ходячи слідом за Тарасом по всіх кутках і закутках саду й розмовляючи про це, про те.
А Тарас, водячи гостю по саду, частуючи ягодами та забавляючи розмовою, все-таки деколи поглядав на неї з непевністю й ніяк не міг одігнати від себе тих неясних, принадних привидів таємничих маківників, бубликів, ласощів та всяких інших смачних речей, які десь близько є та являються перед ним щоразу, як тільки зверталося до нього осяяне обличчя гості.
XI
А сонце тим часом височенько підбилося і сяло, й вигравало так, що ніде сливе тіні не було, а якщо де й виявлялася, то все-таки її як-небудь та пронизував, як-небудь та переймав, як-небудь та зачіпляв сонячний промінь. Його тепле і ярке світло навкоси впало в хатнє вікно, біля якого заснув нагодований пан Іван і, мабуть, своєю м’якістю та теплом збудило його, непризвичаєного або вже давно одвиклого від усякої м’якості та теплоти на білому світі.
Пан Іван хоч пробудився, та деякий час не розплющував очей, а тільки зітхав та якось жалібно усміхався. Цією усмішкою немов хотів він вимовити. “Адже я добре знаю, що від усіх теперішніх пестощів і сліду не лишиться, як тільки я розплющу очі; я пак знаю де й розумію!”
Але раптом він скочив, як опечений, обличчя знову мало звичайний байдужо-похмурий і навіть трохи ворожий вираз, і, проворно осмикуючись та збираючись, він вороже оглядав білі стіни, на яких грало веселе сонячне проміння.
У хаті не було нікого; він гукнув голосно й уривчасто:
— Ей, господарю!
Гучний був голос у пана Йвана й покотився по дворі по всіх кутках. Маруся й Тарас метнулися до хати і, притаївшись за кущами бузку та калини, дожидали, що буде.
Кругом було тихо й нічого не було чути, окрім гомону та руху літнього погожого дня.
