Пан Іван гукнув знову, голосніше і більш уривчасто, як попереду:
— Ей, господарю! Чи тобі позакладало?
І зовсім готовий в дорогу, у шапці, приладжуючи якнайзручніше списа, пан Іван стусонув у хатні двері каблуком, розчинив їх навстіж і спинився, не знаючи, куди краще йти: сіни були прохідні, і з обох боків по траві викладалися стежки, і там і тут стояло різне сільське знаряддя. З третього боку були наполовину відхилені двері у світлицю.
Але вже чути було привітний голос господаря у відповідь на заклик, голос, перериваний легеньким, досить приємним кашлем та проворною спішною ходою.
— Йду, пане Йване, йду! — привітно та щиро чулося здалека.
Але пан Іван ніяк не міг збагнути, звідки наближався голос, і даремне повертівши в’язами туди й сюди, нетерпляче сунувся в які попало двері й віч-на-віч стрінувся з ласкавим задиханим господарем.
— Чи добре відпочили, пане Йване? — спитав господар, співчутливо та простодушно поглядаючи в невдоволені очі гостя. — Не кусали мухи?
— Чорт їх бери, хоч би й кусали! — відказав Іван, н кий почувався щось не до ладу після спочинку та сну.
— Певно, цур їм, пане Йване,— сказав господар, охоче пристаючи на висловлену гостем думку, і тим часом, як гість на хвилину замислився, похмуро та гнівливо покручуючи вуса, він теж, подумавши хвилину, додав:— Однак скажу вам, часом отак саме під час смачного сну досада візьме доброго чоловіка від цієї погані…
— Від якої? — спитав пан Іван, виходячи з задуми.
— Та від мух-таки, добродію. Подумаєш, що добрий чоловік для них солодший від меду часом…
— Голова болить,— перебив похмуро пан Іван балакучого господаря. — Ти краще чарку горілки піднеси, як дарма базікати…
— Милості просимо, милості просимо, пане Йване,— підхопив господар, поспішаючи із такою охотою, наче йому село з грунтами та ланами подаровано.
І дрібною радісною ходою подибав він поперед пана Йвана в хату, а пан Іван ступав за ним слідом усе з тим самим похмурим та гнівливим поглядом, але вже пригладжуючи й розправляючи свої щетинисті вуса.
— Сідаймо, пане Йване, а я зараз чарочку наллю,— говорив хазяїн, тупаючи по хаті.
— Ніколи сідати,— відказав, не м’якнучи, пан Іван,— давай хутчій, я так, на ходу, хильну. Та гроші ти вже наготовив? Мені дожидати не з руки…
— Шкода, страх як шкода, що так вам спішно, пане Йване,— промовив господар. — Таку горілочку пити б та смакувати, скажу вам по щирості…
— А гроші готові? — спитав пан Іван.
— Готові, пане Йване, хоч і важкенько нашому братові.
Тут господар зітхнув і меланхолійно поглянув на витягнутий з кишені гаманець, а потім на пана Йвана.
— Шкода й розбалакувати про це,— відказав пан Іван, що вже успів проковтнути величезну чарку горілки, наче ягідку.
Господар, знову зітхнувши, покорився й більше не балакав, мовчки вийняв гроші, гривни, й почав їх на всі боки обертати, роздивлятися, а потім пошепки лічити.
— До трьох сот налічиш, чи не сила твоя? — спитав пан Іван, але не дуже сердито, бо, питаючи, наливав другу чарку горілки, а спитав більш глумливо, навіть жартівливо. — Ти по-якому лічиш?
— А я все на копи лічу, пане Йване,— відказав господар. — П’ять, шість… нема кращої лічби, як на копи… сім, вісім… покійні батько зроду не помилялися… дев’ять… одинадцять…
Це лічення господаря неуважливо перебив пан Іван та, наливши третю чарку, випив її і деякий час тихо та мовчки слухав міркувань господаря, перериваних лічбою грошей, які він складав у стовпці на столі.
Але після четвертої чарки вся суворість пана Йвана вернулася з лишкою: лоб насупився, обличчя потемнішало. На ласкаве вітання господаря він нічого не відказав, строго перелічив подані гроші, засунув їх у кишеню нетерпеливою рукою, вийшов скорою ходою з хати, одв’язав коня, що попасався, обізвавши його прожорою, суворо підняв шапку на всі привітання, насунув її зараз же мало не на самі очі, та пустив коня риссю із двору й скоро зник серед широкого степу, що яскраво зеленів під промінням веселого сонця.
XII
Тим часом, як орлячі очі Тараса жадібно пасли слід за паном Іваном, як той гнав вздовж степом, Марусині очі, вирядивши їздця із двору, звернулися на господаря.
Господар стояв коло воріт і, либонь, без цілі, не думаючи, дививсь услід за паном Іваном, глядячи, як і Тарас, на його швидку їзду та машинально прислухаючись до гуку копит по степу. Однією рукою пестив він собаку, що підійшов до нього, а другою, немов парасолем, прикривався від сонячного проміння, що вдаряло йому в лице. Потім він, наче досхочу вдовольнившись видовищем, поволі й спокійно повернув од воріт до хати, поглядаючи туди-сюди по двору з тим допитливим видом, із яким хазяйновитий, справний та пильний господар позирає часом, вишукуючи, чи нема де в його справному та бездоганному господарстві чого такого, до чого б можна було причепитися та на що можна б звернути свою загарливу господарську діяльність.
— Діду! — гукнув Тарас, отямившись, нарешті, від упертого глядіння за їздцем, що давно вже зник. — Де вороже військо стоїть? Я думав — у Великій Ярузі, аж…
— А, дітки, ви тут у садку гуляєте? — ласкаво промовив пан Книш, задержуючи ходу й киваючи головою…— Як нагулялися, то простуйте до хати та нехай хліб святий не дурно родить!
І він, усміхаючись, пішов до хати, а вони за ним.
Миттю забрано геть пляшку й чарку, поставлені для пана Йвана; на столі з’явилися вареники та коржі, і замість гострого запаху від горілки стало чути свіжий запах сметани.
Тарас, хоч заклопотаний тим, де тепер стоїть табором вороже військо, і в цій турботі не згірш кого іншого уминав вареники, уминав так хутко, наче кидав позад себе,— але Марусі не було й у думці їсти, і тим часом, як її тоненькі пальчики ламали та кришили коржики, її очі не відривалися від господаревого обличчя. и
— Діду, діду! — знову почав Тарас,— коли він погнав до Кривих Хрестів, то, виходить, уже військо не в Великій Ярузі стоїть?
— Мабуть, що так, хлопче, мабуть, так,— відказав ласкаво дід, щиро підсовуючи їжу. — А от ти нагадав мені про одну справу, Тарасе: треба б навідатися, як там наші верші коло Великої Яруги.
— Я геть забув про них! — скрикнув Тарас та зірвався з місця, немов його хто скинув одним махом.
— От тобі й хазяїн! — промовив пан Книш, усміхаючись.
— Але, діду! — мовив Тарас,— я й не знаю, як це я забув!
І він стояв перед дідом у непевності, немов йому ніяк уже не личило, ніяк не годилося випускати з уваги такі речі в господарстві.
— Піду хутчій, подивлюся,— промовив він, отямившись, нарешті, від подиву і збуваючи замішання наміром якнайшвидше сповнити вирішене питання.
Він вискочив із хати, хвилину чути було його гучне тупотіння, раз почувся вже здалеку його голос, що кликав Рябка,— і все змовкло.
Маруся зосталася наодинці з господарем, і тепер господар стояв перед нею й дивився на неї — дививсь іншим поглядом, від якого у неї сильно-сильно почало битися і тріпотатися серце.
На її очах стала нараз немов чарівна зміна, чи, краще, перетворення: пан Книш переродився. Замість лукаво-простодушного, добродушно-заклопотаного господаревого обличчя перед нею блискотіли гострі, пронизливі, немов гострий кинджал, очі: усі м’які зморшки зникли, усі риси якось інакше вияснилися — не жартівливе, безжурне було тепер усе обличчя,— навіть ростом став вищий, у плечах ширший, рамена зробилися міцніші.
Кілька хвилин споглядав Книш на Марусю, а Маруся на нього, немов зачарована пташка; потім він промовив,— і голос у нього інший став: настільки дзвінкіший і твердіший, що на попередній схожий був так, як схожа скрипка з порваними струнами на скрипку настроєну й співучу під мистецькою рукою.
— Марусю,— мовив він,— тут недалеко пробуває один приятель твій і хоче з тобою слів зо двоє перемовити, може б, ти поспішила до нього?
Зрозумівши Марусину відповідь без слів, які перетяла велика радість, наче гострий ніж, він подав їй знак іти за ним.
Він вийшов із хати надвір. Марусині очі радісно й непевно спинилися на купі давнього каміння, поблизу якого вона чула голос, що вернув їй бадьорість і радість, але Книш не ступив до неї й кроку,— він спинився, пильно поглянув на всі боки й свиснув; Ворон, що вартував коло воріт, двома скоками опинився коло нього, сів на задні лапи, задер голову догори й тямущо та уважливо дивився господареві в очі, дожидаючи наказу.
— Нема чужого близько, Вороне? — спитав Книш.
Ворон на відповідь якось особливо тихо та виразно завищав, ніби говорячи: “Ох, будьте певні!” і, немов на більший доказ того, що можна тепер бути зовсім безпечним, почав ловити та ковтати мушки, користаючись із вільного часу між поважними турботами та важним ділом.
Книш знову увів Марусю в сіни, але, замість хатніх дверей, відчинив двері напроти, у комору, де було повно запасів усього, що служить на підмогу життю людському; ледве можна було протиснутися між численними мішками з мукою, крупами, пшоном, горохом, маком, квасолею; світло затуляли низки хмелю, ковбас, сушених яблук; коші з яйцями, які от-от розсипалися б від необережного кроку, примушували боязко ставати; чимало так само непокоїли й цілі лави бутлів та пляшок, що перегороджували дорогу.
Маруся, увійшовши, стала вибирати, куди б зручніше ступити — скрізь було небезпечно стати. Вона звернула очі на Книша, який причиняв за собою двері, 1 раптом побачила коло самого порога діру вниз під підлогу й драбину, що була спущена в підземелля.
— Тихенько спускайся, дівчино,— сказав Книш. — Стережи своїх ніжок!
XІII
Вони почали злазити вниз по непевній драбині, що угиналася та трусилася під ними, немов жива.
Маруся не примітила, яким чином одкрилося підземелля та як воно закрилося, вона запримітила це тільки тому, що вони враз опинились у пітьмі.
Що далі вони злазили по драбині, тим повітря ставало свіжіше й вогкіше, як, звичайно, у льоху, куди не зазирає зроду теплий та ясний промінь сонця. Вряди-годи чула вона, як до неї доторкалася певна та вірна рука, як дбайливо її піддержувала.
Нарешті, драбина кінчилася, і Маруся опинилась на споді глибокого льоху.
Ту ж мить провідник узяв її за руку й повів за собою.
Йшли вони недовго; ледве ступили кілька кроків у тьмі, як широка смуга денного світла ярко впала згори й освітила Марусі просторе підземелля, де спокійно проходжувався сюди й туди січовик; він увесь поринув у якісь міркування, але не втратив анітрохи звичайної чуткості та пильності й відразу почув та побачив одвідувачів.
— А, Марусю малая, пораднице вірная! — промовив він, зустрічаючи їх з спокійною усмішкою, немов гостей на мирному та приємному святі.
Він не виявив хвилювання і тільки на мить, не більш, його блискучі очі потонули у втоплених у нього з радістю і надією очах дівчини.
Але єсть якась таємна незрозуміла сила, що видає в деякі хвилини життя навіть глибоко затаєне тьохкання серця, і пан Книш добре відгадав і зрозумів, що маленька дівчина вже стала запорожцеві всім, що скрашає й відживляє, що чарує і сповнює відрадою та ніжністю тяжке, понуре, самотнє небезпечне життя.
І разом, як він одгадав і порішив цю річ, на його обличчі промайнув той особливий вираз якоїсь млості, якоїсь жадоби знайти кого пестити, якийсь вираз гіркості, що не подибують його очі нікого й нічого такого, хоч скрізь звертаються,— той особливий вираз промайнув, який раніше чи пізніше промайне в кожної, навіть найсильнішої духом, найтвердішої вдачею самотньої людини.
— Ходім далі,— сказав Книш,— там вигідніше буде сісти й побалакати: чутніше буде, якби часом хто неждано навідався…
Вони пройшли ще вперед підземеллям, яке то ставало вужче, то ширше, то не пропускало ні іскорки світла, то знов ясно освічувало його, падаючи зверху, кружалками, смугами, зірками, трикутниками й усякими фігурами, в залежності від того, який отвір зробила природа.
Через це світло падало крізь розколину, ніби крізь кругле вікно, часом цілий сніп проміння проникав через малі продуховини або вузенькою смужкою тремтів на чорній земляній стіні.
Скрізь, де тільки прозирало світло, були примощені драбинки, і той, що ховався в підземеллі, міг по своїй охоті не тільки тішитися денним світлом, але й бачити, що робиться надворі, тим часом як самого його не було видно.
Усі помовчали, як часто буває, коли сильно дошкулить і сильно поверне серце людське яка-небудь думка або яке почуття.
— А на час ми не багаті! — промовив Книш, звертаючись до січовика.
— Зате не вбогі на вигадки,— відказав січовик,— не проситимемо попідвіконню ні відваги, ні здоров’я…
— По-моєму, коли в путь, то й у путь!
— Авжеж! Споряджай мене, приятелю, а я такий охочий, як попівна заміж!
— Ну, то й за діло! — сказав Книш.
Він одійшов кілька кроків убік і зараз повернувся з чималим оберемком приношеного вбогого селянського вбрання, з фальшивою сивою бородою, вусами та бровами, із торбою і бандурою, неначе все це добув із-під землі.
— То дівчина піде з тобою? — сказав Книш, розкладаючи принесений оберемок.
— Марусю, підеш зо мною? — спитав січовик.
— Піду,— відказала Маруся.
— А чи знаєш, куди йти, дівчино? — спитав Книш.
— Знаєш, куди? — повторив за ним січовик.
— Не знаю. Піду, куди скажеш,— сказала Маруся. І радісно, і тепло, і бадьоро було у неї На серці, як помислила про те, що піде.
— То ось убрання дівчині, нехай убирається, коли думає йти,— сказав Книш, вибираючи з оберемка дівоче убрання і подаючи його Марусі, як подає, добувши з яйця букет квіток, меткий одводчик очей людських — кумедійник.
