Драма на 3 дії, 11 картин з прологом та епілогом
Дійові особи:
- Безсмертний Марко Трохимович.
- Безсмертна Ганна — його мати.
- Тетянка — його дочка.
- Задніпровський Григорій Стратонович.
- Степанида — його зведена сестра.
- Євмен Дибенко — конюх.
- Іван Гайшук — конюх.
- Безбородько Антін.
- Борисенко — перший секретар райкому.
- Кисіль.
- Броварник — голова сусіднього колгоспу.
- Отець Хрисантій.
- Мавра Покритченко — колгоспниця.
- Іванко — її сип.
- Хведько — хлопчик.
- Гордієнко Зіновій — пасічник.
- Гордієнчиха — його дружина.
- Тримайвода Василь — колгоспник.
- Тримайвода Варка — його дружина.
- Бойчук Ольга — колгоспниця.
- Куценко.
- Шавула — завгосп.
- Мамура — комірник.
- Чорноволенко — слідчий,
- Наглядач.
- Попілуйко.
- Черниця.
- Чорт.
- Секретарка.
- Члени бюро райкому.
В пролозі:
- Бог.
- Святий Петро.
- Смерть.
- Оленка — дружина Безсмертного.
- 1-й поранений.
- 2-й поранений.
- 3-й поранений.
- Санітар.
- Медична сестра.
- Полковник.
- Чоловіки, жінки, діти.
Дія відбувається на Україні в 40—50-х роках.
ПРОЛОГ
Розпорюючи темряву, землю і воду, біля ріки шаленіє бій. Вищить, завиває, скрегоче і лязгав невидиме залізо, кричать, командують і стогнуть люди, болісно іржуть поранені коні. Угору звивається Клапоть підпаленого неба, в його одсвіті окреслюється ветха, з розверженими і скаліченими склепіннями сільська церковка. Ось угорі Жар-птицями промчали “катюші”, у церкві захиталися свічі й боги. Тут біля апостолів і святих лежать і сидять поранені воїни. Сивий бог-отець з полупаною землею в руці сумно дивиться на солдата, якому сестра забинтовує голову. Біля молодцюватого Георгія Побідоносця лежить непритомний, з пов’язкою на очах Марко Безсмертний. Літній санітар намагається стягти з нього чоботи.
1-й поранений (марячи). “Нарцис”! “Нарцис”! Я “Лілея”! Як чути?
2-й поранений (прислухаючись до бою). Тепер чути! Не тільки нам, а й богу-отцю, богу-сину й духу Святому. А вони слухають і мовчать.
3-й поранений. Теж мають роботу: відділяють душі від тіла.
1-й поранений. “Нарцис”! “Нарцис”! Я “Лілея”!..
3-й поранений. Та замовкни ти з усіма своїми квіточками. Теж мені “Нарцис” знайшовся.
Санітар (стягаючи чоботи з Безсмертного). Товаришу поранений, не вольнуйтесь! Живі квіти ніколи не заважають у житті.
3-й поранений. Так то живі…
Санітар. А хто вам заважає бачити їх живими? От він говорить “Нарцис”, а ви, конєшно, й уявіть собі нарциса, як він гарячим весняним оком дивиться на вас, ще й сльозинку тримає в собі, наче поранений.
3-й поранений (посміхнувся). Фантазія!
Санітар. Ні, точка зренія! (Знявши чоботи з пораненого). Ви тільки погляньте! У нього замість онучі есесівський прапор!
Безсмертний (наче відповідаючи санітару). Топчу фашизм, топчу кривду!
Санітар (з роздертим прапором у руках). Везе ж людям! Я за цей прапор орденок відхопив би, а він… Чудило… Сестричко, може, йому ще дати снотворного?
Сестра заперечливо похитала головою.
3-й поранений (дивуючись). Ніби він іще живе?
Санітар. Дихає… О! Навіть співати збирається…
3-й поранений (махає рукою). Та що ти?..
Над церквою знову пролітають “катюші”, а в церкві тихо-тихо забриніла Маркова пісня.
Безсмертний (співає).
Ой не знав козак… та не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей, зібрав військо… славне запорізьке
Та й пішов він… орду бити…
Пісню підхоплюють бійці, вона підіймається над біснуванням битви, натхненними стають обличчя поранених, і наче веселішають мальовані боги. Коли стихав останній звук, третій поранений зачудовано поглядав на Марка і махав рукою.
3-й поранений. Фантазія! (Присовується ближче до Марка і, вивчаючи, дивиться на його забинтоване обличчя, потім зітхає).
Безсмертний ворухнувся.
Марку, ти живий?
Безсмертний. Хіба не бачиш?
3-й поранений. Я-то бачу… А як ти?..
Безсмертний. Я?.. Я пам’яттю бачу.
3-й поранений. Пам’яттю! І що ти бачиш?
Безсмертний. Що?..
Темніє. Наче з глибини років, обізвалася пісня:
Шкода, мамцю, шкода
Вишневого цвіту,
Що розвіяв вітер
По всім білім світу.
До Марка наближається образ його дружини Олени.
Олено! Оленко!.. Дружино моя… Де ж ти взялася?
Олена. Я йшла до тебе, ішла крізь неволю, крізь фронти, крізь колючий дріт, крізь мотки Бруно…
Безсмертний. І тебе не вбили?
Олена. Ні… Мене повісили… Ти плачеш, Марку?
Безсмертний. Не знаю… Бо я не знаю, чи є в мене очі, чи є в мене сльози.
Олена. Ти не можеш не бачити, Марку… Ти зрячий, ти зрячий, Марку. Повір мені!
В нелюдській напрузі підводиться земний воїн, торкається рукою пов’язки і падає біля небесного воїна, що прохромлює списом змія. В церкву рвучко входить молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушиться накидка неба, по ній туманними жар-птицями пролітають “катюші”.
Полковник. Тут Марко Безсмертний?
2-й поранений. Тут усі безсмертні.
Полковник. Вірно, вояче. Тут усі безсмертні.
Сестра (тихо, до полковника). У мене Марко Безсмертний.
Полковник. Де він?
Сестра. Ондечки, поруч з Георгієм Побідоносцем лежить.
Підходять до Марка Безсмертного, схиляються над ним.
Полковник. Чи живий?
Сестра (сумно). Здається, душа прощається з тілом… (Бере Маркову руку, прислухається до пульсу).
Виразно чути, як стихав пульс.
Темніє. Гойднулась церковиця, гойднулося небо над нею, ближче до нього почали підійматися з поширеними очима святі і апостоли, стрімка блакить розмиває, затоплює їх і починає роїтися зорями, і вже на фоні зірок окреслюються високі райські ворота; над ними слов’янською в’яззю написано: “Вхід до раю. Прийомні дні — понеділок, середа, п’ятниця від третьої до п’ятої години”. Біля брами раю з ключами за поясом і ліхтарем “летюча миша” в руці стоїть святий Петро, прислухаючись до відгомону бою на землі.
Святий Петро (наспівує щедрівку).
А за нами татари,
Як ті чорні хмари,
Славен я син.
А за нами турки,
Як із неба кульки,
Славен я син.
А я скочив —
Дунай перескочив,
Славен я син.
Хтось тричі стукає у райські ворота.
Чия душа проситься до раю?
Голос Безсмертного. Солдатська.
(Підіймаючи ліхтар). А-а-а… Це ти, Марку? Значить, на святий хліб переходиш?.. (Відмикає замок і навстіж відчиняє ворота).
З’являється Безсмертний.
Безсмертний (ледве тримаючись на костурах). Чого ж на святий? Я знаю тільки один хліб — насущний. (Дивуючись, оглядається довкола, прислухається до небесної тиші). Ніби може бути так тихо на землі?
Святий Петро (знову прислухається до бою і тицяє пальцем вниз). На землі, сину мій, не може… Ти в раю!
Безсмертний (сміється). Жартуєте, діду!.. Хоча тут справді, наче в раю.
Світлішає. В легенькому тумані видніється ранковий райсад. Понад райською стежиною, що дуже схожа на наші земні стежки, квітує висока гречка, у ній стоять кілька дуплянок і рамочних вуликів. Біля соняшників, що розкривають вії, з ранкою в руках зупинився бог-отець. Коли б над його сивиною не було німба, він зійшов би за колгоспного діда-пасічника. Бог уважно розглядав рамку, далі садівничим ножем зрізав розпухлі гулі трутнівки і невдоволено похитує головою.
Бог. Навіть у раю не виводяться трутні. Дива, та й годі!
Святий Петро підводить до Бога Марка Безсмертного. Солдат вражено дивиться на пасічника, проводить рукою по чолі.
Ну, Марку, так ти хоч тепер віриш, що е і пекло, і рай, і Бог?
Безсмертний (посміхається). Ні, не вірю.
Бог. І не віриш, що перед тобою стоїть Бог-отець?
Безсмертний. Діду Євмене, ну нащо ці жарти?
Бог. Який я тобі дід Євмен?
Безсмертний. Хіба ж ви не Євмен Дибенко з нашого села?
Бог. Сказав тобі: я Бог, значить — Бог!
Безсмертний (беззвучно сміється). Багато хто тепер у боги і божки пнеться, та мало чого виходить із цього…
Хтось настирливо стукає у райські ворота. Бог і святий Петро прислухаються.
Святий Петро. Хто це так безбожно тарабанить?
Голос. Це я, Антін Безбородько, голова колгоспу. Не пізнали, практично?
Святий Петро. Чого ти ломишся у святі ворота?
Безбородько. О! Чого? Ще й питаєте… Пустіть і мене, практично, до раю.
Святий Петро. Ніяк не можу…
Безбородько. А чого Марка пустили? Хіба я гірший за нього?
Святий Петро. Хто обкрадає дух людський, не достойний ні людського, ні райського порога.
Безбородько. Що там дух, коли головне — бдітельность! А Марко — ліберал. Ось дайте мені хоч клапоть білого паперу, то побачите, як він вчорніє…
Святий Петро. Геть звідсіля, ябеднику!
Безбородько. Та й Марка наженіть із раю, бо, коли робити по правді, ніякий голова колгоспу не має права жити між зірками.
Святий Петро. Чому ж?
Безбородько. Бо така ситуація: ві доводиться хитрувати між планом людям — не виконаю план, виконаю людям.
Святий Петро. І що ж ти робиш?
Безбородько. План виковую, а людям обіцяю! А як у вас?
Святий Петро. Небо не ділиться досвідом з землею! (Махнув ліхтарем, і за Безбородьком аж загуркотіло).
Бог (до Марка). То тепер віриш, що ти в святому раю?
Безсмертний (тре чоло, бажаючи відігнати видіння). Ні, і тепер не вірю.
Бог. А що зробити, щоб повірив?
Безсмертний. Що? (Замислюється). Коли не дурманите мене, то пошліть справжню благодать на нашу землю.
Бог. Якої ж ти хочеш благодаті?
Безсмертний. Ви недолюдів, що промишляють смертю, злобою і доносом, пошліть живими в пекло; душеубогих, криводушних і пихатих зніміть з держительських постів; усім же людям на землі дайте спокій, і мир, і сердечну доброту, а нашому селянину пошліть тихі та вчасні дощі і всюди таке начальство, яке, окрім планів, розумів і землю, і людську душу і не вибиває з неї останні грами… Це максимум-прохання, боже, а мінімум — ниспошліть рибалкам чесним завжди влов і терплячих жінок.
Бог (потягнувся рукою до потилиці). Багато загадав ти, Марку.
Безсмертний (вже наче починає вірити, що знаходиться у раю). Так я ж не для себе прошу. Я заробив собі за всі труди шинелину на плечі, костури під пахви — і не журюся.
Бог. Тільки на це і зважаю, чоловіче. Тому ти повернешся знов на грішну землю. (Підходить до столика, на якому стоять з півдесятка телефонів, один із них із корбою — типу міжрайонних телефонів тридцятих років. Крутить корбу, підіймає трубку). Алло! Алло! Дівчинко, з’єднайте мене з евакогоспіталем нуль п’ятдесят сім шістдесят чотири дріб п’ять… Начальник евакогоспіталю? Питаєте, хто говорить? Той, хто зверху… (Ще й рукою показав). Велю вам виходити Марка Безсмертного, який смертю смерть поправ.
Безсмертний (здивовано до святого Петра). То я уже мертвим був?
Святий Петро. Я не знаю, чи ти й зараз живий.
Безсмертний (докірливо). А що ж ви, святі, знаєте? (Обернувшись, виходить за ворота раю).
І тут біля перехрестя двох доріг Безсмертного перепиняє Смерть.
Смерть. Стій, зупинись, Марку, на цю дорогу повертай…
Безсмертний. На твою, значить?
Смерть. На мою. Бо твоя дорога до смерті іде.
Безсмертний. Брешеш, костомахо, брешеш, як сусідський Рябко! Не вийшов мій час і дорога, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею.
Смерть (утомлено). А хіба тепер там є чим любуватися? І що ти там лишив, окрім страждання?
Безсмертний. Окрім страждання, лишив я любов.
Смерть. Оце сказав! Твоя ж перша любов утекла від тебе, другу — повісили. Кого ж ти любиш тепер?
Безсмертний. Я люблю росяні з туманцем світанки і голубі вечори, люблю перепілку у житі і жайворонка над житом, дитячий плач у хаті і дівочий сміх у полі, я люблю теплі людські руки і добрі очі, люблю розгонисті дороги і таємничі стежки, воркотання струмків і закоханих, люблю, як весною тумани розкривають сонце, а восени падають яблука і зорі… Я люблю чари молодості і роздуми зрілості…
Смерть (здивовано). А я, проживши стільки, й не знала, що так багато може бути любові… Марку, невже це правда?.. Дивний ти чоловік. (Відступила на свою туманну дорогу, розтала).
А Марко, карбуючи кожен крок костурами, пішов тією дорогою, на якій чекали його золотоголові, обсипані росами і бджолами соняшники.
