ІІ. Різні погляди
Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних :1апрацьованих руках, а нарешті,. по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники.
На передньому, помаJ1ьованому зеленою фарбою, возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців: двоє — на задку воза, а один — напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрі• мав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. По його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцяюче в будучині,_ черево рівно колихалося під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчі, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французьку блузу, на котрій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летіли через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра.
Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ, з кобкою на білому картузі, при котрому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a lа Boulanger’ білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид.
Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ.
Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори. садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Пруту, п’явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари.
Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.
— Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати.
— Га? .. що? .. я заснув?. — прокинувся студент. А що ж його робити У дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає …
— Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.
— Угу … а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…
Рудик нервово кинувся.
— Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізап він ображено.
— Ха-ха! Прирівняли! .. А що ж це, — позіхпув Савченко, — наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковуєтьси 11лан кампанії антифілоксерної! Ну, признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?
Тихович скинув очима на Савченка.
— На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.
— Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці; коли б не рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш…
Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo! Рудик), — та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію …
Студент махнув рукою і розщібнув кітель;
Тихович нічого не відповів. За кілька хвилин він звернувся до візника:
— Діпарте Jlоєшти?
— Яка! — показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога.
Здавалось — далі нікуди було Їхати. Дорога западалась, як під землю, а за проваллям, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилі гір. Але візник припинив коні і ступою спустився У кручу. Віз в’їхав у вузьке міжгір’я. З одного боку дороги стирчала жовта стіна урвища, з другого чорніла широка безодня, дно якої, мабуть, ніколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір’я, п’ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. Стягнені віжками, під натиском каруци, коні крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозі, що, здавалось, про• вадить на той світ. Виступи гір закривали дорогу і тільки клаптик безхмарного неба синів у високості над стрімкими жовтими стінами урвища.
Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвалося, в широкому отворі, наче у вікні, блиснула річка, а за річкою — широка простора зелених плавнів, засипана вся південним промінням. Каруца впірнула у хвилю ясного світла і покотилась берегом .Пруту. далеко лишивши за собою похмурі бескеди.
Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріха ми, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев’яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крилаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями — все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії. обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні.
Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов У примарію.
Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий — писар. котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини. у котрої від страшного болю втягло назад живіт.
— Аякже, відібрали … це про філоксерію? О! ви тут напевне знайдете її!.. — додав він з округлим рухом рук.
— Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
— Люди мруть, — таємниче пояснив писар. — І в повітрі… — Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії.
Тихович злегка осміхнувся.
— Мені треба знайти кватири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
— Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилювали вже нові ясні галанці.
Сотник та десятник, як навіжені, бігали по хатах, шукаючи кватир — і не могли ніде знайти. Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм “доктори”. нізащо не хотіли пускати ворогів у хату.
Савченко з Рудиком сиділи на возі і, голодні та лихі, лаяли молдуван.
— Яка дикість! Який брак культури! — хвилювався Савченко. — Ти працюєш ДЛЯ їхнього добра, для їхньої користі, а вони тебе в хату не пускають, варвари! .. — Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? — глузував Рудик.
— А таки я голодний, коли хочете знати! — вибухнув Савченко. — Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! .. Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії!
— Ех, шкода! — зітхнув Рудик. — Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте. з яблуками …
— А-а! не дратуйте ж бо! ..
— Або підстрелити, знаєте, зайця та спекти до бурячків у сметані …
— Тьфу! Мовчіть-бо, бо слина котиться …
Тихович з ганку прислухався до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки, і його дратувала прикра ситуація.
Нарешті задиханий сотник оповістив, що кватири знайдено. Обидві каруци рушили, і наші подорожні так-сяк розташувалися.
Коли за кілька хвилин робітник ніс з шинку карафку вина, молдувани кидали услід йому гнівливі погляди, вигукуючи з обуренням:
— Анцихристи! Бач, самі п’ють вино, їм воно нічого не вадить, а людям рубають виноградники, бояться, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи!
В невеличкій, чепурній молдуванській хаті, де зупинились розвідачі, сичала на столі бензинка , а на ній шкварчала яєчня, яку митецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею, і з утіхою ласуна, з поширшеними ніздрями, розкошував пахощами смачної страви.
Рудик витирав склянки на вино, різав хліб.
— І де той Тихович вештається? — бурчав імпровізований кухар. — Яєчня вже готова, а його десь носить …
— Принесло вже і, як бачу, в самий час! — обізвався Тихович на порозі. — Треба було поглянути, як там розташувались робітники.
Савченко загасив бензинку, тріумфально поставив на стіл яєчню і з вншуканими рухами, церемоніально запрохав товаришів на обід.
Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді шелепи та булькало вино при наливанні у склянки.
По заспокоєнню голоду Савченко сповнив склянки, закурив цигарку і звернувся до Тиховича.
— А тепер. коли “жолудкове питаннє”, як кажуть галичани, залагоджено, мушу поділитися з вами сумним спостереженням, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мені, знаєте, треба було вмитися з дороги. Я й звернувся до хазяйки. “Де у вас вода?” — питаю її ввічливо так. — “У Пруті”. — відказала мені дама. “Це ми знаємо, — кажу я, — а чи не можна б звідси трохи взяти?” — та й подався до діжчини. Ех, як не скочить моя мегера, як не вихопить діжку в мене перед носом, як не забелькоче! “Фе, — кажу, — мадам, навіщо ж так хвилюватися? Це і на нерви шкодливо, і колір личка може зопсуватися, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалигу”. І що ж, ви думаєте, відказала вона на таке dictum? Отож нічого не відказала, а тільки плюнула, так-таки й плюнула на вічний сором прекрасній половині роду людського …
Рудик сміявся.
— Ну, цього факту хіба не запишете собі іп libris amoris? Та хіба ж тільки хазяйка наша?! — додав він. — Всі вони, усі молдувани дивляться на нас, як на Boporif своїх, у ложці води ладні втопити нас.
— І не дивниця, — обізвався Тихович. — Приїздять в село якісь люди, що не знають Їх мови, через що не можуть порозумітися з ними, не п)итаючись, йдуть на виноградники, рубають їх, палять… За що? нащо? яким правом? Незвісно. Та й виясни ж такому молдуванові, темному, неосвіченому, що філоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всі виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареві, у якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусідніх виноградників від зарази! Чи ж він потішиться таким поясненням? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки філоксери, коли від самого початку існування комісії аж досі не було ще Прикладу, щоб вдалося нам цілком очистити від філоксери виноградники в якому-небудь селі …
— Амінь, — перехопив Савченко. — Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нікому не потрібна … На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу, час …
— Вибачайте, — перебив його живо Тихович. — Ви не дали мені сказати, що дорогу до кращих результатів запиняє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери. Я не нехтую боротьби з філоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечі молдуван. Я вірю, що ще не пізно боротися з ворогом винограду, що ми змогли б ще локалізувати його, здушити, знищити і таким робом об рятувати бессарабські виноградники.
Нам тільки потрібні сили і кошти, великі кошти, щоб була змога обдивитися зразу цілу Бессарабію і таким побитом з’ясувати собі великість лиха, з яким провадимо боротьбу.
— Щасливий, хто• вірить! А я таки думаю, що ми просто воду міряємо …
— Коли б я був одної з вами думки, я б зараз кинув службу, ~ вмішався Рудик.
— Ф’ю-ф’ю-ф’ю! — засміявся Савченко. — Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! Знаєте приказку: дурний дає, розумний бере …
— На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастя, що хочу спати, — сказав Рудик.
Він встав із-за стола і простягся на лаві, сягнувши довгими ногами аж до протилежної стіни.
За його прикладом обляглись і Тихович з Савченком.
До вечора, коли повернули з поля молдувани, звістка про приїзд “докторів” облетіла ціле село. Молдувани купчились на вулицях. Скрізь помічалося роздратування, чути було лайку, прокльони. Діди правили щось про гріхи та останній час, молодші нахвалялися не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал. На вулиці колотилося, як в горшку колотиться. Замфір шкилював примаря, називаючи його хабарником за те, що :пустив у село комісію. Але справа від цього не поправлялася, ба й не вияснялася: молдувани не знали довідне, що робитимуть з їх виноградниками, який завбільшки той камінь, що завис над їх головами. Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було орієнтуватись.
— Ходім краще до докторів, — гукнув врешті Замфір, — та розпитаємося, чого їм треба від нас.
— Ходім, ходім! Це розумна рада! — згодилась громада, подаючись до Тиховичевої кватири.
Декілька молдуван вступило в хату.
— А чого вам треба, люди добрі? — звернувся до них по-московськи Тихович.
— Не розуміємо московської мови! Коли приїхав у наш край, хай говорить по-молдуванськи! — крикнув хтось з гурту.
Кров вдарила Тиховичеві в обличчя. йому стало соромно.
Добре, я говоритиму по-молдуванськи, тільки не знаю, чи зрозумієте гаразд, бо я не дуже знаю вашу мову.
— Нічого, зрозуміємо …
— Так скажіть же мені насамперед, чого ви хочете
Від мене? — удруге поспитав Тихович.
— Ми хочемо знати, чого ви приїхали у наше село? — виступив Замфір.
— Мене прислано сюди обдивитися ваші виноградники і таким робом дізнатися, чи нема там філоксери. — Філоксера? Що таке філоксера? Що це за вигадки? — гуділо в юрмі.
— Філоксера — це така рослинна воша, як от буває на кукурудзі, огірках, кропиві та других рослинах, тільки ще менша. Вона живе на виноградних корінцях, висисає з них сік — і через те кущ засихає …
— Цього ніхто з нас не бачив! У нас її немає! Старі люди скільки живуть, а такого не бачили. Не вірте, це він зуби нам замовляє! Це брехня! Нові податки з нас хотять витягти, от що! Знаємо їх! — хвилювались роздратовані попередніми поголосками молдувани.
— Я не кажу, що філоксера є на ваших виноградниках, бо я ще не обдивлявся їх. А що старі люди не бачили її, як кажете, досі, так це тому, що лиш недавно завезено в Бессарабію шкідника цього з-за кордону на лозах виноградних, і він не встиг ще дуже розмножитися. А філоксера тим і небезпечна для винограду, що, розмножуючись страшенно хутко, переходить з куща на кущ, з садка в садок. Вона може причепитися з землею до сапи, якою підгортаєте кущ, до ніг худоби чи людини, яка проходить по зараженому місцю, і таким робом її легко рознести по всіх виноградниках. Опріч того, в кінці літа філоксері виростають крила, вона робиться мушкою, перелітає з садка в садок — і кладе на. кущах яйця. Тому-то, як не запобігти лихові, незабаром настане такий час, що всі виноградники засохнуть…
— І що ж ви робите, скоро знайдете її? — поважно поспитав Замфір.
— А те, що з паршивою вівцею в отарі. Навіть більше: ми зрубуємо кущі, палимо їх, а коріння з філоксераю труїмо отрутою в землі, забиваємо кущ і філоксеру і таким побитом не пускаємо її далі, на здорові виноградники.
В юрмі зчинився розрух.
— Чуєте? Вони рубають нам виноградники! Палять їх! Землю святу труять! Яким правом.? Хіба вони дали нам виноградники, хіба вони працювали на них, гарували, як ми! Піклуються, бач, непрохані добродії, що виноградники сохнуть. Коли сохнуть, хай сохнуть божа воля, з богом не сваритися … Ого! знаємо ми вас! Намножилося вас, тих. вчених, що не знають важкою працею хліб за робляти, та й вишукують якусь філоксеру, чи що, на наші голови! Шукають те, чого ніхто не бачив, про що ніхто не ЧУІВ! Ні, щоб оце хтось прийшов на виноградник, зрубав його, спалив, знищив хліб святий — а-а! Скоріше їм голови постинають, ніж кущі виноградні! Не пустимо, не пустимо ворогів наших на виноградники! Хай нам роблять, що знають! .. А тепер розходьмося! А каса! а каса!
Збурена, зелектризована власними похвалками юрма невгавала. З розпалених облич, з гнівливих поглядів, палких рухів помітно було роздратування та завзяття.
— Не раджу, — обізвався блідий, зрушений Тихович, — не раджу цього робити, бо як не послухаєте моєї доброї ради, то послухаєте закону, котрий вас не помилує …
Закон! знов закон! Вони, як черепахи шкаралущею, захищаються тим законом, але молдуванський кулак дасть собі раду і з тою шкаралущею!
Вмить до стола прудкою ходою підійшов Замфір. його обличчя було скривлене, очі палали диким огнем. Він показав руку на папери, що лежали на столі, і нахилився до Тиховича так, що той почув тепло від його лиця.
— Домнуле доктор, — сказав він, — коли ви добра людина, забирайте з собою свої закони та їдьте звідси мерщій, щоб ми про вас і не чули! — І з тими словами він почав згортати зі стола папери на одну купу.
Тихович не знав уже, як покласти кінець тій прикрій сцені, коли враз почув, що в юрмі починає притихати, а серед нарізних покликів молдуван співучий голос пана писаря бере гору над затихаючою бурею.
— І що ви робите, і що ви чините, голови нерозумні! Ех, ви! Правдиві кап-ді-бой, — гамував пан писар. — Сам цар, сам “імперат” прислав їх сюди, а вони колотнечу роблять, немов їм “закуції” московської забаглося! ..
Замфір відступив від стола і в дверях стрівся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанці. Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на мигах прохав вибачення за брак чемності у тої неосвіченої мужви.
Тихович сердечно подякував свому рятівникові.
За кілька хвилин молдувани розійшлись, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичеві, що від недавнього часу помічає у вині “щось”, що конче повинно бути філоксерою. Пан писар, боячись за своє життя, ладен навіть покинути вживання того шкідливого, зараженого хоробою трунку, скоро “доктор” знайде це небезпечним.
А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавно минулі пригоди.
