Найкращою зі змій, що тільки відомі людям, була гримуча змія, яка одного пізнього вечора приповзла на залізничну станцію, розташовану в пониззі Міссісіпі. Працівник цієї станції на ім’я… Назвемо його містером Смітом, хоча можна назвати й будь-яким іншим ім’ям. Отож він залишив двері на ніч
відчиненими – щоб прохолодний вітерець з річки продував сторожову будку.
Як потім розповідав містер Сміт, того вечора він мав достобіса роботи: йому навіть не дали подрімати на робочому місці! І раптом до його вуха долетіли якісь дивні звуки, що не були схожі на скрекіт коників, ухання сови або квакання жаб. Сміт роззирнувся й біля ніжки стільця побачив те, що змусило його серце ледь не вискочити з грудей: згорнуту в кільце гримучу змію.
Якби в цей момент Сміт міг забути про жах, що його охопив, то він би замилувався цією змією: її луска красиво переливалася у тьмяному світлі сторожки, а на зміїному хвості знаходилося стільки брязкалець, що порожнього місця не залишилося. Змія повільно і граційно поводила головою на всі боки. Здавалося, вона роздивлялася Сміта і вбоге приміщення сторожової будки, освітлене тремтливим світлом гасової лампи.
Сміт так злякався, що і поворухнутися не міг. Лише стежив поглядом за своєю гостею. Змія тим часом розгорнулася, витяглася і поповзла вивчати кімнату – ніби щось утратила, а зараз намагалася знайти.
Спостерігаючи за змією, Сміт зауважив: вона була худою, сама снасть.
Місце страху, який спочатку охопив Сміта, посіла цікавість. Чоловік вирішив, що потрібно якось потоваришувати зі змією. Намагаючись не робити різких рухів (щоб не налякати гостю), він потихеньку встав із-за столу, неквапом підійшов до тумбочки, на якій стояла його торба з їжею. Витягнув звідти глечик молока, яке налив у блюдечко. Після цього поставив посудину на підлогу і завмер, очікуючи на реакцію змії. Але та вивчала кімнату, не звертаючи уваги на Сміта.
Чоловік зрозумів: якщо він не покличе свою гостю, то вона так і не помітить частування. Та от біда – він не знав, як до неї звернутися. Не міг же Сміт їй просто сказати: «Гей, зміє, поглянь-но, що в мене є!» Вийшло би вкрай неввічливо.
Сміт уважно роздивлявся змію, і тут йому здалося, що вона чимось скидається на одного з його приятелів. Того звуть Віллі, він працює носильником і також худючий і довготелесий, як і ця змійка. «Вирішено, називатиму тебе чоловічим ім’ям – Віллі», – подумав Сміт і промовив:
– Віллі! Ходи-но сюди! Дивись, що містер Сміт для тебе приберіг!
Не встиг він те мовити, як змійка повернула голову і поповзла до нього. Поперед себе Сміт виставив блюдечко з молоком. Змійка підозріло глянула на людину, потім понюхала частування, немов очікуючи якоїсь каверзи. А далі почала лизькати молоко маленьким роздвоєним язичком. Коли блюдце спорожніло, змійка поглянула на Сміта. В її очицях чоловік прочитав подяку. А ще він прочитав у тих очах безмірну тугу і самотність. Та ніде правди діти, Сміт останнім часом відчував те саме: постійні нічні чергування, коли поруч немає нікого, з ким можна було б перекинутися хоча б парою слів; лише тиша, скрекіт цвіркунів і ухання сови.
І тут Сміту спало на думку: ось він, ного нічний компаньйон! Ось хто завжди вислухає і свідомо помовчить. І все це лише за блюдце молока!
Сміт розмовляв із Віллі про все: про погоду, про врожай бобових і про нові локомотиви, що їздять швидше і до того ж не так торохтять по зношених рейках, як старі паровози. І хоча їхня розмова була досить однобічною, Смітові вона припала до душі. Поступово чоловік звик до змії та виливав їй те, що найдужче гнітило його душу. Хоч комусь він міг розповісти про свою нелегку долю: уже п’ять років минуло, як від їхнього з Бетті сина немає жодної звісточки, та й сама Бетті стани мовчазною відлюдницею.
– Уявляєш, раніше, – говорив Сміт до своєї мовчазної слухачки, – у нашому домі лунав сміх, бували гості – до пізнього вечора, з піснями і душевними розмовами. А зараз Бетті з ранку до вечора сидить перед вікном і вдивляється в дорогу, сподіваючись побачити Майка, нашого сина…
Окрім того, що Віллі вміла добре слухати, Сміт примітив у змійки ще одну дивну особливість. Ви, звичайно, можете не вірити, але все, про що річ, відбувалося насправді. А річ у тому, що робота Сміта була пов’язана з азбукою Морзе.
Він відбивав телеграфним ключем час прибуття поїзда і телеграфні повідомлення. Так ось, у Сміта була звичка проговорювати все, що він відстукував. І от одного разу він помітив, що Віллі відбиває хвостом у такт його ключу.
– Я власним очам не повірив! – розповідав згодом Сміт своїм друзям у шинку. Щойно я відстукав ключем букву, аж Віллі задрала хвіст і з його допомогою почала відбивати довгі та короткі удари – крапки-тире. Виявляється, вона користувалася хвостом, як я телеграфним ключем!
– Та не може цього бути! – сказав хтось із слухачів.
– Ось вам хрест! – побожився Сміт. – За помахами хвоста я зрозумів, що змія знає азбуку Морзе. Чи вона її й раніше знала, чи вивчила за час життя у сторожці – я не певен. Але азбуку змія знала не гірше за мене.
Дізнавшись про здібності Віллі, Сміт спілкувався зі змією вже повноцінно. Тепер вона не тільки слухала, але й сама могла «говорити». Віллі розповіла Сміту, що вона родом з болота, яке знаходиться за кілька миль від залізниці.
Їхня сім’я багатодітна і шанована серед місцевої знаті. Але Віллі втомилася від одноманітного болотного життя, тому подалася на пошуки пригод. Азбуку Морзе Віллі не знала, доки не влаштувалася «сторожувати» разом із містером Смітом. А головне – Віллі вдячна містеру Сміту за те, що він її нагодував у день першої зустрічі.
– Якби не ви, я б до ранку не дотягнула! – розчулено «промовила» змія…
Сміт і Віллі міцно подружилися. Згодом у змії знайшовся ще один талант: безпомилково вгадувати наближення поїзда, коли того ще не чутно і не видно. Вона висовувала крізь віконце свою маленьку голівку і своїм довгим роздвоєним язичком уловлювала на сталевих рейках найменші вібрації, за багато миль. Тоді, якщо містеру Сміту траплялося задрімати (а це була не рідкість, Сміта навіть колеги по роботі між собою називали «Сплячий Диспетчер»), Віллі терлася об щоку свого товариша і будила його.
Через півроку по тому, як Віллі та містер Сміт потоваришували, чоловік навіть уявити не міг, як раніше обходився без змії. Ну а та відповідала йому взаємністю.
Одначе їхнє щастя тривало не надто довго. Містер Сміт отримав наказ про переведення на іншу станцію, що знаходилася за сотню миль.
Треба було повідомити про це Віллі.
– У мене серце краялося від туги! – годом зізнавався Сміт.
Він зі сльозами на очах вистукав телеграфним ключем цю звістку Віллі, яка згорнулася на столі й мовчки слухала.
– Я був радий познайомитися з тобою, – вистукував Сміт. – Але тепер мене переводять на іншу станцію…
– Може, і ти б зі мною туди перебралася? – з надією в голосі запитав Сміт.
Але Віллі була, мов чорна хмаринка. Хвилину-дві замислено мовчала, а потім вистукала хвостом відповідь: «Не можу я покинути ці землі, як би я цього не хотіла! Наш рід не одне століття править у болоті, про яке я тобі розповідала. І хоч як я ненавиджу життя, від якого ховалася тут, у сторожці, я все одно повинна повернутися до своїх!..»
Вони розлучалися із сумом в очах. Щоб більше ніколи не побачитися…
Відомо, одначе, що Віллі прожила довге і щасливе життя та навчила азбуки Морзе всіх мешканців свого болота. Щоправда, інші кажуть, що все те брехня і вигадка містера Сміта. Проте більшості все ж здається, що Віллі – не фантазія самотнього старого. Бо хіба мало гримучих змій володіють азбукою Морзе?
