— Славний бандурист з тебе вийде, пане приятелю!— говорив Книш, дивлячись, як січовик убирався в одежу мандрівного співця. — Та й поводатар у тебе дуже щирий! — додав він, переводячи погляд на Марусю та усміхаючися з того, як старанно вся вона взялася перебиратися, далеко відкидаючи своє гарне убрання та жваво одягаючи старі й подерті дранки.
— Підемо, Марусю, до самого пана гетьмана! — мовив січовик.
Веселий погляд, яким вона відказувала йому, навів на його якусь думу, та ненадовго.
— Тим часом, як ми збираємося в дорогу, пане приятелю,— мовив він до Книша,— ти, будь ласка, повчи нас уму-розуму. Розкажи до ладу, що тут у вас діється. От я вже більше місяця никаю поміж людом, а й досі нічого не дійшов ні путнього, ні певного: більше згоди в молодиць на великому торзі, як тут у вас на славній Україні!
Книш усе мовчки стежив за перебиранням і, як людина, більш знайома з обачністю, як зі щирістю та відвагою, замість, щоб згоджуватися або заперечувати, лише коли-не-коли стиха перебирав струни на бандурі, що держав у руках.
— У тебе які вісті? Ти ж вільно розбалакуєш, без поспіху, а моє діло таке, як навздогінці цілуватися… отже, ти краще розумієш і розбираєш, як я,— говорив далі січовик.
— Та що! — відказав Книш,— нарікає люд… Тогобічному давно не вірить і сьогобічному віри вже не діймає… Часи непевні… З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть…
— Оповідали, що наш занепав на здоров’ю; чи правда?
— Хворий він не був, а змарнів; та й не дивниця: горе одного лише рака скрашує! — одказав Книш.
— А той?
— Той? Про того, коли добрі поголоски збирати, то виходиш усю Україну й вернешся з порожніми руками, а коли збиратимеш лихі, то оглухнути можна скрізь, куди тільки зайдеш.
— Хто там коло нього з наших?
— Антін іще держиться, та й той, каже, що вже над силу: таким ще плюгашем ніколи, каже, я не був. На всякий випадок, пам’ятай, що в нього жінка добра.
— Справді? Ота велика пані?
— Так, ота велика пані. Буває, що й між кропивою виросте кійло
— Вона в нього звідки?
— Не знаю.
— Коли з їх поля ягода, то не вір: буде все той самий звір, тільки з іншими присмаками. Так наш вельми осунувся?
— Осунувся.
— Хто там у нього за порадника тепер?
— Ніхто. Сидить сам, як підстрелений орел.
— Йому тяжко.
— А тяжко.
Січовик був уже готовий і взяв бандуру у Книша з рук.
Маруся теж була готова, і всі вийшли із підземелля.
Ватаги, що проїжджали повз хутір, бачили поважного бандуриста, що сидів на призьбі під хатою пана Книша, тихо перебирав струни та з протягом співав божественних псалмів, тим часом як поводатар, користуючись із одпочинку, спав на траві, а пан Книш, схиливши голову, смиренно й трохи боязко слухав цих божественних співів, наче людина, яка невиразно почуває, що вона не все йшла стежкою, вказаною в псалмах.
XIV
Смерком бандурист із своєю поводатаркою були вже коло військового табору, що розкинув свої намети недалеко від річки, на горбку, серед широкого пахучого свіжого поля.
Вечірні тіні все густішали, й тільки на заході світила яскраво-червона смуга вечірньої зорі.
У таборі було дуже тихо. Вартові, озолочені вечірнім промінням, із-за своєї нерухомості і блиску здавалися вилитими з металу. Кілька постатей сновигало швидко, метушливо, декілька інших повільно бродило; в одному наметі, незважаючи на те, що денне світло ще не зовсім згасло, видно було крізь біле полотно, як горіла свічка; вряди-годи брязне тут або там зброя, розкотиться вигук.
Бандуриста загледіли й примітили ще здалеку, але він поволі наближався до самого табору й через те ніякої ненависті чи обережності не викликав.1.
Поява його для багатьох навіть видимо була приємна: коли він заграв на бандурі й нешвидко, урочисто заспівав божественний псалом, усі слухали, замислившись.
Чимало голів, перев’язаних скривавленими пов’язками, підвелося з очевидним наміром кинути милостиню співцеві, та почуття слабості приневолило одних скрикнути з досади, інших сумно усміхнутися; один кивнув на поводатарку, щоб підійшла ближче, показуючи їй здалека шага.
Дівчина одначе стояла, вагаючись,— бандурист їй нічого не говорив, мабуть, тому, що, маючи старезні очі, недобачив того кивання.
— Підійди, дівчино хороша,— промовив ранений,— я тебе не вкушу, а шажка дам!
Інші руки теж кликали дівчину, й вона пішла кругом, кланяючись та збираючи тремтячою рукою милостиню, зустрічаючи ласкаві погляди, вислухуючи жартівливі привітання.
А тут бандура так загучала в бандуриста, що всю увагу звернула на себе.
Що то була за пісня — розібрати було тяжко; не то грізний грім, не то болісний стогін.
Все принишкло, слухаючи, захоплене незрозумілою силою; про несміливу дівчину зі спущеною до землі головою та тремтячою ручкою геть позабували. Усіх чарував бандурист.
У прозорому тихому повітрі, у ясно-блискучій імлі рожевого вечора гуло, тремтіло та розковувалося:
Ой ти ремезо, ой ти ремезонько,
Да не мости гнізда да понад Десною!
Бо вода в Десні щодня прибуває,
Вона твоїх діток да позатопляє!
Якийсь молодий офіцер, гарний, мов картина, та самозадоволений, бравий, з військовими манірами й військовим виразом на обличчі, вийшов із намету.
Він вийшов, знати, з нудьги, не маючи роботи, але, почувши спів бандуриста, спинився, далі перестав пускати дим колісцями; далі забув про люльку, втеряв військовий вираз в обличчі та в усій постаті.
Щось давним-давно заглушене, щось давним-давно забуте пригадалося йому.
Іншої хвилини чудно преображаєшся ти, образе людський!
На обличчі офіцера, яке кілька хвилин перед тим виявляло, сказати б, одну військову параду, тепер заграло щось зовсім інше.
Навіть риси стали неначе інші. На рівному, спадистому чолі зібралися, може, зроду тут небувалі зморшки, губи, що пишалися як найкращою окрасою, самозадоволеною та трохи нахабною усмішкою, стулилися, очі, які мали звичай дивитися лише по-військовому, дивно пом’якшали.
Грізний, зловісний спів бандуриста перейшов у інший, повний такої безнадійної, безсилої туги, що один поранений солдат промовив:
— Ой, жили з мене тягнуть!
Зажурилась Україна,
Що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Що малії витоптала,
Старії побила,
Молодую челядоньку
У полон забрала!
Слухаючи цей нехитрий переказ подій, офіцер ніби питав себе самого про дещо таке, про що раніше не було й гадки спитати.
Можна було напевне сказати, що в цю хвилю він не гукнув би з такою, як перше, відвагою:
— Плі!
Якийсь вусатий солдат, що нагадував своїм кольором та рубцями посіченого тіла стару поламану мідну статую грубої роботи, що могла уособлювати собою уяву брутальної лютої жорстокості, спочатку понуро, але нерухомо слухав співи, потім одійшов далі, потім зник за наметом, ліг на траві, укрився шинелею, і по його загартованому обличчю потекли рясні гарячі сльози — сльози, які не зрадили себе ні риданням, ні зітханням, зовсім тихі, тихіші від весняного доброчинного дощу в степу.
Раптом спів урвався, бандура загула шпаркіше, шпаркіше та шпаркіше, й у військовому таборі залунали танцюристі звуки:
Ой продала дівчинонька юпку,
Та купила козакові люльку,
Люльку за юпку купила —
Вона ж його вірно любила!
Та продала дівчинонька душу,
Та купила тютюну папушу,
Папушу за душу купила —
Вона ж його вірно любила!
Розбігся скрізь та всюди регіт; дехто почав підспівувати, хитати в такт головою.
— Оце так бандурист! — чути було голоси,— оце так бандура!
Чимало жартівливих пісень іще співав бандурист на потіху воякам, і не без жалю вони розпрощалися з ним, не без утіхи прийняли обіцянку вернутися до них знову і знову їх потішити.
— Куди йдеш? — казав дехто. — Ніч надворі, а дороги, знаєш, непевні…
— Старцеві розбій не страшний,— відказав безпечний бандурист, відходячи, і скоро зник із своєю поводатаркою в імлі літнього вечора.
XV
Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли тихим, безкраїм, сонним степом.
Все навкруги мовчало, і самі вони не промовили й слова.
Та й нащо говорити, коли рука з рукою йдеш на добре діло?
Добре було так іти рука з рукою сонним степом, серед нічної тиші, чуючи лише, як б’ється твоє переповнене серце!
Вони не знали, чи довго йшли, і ми не будемо лічити того — години ці були гарні, то й годі було знати їх — самі пролинули, мов пташина.
Перед ними миготливими крапками заблимали в імлі вогні, а скоро таки в імлі вирисувалися й темні обриси мурів та будинків.
Хмуро й понуро виглядало це місто, що чорніло в нічній тьмі та блискотіло дрібними вогняними цятками. Звичайного хапливого міського гамору не було чути, звичайної верткої міської метушні не було помітно; зовсім інше життя тут проявлялося; не ті були відгуки кроків, не той відгомін голосів. Як у природі знати, коли надходить буря, так у цьому місці все дихало готовністю до бою та одсічі; чим це особливо визначалося — не можна означити точно, але виявлялося на всьому: і на вбогих низеньких хатах серед садочків, і на високій дзвіниці, і на старезних міських мурах, і на недавно підсипаних валах. Усе тут, здавалось, готове було до рішучої відсічі, хоча солов’ї по-весняному лящали та щебетали по садках і жіночі постаті спокійно переходили вулицями.
Ніхто не окликнув їх, коли вони наблизилися до міської брами, і вони вступили в місто без перешкоди й завади; але кожна пара очей, здавалося, помітила їх і стежила за ними пильно та гостро.
— Ей, братику! — сказав січовик, звертаючись до молодого козака, який чогось дожидав, спершись на тин коло хати з освітленим віконечком. — Ей, братику, будь ласка, покажи старому бандуристові, як доступити до пана гетьмана!
Молодий козак, піднявши трохи вгору шапку і вказавши в уличну тьму, засіяну, немов іскрами, відблисками од віконець, промовив:
— Як минете цю вулицю, управо буде гетьманська хата.
Вони, подякувавши козакові, проминули показану вулицю і вгадали, котра то була справа гетьманська хата з того, що вона була ясніше освітлена, та з того, що дві дівчини, йшовши повз неї, придержали ходу, зазирнули у віконце і сказали: “Пан гетьман, мабуть, не спить”.
У цьому віконці ясно вирисовувалсь голова вусатого козака, ніби виточена з чорного каменя, схилена на руку у глибокій думі.
Прислухавшись, можна було чути чоловічі кроки по світлиці, кроки то повільні, то швидкі, навдивовижу виразні кроки.
