V. Кінець чи початок?
Одного ранку молдувани були свідками цікавого походу. Серед вулиці коти вся віз, наладнований всячиною. Головне місце на возі займала залізна бочка, до якої з одного боку притулилась скриня з дрібним струментом, а з другого — дірявий мішок, так напханий дерев’яними загостреними кілочками, що вони аж вилізали крізь дірки. Все це було обкладено лопатками, відрами, бляшанками, залізними ланцюгами і другим дріб’язком. Круг воза йшли робітники, хто з довгим окованим дрючком на плечах, хто з бляшанкою, а хто з блискучою довгою машинкою — “інжектором”, котру можна б було сміливо вважати за меч з часів крижацьких походів, якби не циліндровий бляшаний резервуар біля ручки. Попереду тої процесії йшов Тихович з високою, вузькою склянкою у руках.
Процесія тихо посувалася серед різнородних згуків.
Колеса торохтіли по битій дорозі, струменти в скрині немилосердно тарабанили, ланцюги бряжчали, як кайдани, бляшанки, підплигуючи на возі, дзвеніли, оковані залізом дрючки, черкаючись один об другий, стукали, а над усім цим пролітав часом чистий металевий дзвін зачепленого резервуар а машинки.
Молдувани, роззявивши роти, дивувались на ту чудну процесію, не спускали її з ока, аж поки вона не сховалась за горою.
Цікавіші подались навіть горою над Прут, звідки можна було бачити все, що діється на припрутських виноградниках. Звідтіль, з вершечків гір, присівши карячки, можна бачити зелену бинду виноградників, розірвану в тому місці, де був Замфірів садок, можна дивитись на труїння філоксери.
А варто подивитися, бо то картина оригінальна, гідна пензля першорядного баталіста. Он під вербами, край виноградника, лежать рядком залізні бочки з сірчаним вуглецем: то засоби боротьби, порох, сказати б, філоксерний… З одної бочки точать вже вуглець у мідяні “бідони”: звідти він піде в резервуари інжекторів. Ось на узбіччю, оперезавшись білим фартухом, розташовується оператор з своїми струментами, розкладає їх на рядні, посланому на землі. Він має рятувати поранені … інжектори. Тихович, мов полковник той, визначає місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат. Скаче ланцюг по землі, бряжчить, витягається — і вмить по всій довжині його стирчать недалеко один від другого встромлені в землю дерев’яні кілочки. І знов скаче ланцюг, знов витягається, і знов на його місці стають рядком кілочки. Земля починає їжитись кілками, як їжак щетиною. “Готово! до бою!” — кричить Тихович, і от наближаються батави війська. усе по парі. по парі … оден з інжектором, другий з дрюч
ком і займають постать по рядках кілочків. “Починати!” — командує Тихович. Полетіли кілочки, збиті ногами, а на місці їх загрузли в землю гострі палі інжекторів, покнули головки — і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи резервуарами, цокаючи головка ми, а за ними дрючки, оковані в залізо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землі, не дають вуглецеві втекти у повітря. Разно посувається вперед військо, лишаючи за собою голу зграсовану землю. Тільки й чути серед тиші: “цок! цок!.. цок! цок!.. ”
Від залізних бочок, з котрих цівкою ллється паруюча рідина, раз у раз бігають з повними бідона ми носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходиться в повітрі, здіймається вгору. Незвиклі молдувани, що сидять по горах, придивляючись до труїння, крутять носами та спльовують.
А Тиховичеві байдуже. Він прислухається до музики інжекторів, ловить вухом фальшиві тони.
— Гей! Дзвонить інжектор: порожній, мабуть гукає він в оден бік.
— До краю добивати, до краю! — звертається у другий бік.
Врешті, все добре. “Цок! цок!.. цок! цок!.. ”
Падають під ногами кілочки, шиють землю інжектори, гупають дрючки, скаче ланцюг — і знов виростають лінії кілків, знов земля наїжується ми, як їжак щетиною.
Здається, що ті робітники з інжекторами, з дрючками самі замінились у часті якоїсь здоровезної машини, що, добре пущена, рівно, невпинно та невблаганно посувається вперед, робить визначене діло. Війна йде навсправжки, хоч ворогів не видко. Вони гинуть непомітно для людського ока глибоко під землею, у темряві, гинуть разом з корінням, яке годувало їх своїм соком.
Поляжуть й невинні у тій війні. Поляжуть столітні крислаті горіхи, делікатні жерделі, сіролисті айви: вуглець заб’є Їх їдким духом. Там, де недавно ще пишалась на сонці буйна рослинність, де кипіло життя та радість, там буде гола, дика пустеля без тіні, без билинки …
Чи не такий слід лишав за собою Аттіла?
Коли роботи скінчились, 3амфір міг бути певним, що на його винограднику нема більш філоксери. Не стало теж й розкішних кущів, з якими зв’язано стільки спогадів, які годували його життя ціле. Не стало тих бочок вина, про які він марив, не стало шматка хліба … Багато дечого не стало. Пропали й дерева, посаджені дідом, прадідом, може … Лишились тільки дрібні діти, божевільний батько та хвора, безсила від перевтоми жігка. Лишився біль у серці та безталання — і більш нічого … Ах, правда: лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветься паном, що має спільність з школою, наукою, з законом …
Бідний Замфір!
Давня приказка каже, що лихо не ходить поодинці, а в парі. Отож те лихо, що відібрала Замфірові хліб, привело з собою й слабість.
Невже той приведений товариш прийшов по жінку? Того ж таки дня, як зрубали їх виноградник, Маріора заслабла.
Для виснаженого важкою працею організму небагато бракувало до занепаду. Повернувши надвечір з виноградника, Маріора почула, що її тіпає пропасниця. Загорнувшись кожушанкою, вона лягла на лаві. Голова в неї палала, так що якийсь час їй навіть здавалось, що в неї не голова на в’язах, а палаюча купа зрубаного винограду. Червоні від сліз чи гарячки очі мимохіть заплющились, а на чорному тлі темряви блимали перед Маріорою якісь вогні, мигтіли сокири, такі гострі, блискучі, гойдались на стятих лозах зелені рясні кетяги винограду… Якісь люди метушаться перед очима, кубляться, плигають, з осмалених, чорних стають червоними, як жар … Маріора чує власний голос: “Ох, коли б мені вмерти від тої зарази! .. ” Вона їсть корінці, а корінці ростуть у роті, розпихають його, приростають до язика — і язик стає здоровим, як гора, важким, як камінь… Сокири, що мигтіли перед очима, з прудкістю блискавки починають крутитися над її головою, а врешті спадають на голову раз, другий… Ах, як боляче! ..
Почалась гарячка.
На другий день не полегшало. Гарячка жерла молодицю. Маріора раз у раз зривалась з постелі, щоб бігти на виноградник — рятувати кущі, і багато треба було сили, щоб покласти її назад на ліжко та втихомирити …
Замфір спантеличивсь. Він дозволяв ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеться, аби звести її на ноги. Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зіллям — нічого не помагалось. Та ж сама гарячка, та ж маячня, той же неспокій …
В просторій молдуванській хаті, вистеленій різнобарвними килимами, обвішаній чудово тканими рушниками, блимає перед образом лампадка. Нерівне червоне світло від неї якось чудно зливається з денним світлом, що тоненькими смужками протискається крізь шпари в причинених віконницях. Зразу, з світу, нічого не можна розібрати в хаті. Чутно тільки стогін слабої, чиїсь тихі хлипання та шепотання. Дедалі з присмерку вирізняються сумна Замфірова постать, гурток жінок біля постелі слабої та скулені, заплакані діти по кутках. Замфір сидить за столом, підперши голову рукою, і дивиться кудись у простору. Трудно пізнати в нім того повного енергії, сили та життя Замфіра, яким він був ще недавно, перед місяцем. Він тепер осунувся, його горда, міцна постать наче зігнулася, зламалась, очі згасли, на виду осів новий вираз — вираз болю й затятості. Замфір сидів і думав. Про що він думав? Чи про свою кривду, про жінку слабу, а чи про діток дрібних, що, крий боже, посиротіють ще … Хто його зна, про що він думав, сидячи отак, підпершись …
А там, за грубкою, під причілковою стіною, мучилась на постелі Маріора. Жовті, запалі лиця ледве заховали давні риси. Крізь спечені гарячкою уста інколи добувався тихий стогін; здорові чорні очі були заплющені, а коли розплющувались, жінка, здавалось, нікого не пізнавала.
Сусідки-молодиці, скупчившись над хорою, про щось з жвавістю сперечалися, показували на порозвішувану по стінах одіж, на Замфіра, на дітей. Інколи поїли хору водою 3 глечика.
Дітвора хлипала по кутках.
В хаті стояла задуха, пахло сухими васильками, якісь тіні ходили по стінах у присмерку.
Чекали на попа.
Врешті хтось звістив, що піп йде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчям, а за нею і довга фігура панотцева.
Скінчивши своє діло, піп звернувся до Замфіра:
— Що ж ви, нічого не робите слабій?
Замфір махнув рукою.
— Де там нічого … Ворожок та шептух була повна хата …
— А ви б доктора закликали! — пораяв панотець. Замфір нервово кинувся.
— Доктора? — скрикнув він, а згаслі очі його блиснули лиховісним вогнем. — Ніколи в світі! .. О, я вже доволі маю тих докторів, доволі! ..
— Може вмерти вам молодиця отак без порятунку, — вмовляв панотець.
— Божа воля … Божа воля … а доктора? Навіщо?
Щоб отруїв мені жінку, як ті — виноград?. Ніколи! ..
І в очах Замфірових блиснула така завзятість, що панотець не зважився довше намовляти його.
— Як собі знаєте, — озвався він, виходячи.
Чужі порозходились. В хаті лишився тільки Замфір з дітьми ..
Діти повилазили з кутків, прилипли до материної постелі. Замфір теж наблизився до хорої, пригорнув до себе дітей і, схиливши на груди голову, довго так стояв, мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку.
***
Роботи на лоєштських виноградниках скінчились.
Савченко з Рудиком та робітниками обдивились усі виноградники — і не знайшли більш філоксери. Тихович закінчив труїння — значить, можна було вирушати з Лоєшт у друге село, знов на таку ж роботу, а може, й на такі ж прикрості. А проте Тихович поспішавсь якомога швидше покинути село, де зазнав стільки сумних пригод, де стільки витерпів, переболів душею.
От уже й речі спаковано, вже й підводи заїхали.
Готово! Можна рушати.
Згорбившись, осунувшись, Тихович смутними очима поглядав на хати й оселі, що лишав за собою… Коли 6 уже нові враження, нові місця! Враз його погляд зупинився на жалібній корогві, застромленій у тин. Корогов було зроблено з двох почеплених на тичці xycток білої и чорної. То був знак, що у хаті Є мрець.
— Чіне омуріт? — машинально поспитав Тихович візника.
— Фємєя а луй Замфір Нерон, — відповів той суворо.
Тихович здригнувся, глянув на двір і стрівся очима з божевільним мош-Дімою. Тихий, лагідний, як дитина, дідок на цей раз не осміхався. Втопивши в Тиховича повні дикого гніву та ненависті очі, мош-Діма підняв догори кулак і потряс Їм наздогін Тиховичеві …
Але коні шарпнули, і мош-Діма разом з жалібною корогвою щезли, закриті хмарою куряви …
