За тридев’ять земель, в тридесятому державі жив-був цар з царицею; дітей у них не було. Поїхав цар по чужих землях, по далеких сторонах, довгий час вдома не бував; на ту пору народила йому цариця сина, Івана-царевича, а цар про те й не відає. Став він тримати шлях в свою державу, став під’їжджати до своєї землі, а день був жаркий-жаркий, сонце так і пекло! І напала на нього спрага велика; що ні дати, тільки б води випити! Оглянувся довкола і бачить неподалік велике озеро; під’їхав до озера, зліз з коня, ліг на черево і давай ковтати студену воду.
П’є і не чує біди; а цар морський вхопив його за бороду.
– Пусти! – просить цар.
– Не пущу, не смій пити без мого відома!
– Який хочеш візьми відкуп – тільки відпусти!
– Давай те, чого вдома не знаєш.
Цар подумав-подумав – чого він вдома не знає? Здається, все знає, все йому відомо, – і погодився. Спробував – бороду ніхто не тримає; підвівся з землі, сів на коня і поїхав геть.
Ось він приїжджає додому, цариця зустрічає його з царевичем, така радісна; а він як дізнався про своє миле дітище, так і залився гіркими сльозами. Розповів цариці, як і що з ним було, разом поплакали, та робити нічого, сльозами справи не виправиш.
Стали вони жити по-старому; а царевич росте собі так росте, немов тісто на опарі – не по днях, а по годинах, і виріс великий.
“Скільки не тримати при собі, – думає цар, – а віддавати треба: справа неминучее!” Взяв Івана-царевича за руку, привів прямо до озера.
– Пошукай тут, – каже, – мій перстень; я ненароком учора упустив.
Залишив одного царевича, а сам повернув додому. Став царевич шукати перстень, йде по березі, і попадається йому назустріч старенька.
– Куди йдеш, Іван-царевич?
– Відчепись, не докучай, стара відьма! І без тебе прикро.
– Ну, залишайся… – І пішла бабуся в бік. А Іван-царевич пораздумался: “За що вилаяв я бабу? Дай роблю її; старі люди хитрі і догадливы! Либонь що й добре скаже”. І став перевертати стареньку:
– Воротись, бабуся, та прости моє слово дурне! Адже я з досади вимовив: змусив мене батько перстень шукати, ходжу-виглядаю, а персня нема та й нема!
– Не за перснем ти тут; віддав тебе батько морському цареві: вийде морський цар і візьме тебе з собою в підводне царство.
Гірко заплакав царевич.
– Не сумуй, Іван-царевич! Буде і на твоїй вулиці свято; тільки слухай мене, стару. Сховайся он за той кущ смородини і тихенько причаївся. Прилетять сюди дванадцять голубиць – все червоних дівиць, а слідом за ними і тринадцята; стануть в озері купатися; а ти тим часом віднеси в останню сорочку і до тих пір не віддавай, поки не подарує вона тобі свого колечка. Якщо не зумієш цього зробити, ти загинув навіки; у морського царя кругом навколо палацу стоїть високий частокіл, на цілі на десять верст, і на кожній спиці по голові воткнуто; тільки одна порожня, не угоди на неї потрапити!
Іван-царевич подякував стареньку, сховався за смородиновий кущ і чекає пори-часу.
Раптом прилітають дванадцять голубиць; вдарилися об сиру землю і обернулися червоними дівчатами, всі до єдиної краси невимовної: ні вздумать, ні взгадать, ні пером написати!
Поскидали сукні і пустилися в озеро: грають, хлюпочуться, сміються, пісні співають.
Слідом за ними прилетіла і тринадцята голубко; вдарилася об сиру землю, обернулася красною дівицею, скинула з білого тіла сорочку і пішла купатися, і була вона всіх гоже, всіх красивіше!
Довго Іван-царевич не міг відвести очей своїх, довго на неї задивлявся, та пригадав, що говорила йому стара, підкрався і забрав сорочку.
Вийшла з води червона дівиця, кинулася – ні сорочки, забрав хтось; всі кинулися шукати, шукали, шукали – не видно ніде.
– Не шукайте, милі сестриці! Відлітайте додому; я сама винна – недогледіла, сама і буду відповідати. Сестриці – червоні дівиці вдарилися об сиру землю, стали голубицами, взмахнули крилами і полетіли геть. Залишилася одна дівиця, оглянулась кругом і промовила:
– Хто б не був такий, у кого моя сорочка, виходь сюди; коли старий чоловік – будеш мені рідний батечко, коли середніх років – будеш братик
коханий, коли рівня мені – будеш милий друг!
Тільки сказала останнє слово, показався Іван-царевич. Подала вона йому золотий перстень і каже:
– Ах, Іван-царевич! Що давно не приходив? Морський цар на тебе гнівається. Ось дорога, що веде в підводне царство; іди по ній сміливо! Там і мене знайдеш; адже я дочка морського царя, Василиса Премудра.
Обернулася Василина Премудра голубкою і полетіла від царевича. А Іван-царевич відправився в підводне царство; бачить – і там світ такий же, як у нас, і там поля, і луки, і гаї зелені, і сонечко гріє.
Приходить він до морського царя. Закричав на нього морський цар:
– Що так довго не бував? За вину твою ось тобі служба: є у мене пустка на тридцять верст і в довжину і впоперек – одні рови, байраки та каменье гостре! Щоб до завтрему було там як долоня гладко, і була б жито посіяно, і виросла б до ранку висока, щоб у ній галка могла сховатися. Якщо того не зробиш – голова твоя з плечей геть!
Іде Іван-царевич від морського царя, сам сльозами обливається. Побачила його в вікно з свого терема високого Василина Премудра і питає:
– Здрастуй, Іван-царевич! Що сльозами обливаєшся?
– Як же мені не плакати? – відповідає царевич. – Змусив мене цар морський за одну ніч зрівняти рови, байраки і каменье гостре і засіяти житом, щоб до ранку вона виросла і могла в ній галка сховатися.
– Це не біда, біда попереду. Лягай з Богом спати; ранок вечора мудріший, все буде готово!
Ліг спати Іван-царевич, а Василина Премудра вийшла на ґанок і вигукнула гучним голосом:
– Гей ви, слуги мої вірні! Ровняйте-ка рови глибокі, зносите каменье гостре, сійте житом колосистою, щоб до ранку достигло.
Прокинувся на світанку Іван-царевич, глянув – все готово: немає ні ровів, ні байраків, варто поле як долоня гладке, і красується на ньому жито – настільки висока, що галка схоронится.
Пішов до морського царя з доповіддю.
– Спасибі тобі, – каже морський цар, – що зумів службу послужити. Ось тобі інша робота: є у мене триста скирдов, в кожному скирту за триста кіп – усе пшениця белоярая; обмолоти мені до завтрему всю пшеницю чисто-начисто, до єдиного зернятка, а скирдов не ламай і снопів не розбивай. Якщо не зробиш – голова твоя з плечей геть!
– Слухаю, ваша величність! – сказав Іван-царевич; знову йде по двору та сльозами обливається.
– Про що гірко плачеш? – запитує його Василиса Премудра.
– Як же мені не плакати? Наказав мені цар морський за одну ніч всі скирти обмолотити, зерна не зронити, а скирдов не ламати і снопів не розбивати.
– Це не біда, біда попереду буде! Лягай спати з Богом, ранок вечора мудріший.
Царевич ліг спати, а Василина Премудра вийшла на ґанок і закричав гучним голосом:
– Гей ви, мурахи повзучі! Скільки вас на білому світі є – все повзіть сюди і повыберите зерно з батюшкиных скирдов чисто-начисто.
Вранці кличе морський цар Івана-царевича:
– Послужив ти службу?
– Співслужив, ваша величність!
– Підемо подивимося.
Прийшли на тік – всі скирти стоять цілі, прийшли в житниці – всі засіки полнехоньки зерном.
– Спасибі тобі, брате! – сказав морський цар. – Зроби мені ще церква з чистого воску, щоб до світанку була готова: це буде твоя остання служба.
Знову іде Іван-царевич по двору, вмивається сльозами.
– Про що гірко плачеш? – запитує його з високого терема Василиса Премудра.
– Як мені не плакати, доброму молодцю? Наказав мені морський цар за одну ніч зробити церква з чистого воску.
– Ну, це ще не біда, біда попереду. Лягай-но спати, ранок вечора мудріший.
Царевич ліг спати, а Василина Премудра вийшла на ґанок і закричав гучним голосом:
– Гей ви, бджоли працьовиті! Скільки вас на білому світі є – все летіть сюди і зліпіть з чистого воску церкву Божу, щоб до ранку була готова!
Вранці встав Іван-царевич, глянув – стоїть церква з чистого воску, і пішов до морського царя з доповіддю.
– Спасибі тобі, Іван-царевич! Будь слуг у мене не бувало, ніхто не зумів так догодити, як ти. Будь же за моїм спадкоємцем, всього царства сберегателем; вибирай собі будь-яку з тринадцяти доньок моїх у дружини.
Іван-царевич вибрав Василісу Премудру; негайно їх повінчали і на радощах бенкетували цілих три дні. Ні багато ні мало пройшло часу, стосковался Іван-царевич за своїм батькам, захотілося йому на святу Русь.
– Що так сумний, Іван-царевич?
– Ах, Василина Премудра, сгрустнулось по батькові, по матері, захотілося на святу Русь.
– Ось це біда прийшла! Якщо ми підемо, буде за нами погоня велика; цар морський розгнівається і зрадить нас смерті. Треба примудряються!
Плюнула Василина Премудра у трьох кутах, замкнула двері в своєму теремі і побігла з Іваном-царевичем на святу Русь.
Другого дня ранесенько приходять послані від морського царя – молодих піднімати, у палац до царя чекати. Стукають у двері:
– Проснитеся, пробудитеся! Вас батюшка кличе.
– Ще рано, ми не виспалися, приходьте після! – відповідає одна слинка.
Ось посланці пішли, зачекали годину-другу і знову стукають:
– Не пора-час спати, пора-час вставати!
– Зачекайте трохи: встанемо, одягнемося! – відповідає друга слинка.
В третій раз приходять послані: цар-де морський гнівається, навіщо так довго вони прохолоджуються.
– Зараз будемо! – відповідає третя слинка. Почекали-почекали послані і давай знову стукати: ні відгуку, ні відкликання! Виламали двері, а в теремі порожньо. Доповіли цареві, що молоді втекли; озлобился він і послав за ними погоню велику.
А Василина Премудра з Іваном-царевичем вже далеко-далеко! Скачуть на хортів конях без зупинки, без відпочинку.
– Ну-ка, Іван-царевич, припади до сирої землі та послухай, чи немає погоні від морського царя?
Іван-царевич зіскочив з коня, припав вухом до сирої землі і каже;
– Чую я людську молвь і кінський топ!
– Це за нами женуть! – сказала Василина Премудра і негайно звернула коней зеленим лугом, Івана-царевича – старим пастухом, а сама стала смирною овечкою.
Наїжджає гонитва:
– Гей, старий! Не бачив ти – не проскакав тут добрий молодець з красною дівицею?
– Ні, люди добрі, не бачив, – відповідає Іван-царевич. – Сорок років, як пасу на цьому місці – жодна птиця повз не пролетывала, жоден звір повз не прорыскивал!
Вернулася погоня тому:
– Ваша царська величність! Нікого в дорозі не наїхали, бачили тільки: пастух овечку пасе.
– Що ж не хапали? Адже це вони і були! – закричав морський цар і послав нову погоню.
А Іван-царевич з Василисою Премудрої давнимдавно скачуть на борзих коней.
– Ну, Іван-царевич, припади до сирої землі та послухай, чи немає погоні від морського царя?
Іван-царевич зліз з коня, припав вухом до сирої землі і каже:
– Чую я людську молвь і кінський топ.
– Це за нами женуть! – сказала Василина Премудра; сама стала церквою, Івана-царевича звернула стареньким попом, а коней – деревами. Наїжджає гонитва:
– Гей, батюшка! Не бачив ти, чи не проходив тут пастух з овечкою?
– Ні, люди добрі, не бачив. Сорок років працюю в цій церкві – жодна птиця повз не пролетывала, жоден звір повз не прорыскивал!
Погоня Повернула назад:
– Ваша царська величність! Ніде не знайшли пастуха з овечкою; тільки в дорозі і бачили, що церква так попа-старого.
– Що ж ви церква не розламали, попа не захопили? Адже це вони самі були! – закричав морський цар і сам поскакав вдогонь за Іваном-царевичем і Василисою Премудрою.
А вони далеко виїхали. Знову каже Василина Премудра:
– Іван-царевич! Припади до сирої землі – не чути чи погоні?
Сліз Іван-царевич з коня, припав вухом до сирої землі і каже:
– Чую людську молвь і кінський топ дужче.
– Це сам цар скаче.
Оборотила Василина Премудра коней озером, Івана-царевича – селезнем, а сама стала уткою. Прискакав цар морський до озера, одразу здогадався, хто такі качка і селезень, вдарився об сиру землю і обернувся орлом. Хоче орел вбити їх до смерті, та не тут-то було: що не розлетиться зверху… ось-ось вдарить селезня, а селезень пірне у воду; ось-ось вдарить качку, а качка в воду пірне! Бився, бився, так нічого й не міг зробити.
Поскакав цар морський у своє підводне царство, а Василина Премудра з Іваном-царевичем виждали добрий час і поїхали на святу Русь.
Довго чи коротко, приїхали вони в тридесяте царство.
– Почекай мене в цьому ліску, – каже Іван-царевич Василині Премудрій, – я піду доложусь наперед батька, матері.
– Ти мене забудеш, Іван-царевич!
– Ні, не забуду.
– Ні, Іван-царевич, не кажи, забудеш! Згадай про мене хоч тоді, коли стануть два голубка у вікна битися!
Прийшов Іван-царевич у палац; побачили його батьки, кинулися йому на шию та стали цілувати-помилувати його. На радощах забув Іван-царевич про Василісу Премудру.
Живе день і інший з батьком, з матір’ю, а на третій задумав свататися до якоїсь королевне. Василина Премудра пішла в місто і найнялася до просвирне у працівниці. Стали проскури [білий круглий хлібець з крутого тіста, вживається у православному богослужінні] готувати, вона взяла два шматочка тіста, зліпила пару голубков і посадила в піч.
– Розгадай, хазяєчко, що буде з цих голубков!
– А що буде? З’їмо їх – ось і все!
– Ні, не вгадала!
Відкрила Василина Премудра піч, відчинила вікно – і в ту ж хвилину голуби встрепенулися, полетіли прямо у палац і почали битись у вікна; скільки прислуга царська намагалася, нічим не могла відігнати їх геть. Тут тільки Іван-царевич згадав про Василісу Премудру, послав гінців у всі кінці розпитувати та розшукувати і знайшов її у просвирни; взяв за руки білі, у вуста цілував цукрові, привів до батька, до матері, і стали всі разом жити та поживати та добра наживати.
