КАРТИНА ДЕСЯТА
Вечірнє поле, темніють полукіпки, гудуть молотарки, скриплять вози. На пагорбі, врізаючись крилами у зорі, весело трудиться вітряк. Од молотарки чути вигуки і сміх, а за вітряком, когось шукаючи у світі, ходить дівоча пісня.
Похитуючись од утоми, іде Марко Безсмертний, ось він прислухається до співу, щось згадує, зітхає і продовжує пісню:
“Та мала нічка-петрівочка, та не виспалася наша дівочка”.
Безсмертний. Тепер на полі, як на фронті — ніхто не висипається, навіть отець Хрисантій виявив свідомість. Жнива! “Та мала нічка-петрівочка, та не виспалася наша дівочка”. (Дивиться вдалину). А де, в яких світах моя дівочка?.. Мовчіть, думки, мовчи, тривого. (Лягав на землю, поклавши голову на снопа). Тепер і зорі мерехтять у очах, як зерно. Що ж, молотарки працюють. Хліб іде!.. Хліб!.. Якраз відпочинеш! Когось несе! (Зіскакує на ноги і удає, що милується природою).
З пошивкою за плечима входить, наспівуючи “Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом”, в звичайному селянському одязі отець Хрисантій.
Отець Хрисантій. Ну, спасибі, спасибі, чадо! (Бере клунок поперед себе). Оце, бачиш, тримаю святий хліб у руках, як бог землю, бо маю його не за хрестини і за мерлини. А грішив, грішив і марнословив на вас — думав: трудодень запишете, а хліба бог дасть.
Безсмертний. Чого ж це ви так грішили?
Отець Хрисантій. Можу тобі сказати, як нетиповий піп: я людей, того, дурив, то думав — люди і мене обдурять… (Прислухається). Чуєш?
Безсмертний. Чую: вози скриплять на дорогах.
Отець Хрисантій (перекривляв). “Скриплять”! Слух поганий маєш! Співають, бо людям радість везуть! Це зрозуміти треба!
Безсмертний. Постараюсь. А чого ви свою ношу несете?
Отець Хрисантій. Це ноша — не хрест, а плід. Вона веселить мене!.. Зараз я занесу муку дружині Задніпровського, сам діжу замішу, а потім добру чарку вип’ю,— за мир, душевний спокій і ЦеКа.
Безсмертний. Інтересний ви чоловік.
Отець Хрисантій. Хоч я і нетиповий піп, але щось-таки в мене є! (Пішов).
З вузликом в руках входить дід Євмен.
Дід Євмен. А я тебе, Марку, всюди шукаю…
Безсмертний. Щось трапилося, діду?
Дід Євмен. Таки трапилось!
Безсмертний (занепокоєно). Що?
Дід Євмен. Зараз розкажу. Іду я оце селом, поволеньки собі іду…
Безсмертний. Та скоріше, діду!
Дід Євмен. А ти не збивай старого, збивати нас є кому. На чому ж зупинилась моя мисль? Ага! Іду я оце селом, придивляюсь, принюхуюсь до нього… Та не кипи, Марку, вискажусь акуратно, як на зборах. Принюхуюсь, значить, і чую: од кожної хати, од кожної землянки, навіть там, де вдови й сироти живуть, пахне свіжим хлібом.
Безсмертний. Не тягніть! Що трапилось?
Дід Євмен. Оце ж і трапилось: од кожної оселі тепер запахло свіжим хлібом, не краденим, не вихитруваним, не купованим, а своїм! Це щось та значить!
Безсмертний. Ху! А я вже чого не передумав!
Дід Євмен. І Киселя згадав?
Безсмертний. І його теж.
Дід Євмен. Отак і живемо: ти хочеш людям хліб дати, державу хлібом засипати, а він старається тебе засипати… До людини не доріс, а в теоретики вискочив!.. Повечеряй свіженьким.
Безсмертний. Отак з білим вузликом колись розшукувала мене в полі моя Олена. Розшукав і теж починає сварити: “І нащо оце головування… за ним і не обідав, і не вечеряв, і сім’ї відцурався, і перепавсь, мов смик…”
Дід Євмен. А потім починала співати. Не голос, а солов’я мала в грудях. (Починає наспівувати).
Безсмертний (тихенько підхоплює пісню, і вона доладне пливе над вечірніми полями).
Шкода, мамцю, шкода,
Вишневого цвіту,
Що розвіяв вітер
По всім білім світу.
З’являється Безбородько і остовпіло зупиняється.
Безбородько (до Безсмертного). Ти ще й співаєш?
Дід Євмен. А що? Може, сам товариш Кисіль опустив циркуляр — не співати?
Безбородько. Так ти, Марку, ще нічого не знаєш?.. (Співчутливо хитає головою). Запрацювався, запрацювався ти, голубе сиз, і не знаєш (показує руками), що в світі робиться.
Безсмертний. Земля стала повільніше кружляти?
Безбородько. Не жартуй, чоловіче, коли до твого порога підійшло горе.
Безсмертний. Це горе в чийому образі й штанях?, Безбородько. Ці штани ти скоро побачиш, тяжче побачити сорочку щастя… Казав же тобі і раз, і вдруге, і втретє: не вилазь із шкури — все одно монумента не поставлять!
Безсмертний. А я так старався на нього!
Безбородько (не зрозумівши іронії). Ні, ні, з нашими людьми на монумент не заберешся, тому треба жити риальностями, а не загравати з народом.
Дід Євмен. Це наш Марко заграє з народом?
Безбородько. А то ні? Ось що у вас у вузлику? Хліб з нового урожаю?
Дід Євмен. З нового.
Безбородько. А за нього такий вузол зав’язався, що коли подумати, то це вже не хліб, а слідство й суд.
Безсмертний. Доки ж наш хліб буде підсудним?
Безбородько. Напевне, до того часу, поки його піюлями не замінять.
Дід Євмен. Теорія Киселя, язик Безбородька!
Безбородько. А ви свою теорію тримайте за зубани. Згодиться, бо вже й Марко похитнувся!
Дід Євмен. Похитнувся чи похитнули?
Безбородько. Тепер його і Зірка Героя не врятує, матеріали пішли аж до секретарів ЦеКа і в ті інстанції, де пісні не співають, а де осипаються люди як вишневий цвіт. (До Безсмертного). Ти, поки не пізно, хоч вітряк спини.
Безсмертний. Вітряк легше спинити, аніж недоумство.
Безбородько. Тобі статті й без нього вистачить. (Показав рукою на вітряк). Спини, зрубай його!
Безсмертний. Я крил нікому не рубав!
Безбородько. Ну, як хочеш… Відомо, ти не жалієш себе, може, через це тебе й люблять люди. Та що з їхньої любові? Як буде суд, любов пожуриться в кутках, а суд знайде статтю й параграф. Риальностями треба жити!
Дід Євмен. Не каркай, наче ворон. Он перші півні вже співають.
Чути, як співають півні. Дід Євмен і Безбородько виходять.
Безсмертний. Діла!.. От і поменшало все навкруги, а серце побільшало, і, здається, побільшали останні осколки у грудях… А півні співають, і вітряк крутиться. Я люблю тебе, дерев’яна птице, люблю, коли ти з камінної душі викидаєш струмочки муки, і печалюсь, коли обвисають твої потріскані крила. Я ніколи не буду ні руйнувати, ні зупиняти тебе,— хоч у самого обломляться крила… Що це? (Вражено починає прислухатись до пісні, що наближається).
Ми чуємо ті самі слова про вишневий цвіт і той самий голос Олени, з яким познайомились у пролозі.
Що це робиться зі мною? Марево? Сон? Вона!..
Олена. І в руці білий вузлик! (З жахом відступає назад).
А на полі з’являється тонка жіноча постать з білим вузликом у руці. Це Тетяна. Марко приголомшено прикладав руку до чола.
Тетяна (надривним голосом). Тату!
До Безсмертного, надломлюючись, біжить донька і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.
Безсмертний (обома руками охоплює своє дитя). Тетянко, це ти?.. Тетянко, донечко, це ти?
Тетяна. Я, тату, я…
Безсмертний (вдивляється в обличчя дочки, пальцями витирає їй сльози). Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя!
На очах батька донька вперше бачить сльози і теж обтирає їх пальцями. Отак і стоять вони якийсь час, наче вимуровані з каменю самої історії.
Як ти на маму схожа, пташино моя. І коси такі самі…
Тетяна. Не такі, тату. (Опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо).
Безсмертний. Хто ж тебе так зобидив, дитино моя?
Тетяна. Нелюди… В концтаборі. Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла. Вони змогли вибити кров із очей, але не могли вирвати зізнання з душі… А як ви, тату?
Безсмертний. Нічого, доню, нічого. Моя пісня та сама, що й колись була: орю, сію, жну. Як добре, що ти повернулась, кровинко моя…
Тетяна (розгортає білий вузлик). Я вам їсти принесла. Ви ж не обідали, і не вечеряли, і домівки відцуралися.
Безсмертний (почувшії слова Олени, посміхнувся). Невже це ти? (Підіймає на руки своє дитя, і сміється, і печалиться над ним).
А в цей час з села донеслось гудіння дзвонів.
Тетяна. Чогось дзвони затужили. Що воно?
Безсмертний (опускає доньку на землю). Це, напевне, отець Хрисантій на радощах загуляв. І ми загуляємо, доню… А нашої мами нема…
Тетяна. Знаю, тату.
Безсмертний. Перед смертю вона сказала: “Хоча б, іроди, в очі не стріляли, бо жаль їх буде”. І не стрелили іроди їй в очі, а вдарили в груди, де жила її пісня… а потім ще й повісили…
Тетяна. Тату, не плачте…
Безсмертний. То вже, доню, не я плачу, то вся моя таль за ці роки заплакала. Пробач, маленька…
Входить Гайшук.
Гайшук (занепокоєно). Ой Марку!.. Тетянко, дитино, це ти?
Тетяна. Пізнали?
Гайшук. Як же не пізнати тебе,золота вербичко!.. Яка радість… І яке горе, Марку…
Безсмертний. Говори, Іване!
Гайшук. Щойно Задніпровського забрали. Ордени обривали, начеб він їх не кров’ю заробляв. Як обшарпане дерево, вивели його з землянки. Чогось ще в дзвінницю, де він жив, водили. Отам жінка його кілька разів надала, вставала і знов падала… Ну, а тепер отець Хрисантій на дзвіниці дзвонить, наче по вмерлому.
Безсмертний. Не діждетесь! Не буде похорону, ні. (Обіймає Тетяну й поспішає в село).
Тетяна. Куди ж ви, татку!
Безсмертний. Ще сам не знаю, доню… не знаю… Людину треба рятувати.
Тетяна хоче кинутись за батьком, але він рухом руки спиняє її, непомітно для неї примружується на Гайшука і виходить.
Тетяна. Дядьку Іване, що ж воно робиться?
Гайшук. Ходи!
Тетяна. Чиї ходи?
Гайшук. Різних парсун.
Тетяна. Яких парсун?
Гайшук. Що хитро допались до ідей і меду. Ідеї — насам, мед — собі!.. Як ти виросла, дитино. А я ж тебе на руках носив, казки розказував. Забула?
Тетяна. Не забула. І в таборах під косою смерті вгадувала вас, ваші руки.
Гайшук. Добре ми більше пам’ятаємо, аніж лихе. Тому деякі парсуни і нашу великодушність гнуздають для себе.
Тетяна. Як же ви тепер живете?
Гайшук. Як цей вітряк! (Показує на вітряк). Тричі його збирались рубати, а він пересварюється з вітрами і робить своє.
Тетяна. І вас тричі рубали?
Гайшук. Та, мабуть, більше. (Подивився на пальці обох рук, посміхнувся). Про це теж можна казку розповісти.
Тетяна. Хіба так можна жартувати?
Гайшук. Мені можна, бо я чоловік віруючий!
Тетяна. В що ж ви вірите?
Гайшук. Раніше: в бога в трьох лицях, у рай, у пекло, в діву Марію непорочну, в апостолів, у святителів, у чисту — та і в нечисту силу заодно, а тепер — у комунізм і победу до кінця! Ну, а деякі з нечистої сили все хочуть посварити мене з комунізмом — то його зменшують, то мене зменшують. Інтересне виходить кіно: коли я на Перекопі півпарубком громив Врангеля — у мене вже тоді вистачало росту, коли я нещодавно підіймався в атаки на різних плацдармах і п’ятачках — ніхто не зобиджав мій ріст, а коли я підіймаюсь на різне криводушне сім’я, воно й кричить, що я до чогось не доріс, як селянський елемент. А як воно буде репетувати, коли я його буду, як падло, закопувати в землю! Воно буде кричати, а я буду втоптувати землю і сміятися, бо я чоловік віруючий…
Гуде дзвін.
Затемнення.
Цвинтар. В темряві окреслюються силуети церкви й дзвіниці. Стихав гудіння дзвона, з дзвіниці, похитуючись, виходить отець Хрисантій, зачиняв за собою двері.
Отець Хрисантій. Темно. Нічого не бачу. Цей мерзопакосний ябедник, здається, виривав навіть зорі з неба. Як темно стало… кругом і в душі… (Виймає а кишені пляшку й підносить її до вуст).
Входить Марко Безсмертний.
Безсмертний. Від вина видніше не стане.
Отець Хрисантій. Зате печаль приллю.
Безсмертний. Робити треба щось.
Отець Хрисантій. Куди ж я піду з патлами своїми? Життя пройшло повз мене, як подорожній, і нічого не вродило на моїй ниві, окрім християнського песимізму. Його вином я безуспішно приливаю. Але чого життя нівечить таких людей, як Задніпровський? Хто в один ковчег вміщає правду й кривду?.. Згадую Еклезіаста, глава восьма: “Не скоро совершается суд над худыми делами: от ого и не страшится сердце сынов человеческих делать “до”. (Кидав пляшку, виходить).
Безсмертний (стукав в двері дзвіниці). Катерино Петрівно, відчиніть… Чуєте?
Жіночий голос (з дзвіниці). Хто там?
Безсмертний. Це я, Марко Безсмертний.
Жіночий голос. Ой!! Невже це ви?
Здалеку тихо-тихо обізвалася пісня “Коло млина, коло броду”.
Безсмертний. Як у неї, бідолашної, змінився голос.
Розчинились двері, і на порозі Безсмертний побачив не Катерину Петрівну, а Степаниду, що притулила сплетені руки до грудей.
Хто ви?
Степанида. Не пізнаєте?
Безсмертний. Степанидо… Степанидо Іванівно, це ви?
Степанида. Я, Марку Трохимовичу.
Безсмертний. Значить… живі?
Степанида. Як бачите.
Безсмертний. Де жі як вам жилося?
Степанида. Як усім у ці роки: у кожного вистачав свого горя, а щастя поки що нікому не вистачає…
Безсмертний. Яким же ви чудом потрапили сюди?
Степанида. Я зведена сестра Григорія. Приїхала до нього… на горе приїхала.
Безсмертний. Вірю: ми перемелемо його!.. Куди забрали Григорія?
Степанида. В обласну тюрму.
Безсмертний. Отак зустрілись і — прощавайте… Ви будете тут?.. Чи знов втечете… тобто кудись поїдете?
Степанида. А ви куди?
Безсмертний. В ЦеКа.
Степанида. Викликають?
Безсмертний. Совість кличе.
Степанида (зрозумівши все). Спасибі вам. Я буду виглядати вас, як… як молоді літа свої.
Безсмертний (сумно). Тільки де вони? За якими герами чи кручами? (Іде).
Степанида. Я ждатиму вас… Марку Трохимовичу…
