— Б’ю чолом пану гетьманові,— сказав січовик, низенько вклонившись.
— Він продасть нас! — глухо промовив пан гетьман.
— Милостивий бог не дасть, поросна свиня не з’їсть,— відказав січовик.
— З ним не можна по правді! — вигукнув пан гетьман,— не можна…
— Байдуже, пане гетьмане, байдуже: де не хватає вовчої шкури, там ми наставимо лиса,— промовив січовик,— бувайте здорові та нас дожидайте! Ходімо, Марусю малая.
Вони вийшли з гетьманської світлиці й рушили знову до міської застави.
Скрізь по вулицях було тихо та темно; вишневі садочки м’яко білілися; десь глухо дзюрчала вода.
Ступивши кілька кроків, Маруся оглянулася на гетьманську хату.
В одчинених дверях, у які вони тільки що вийшли, стояв пан гетьман і дивився їм услід.
В неясному світлі мерехтливих зір ледве маячила його постать, але й цей неясний обрис був так сповнений виразом муки, що в Марусі серце боляче забилося.
— Утомилася, Марусю? — спитав січовик, пробираючись по крутих завулках.
— Ні,— відказала вона. — Мені добре йти. Далеко можу, куди хочеш!.. Ми далеко підемо?
— Далеко.
Якийсь час вони йшли мовчки. Разів два чи три попадались їм назустріч та переганяли їх чигиринські городяни — все дужі, міцні люди, що неначе мимохіть тільки позирали на них і потім ішли далі своєю дорогою.
Біля застави підвівся з землі якийсь велетень із вусами мало не в аршин і став перед бандуристом, немов дзвіниця.
— Куди бог провадить, ласкавий пане бандуристе?— спитав він.
— Туди, де добрі люди, шановний земляче.
— Ну, а як повстрічаються лихі, пане бандуристе?
— Як вовка боятися, то в ліс по ягоди не ходити, земляче.
— Якби я був козак дужий, пане бандуристе, я б уклонився тобі й попросив би… та я несміливий козак!
Маруся хотіла краще приглянутися до цього “несміливого”, але голова його була так від неї високо, що вона примогла побачити лише навислі, немов снопи свіжої степової трави, вуса.
— Байдуже, насмілься,— відказав бандурист.
— Заспівай-но мені яку думу.
— Добре.
Бандурист тихенько заграв на бандурі й тихо заспівав:
Ой послухайте, ой повидайте,
Що на Вкраїні постало:
Під могилою під Сорокою
Множество ляхів пропало.
Коли спів затих, “несміливий” козак одійшов набік, а бандурист із Марусею вільно вийшли за заставу.
Дорога звивалася далеко-далеко чорною гадюкою по м’якому густому муравнику. В чигиринських садках щебетали солов’ї.
XVII
Саме за два тижні після побачення з паном гетьманом, тихого, чудового вечора, старий бандурист із своїм поводатарем нешвидко наближалися до спаленого селища.
Видно було, що ці подорожні не розкошували на зайвий спочинок: запалі очі блищали якимось гарячковим вогнем на запорошених засмалених обличчях, губи пересохли й порепалися.
Проте вони йшли жваво та спокійно собі балакали. Ані душі не зустріли вони дорогою; скрізь мовчанка, тиша.
Просто перед ними чорніли обгорілі хати та садочки, здалека курілись села та хутори.
Минувши спалену вулицю, на якій уже подекуди зеленіли плями свіжого оксамитового моріжку, вони повернули до розваленої засміченої криниці.
— Любо напитися свіжої криничної водиці! — сказав бандурист.
Сказавши це, він устромив руку в глибоку торбу, що висіла в нього через плече, добув звідти дерев’яного ковша, розігнав головешки, що плавали поверх води, зачерпнув і подав своєму поводатареві з такою дружньою усмішкою, яка ясно показувала, що він своїм поводатарем задоволений і щасливий вповні.
— Милості просимо, Марусю! — сказав він.
— Спасибі,— відказала Маруся.
І її усмішка теж ясно показувала, що й вона задоволена й щаслива своїм супутником.
Вона припала засмаглими устами до ковша з холодною водою, але, гамуючи спрагу, вона робила це якось неуважливо, і очі її неспокійно, сумно та жалібно оглядали розвалену криницю й у глибині її устелену головешками водяну поверхню.
Раптом вона скрикнула:
— А!
Скрикнула вона так, немов знайшла, нарешті, те, чого так болісно дожидала. Обличчя її спалахнуло, очі засяли, стали вогкі і звернулися до супутника.
Погляд, що звернув на неї супутник, почувши її крик, був не допитливий, а скоріше погляд жартівливого тріумфу, яким нагадують забудькам-дітям про їхню нову помилку, хоч вони не один раз ручилися за себе.
— Ох, як голосно ахнула! — промовив він. — Мабуть, дуже смачна кринична водиця, Марусю?
Маруся знову спалахнула, але вже очі її не засяли, а відразу погасли, брови зсунулися, і охмарене обличчя ясно промовляло:
— Знов я не витримала!
— Ну, що з воза впало, те пропало,— сказав бандурист. — Киньмо лихом об землю! Ще не всі наші чайки потонули! Марусю, годі! Не запечатуй свого серденька, не топи очей в землю, не стулюй устоньків! Немає кому ні підслухувати, ні підглядати тут на пожарищі. Сядьмо, підкріпимося, а підкріпившись, далі потягнемо.
Із торби добув він окраєць хліба, кілька свіжих огірків, торбинку з сіллю, і подорожні взялися за їжу.
Що ж примусило радісно скрикнути Марусю, ніби вона відразу знайшла скарб, якого і сподівалася, і ні?
Нічого не видно було коло розваленої, обгорілої криниці, окрім перегорілих на вугілля головешок.
Хіба от тільки впадає в очі свіжа плетениця з барвінку зеленого, що разом із осмаленими головешками кружляє на сколоченій воді.
Справді, як попалася сюди свіжа плетениця?
Бандурист та його поводатар або цього не знають, або це для них зовсім нецікаве, бо вони провадять розмову про місто Батурин і жодним словом не згадують про барвінок.
Їжу скінчили.
— Що, Марусю, спочила? — питає бандурист.
— Спочила, спочила! — голосно відказує Маруся.
І от вона вже на рівних ногах і перекинула подорожню торбу через плече й дивиться на свого супутника блискучими очима.
Перед тим, як мали відійти звідти, де відпочивали, її супутник опускає свою старечу патерицю в криницю й витягає звідти свіжу плетеницю з барвінку.
— Марусю! — каже він,— дуже гарний буде вінок!
Маруся хапає подану їй зелень, струшує з неї воду й
хутко обвиває нею свою голову.
— О, вінок чудовий! — мовить вона.
І знову бандурист із поводатарем так само жваво й спокійно мандрують далі.
— Тепер уже недалеко,— говорить бандурист,— не встигне зазоріти перша зірка, як ми вже побачимо могилу Наддніпрянку.
І справді: не встигла ще появитися в небі перша зірка, як вони вже загледіли цю могилу.
Сонце вже зайшло, і наступила вечірня імла, але імла особлива, якась золотописновишнева. Молоденькі деревця, густі кущі та висока трава, якими поросла могила, здавалося, тихо палали: кожна гіллячка, кожна билинка вирізувалася до того виразно на обрії, що очам ставало якось тяжко на них дивитися.
Чорний обламаний хрест був освітлений так м’яко, що здавався оксамитним, а птиці, що маячили в високості, ніби через якісь чари ставали веселкові, а з веселкових знову темні й потім знову веселкові,— як в який бік летіли.
З могили видно було Дніпро.
Він здавався звідти величезним розливом із сиво-вороної криці. По тім боці знімалися лісисті гори — знизу геть чорні, а зверху неначе обсипані золотистим вогнем.
Долітало рокотання води знизу і дзвінке шелестіння очерету; навкруги чути було дивну свіжість, вряди-годи в одностайній тиші розкочувалося кигикання чайки, і сама вона мигнула над рікою ледве примітною цяткою.
— Отут ми сядемо та заспіваємо,— сказав бандурист.
Та все пани, та все дуки,
Позаїдали наші поля, луги, луки! —
покотилося над водами, гримнуло по щілинах і відгукнулося далеко за горами.
Скінчивши пісню, бандурист кілька хвилин перебирав струни бандури, тим часом, як гострі очі його непорушно були втоплені в Дніпро. Маруся теж з очей не випускала ріки.
Раптом десь недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Очі бандуриста блиснули ясніше, і знову залунав над рікою спів:
Та немає гірше так нікому,
Як бурлаці молодому;
Гей, гей, як бурлаці молодому!
Що бурлака робить-заробляє,
Аж піт очі заливає!
Гей, гей, аж піт очі заливає!
Знову недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Аж піт очі заливає,
А хазяїн нарікає.
Гей, гей, а хазяїн нарікає!
А хазяїн нарікає,
А хазяйка в вічі лає,
Гей, гей, а хазяйка в вічі лає!
З того боку, де кигикала чайка, з комишів виплив вузенький човник і, ледве відрізняючись від темної води, швидко совгався по ній, прямуючи до маленької затоки, спорядженої самою природою якраз проти могили Наддніпрянки.
