“А я, брат”, казав Ноздрьов: “така мерзота верзлась цілу ніч, що бридко й розказувати, і в роті після вчорашнього немов ескадрон переночував. Уяви: снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І хто б ти думав? От нізащо не вгадаєш штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим”.
“Так”, подумав сам собі Чичиков: “добре було б, якби тебе відшмагали наяву”.
“їй-Богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт забери, справді щось свербить; мабуть, відьми-бло-хи. Ну, ти йди тепер одягайся, я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика”.
“Чичиков пішов у кімнату одягтись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояв на столі чайний прибор з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду і вечері; здається, щітка для підлоги не торкалася зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. Держачи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для живописця, що страх не любить панів прилизаних і завитих як на цирульних вивісках, або вистрижених під гребінець.
“Ну, то що ж думаєш?” сказав Ноздрьов, трохи помовчавши: “не хочеш грати на душі?”
“Я вже сказав тобі, брат, що не граю, купити, давай куплю”.
“Продати я не хочу, це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівки з чортзна-чого. У банчок — інша річ. Га? Прикиньмо хоч галію!”
Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті…
“Я вже сказав, що ні”.
“А мінятися не хочеш?”
“Не хочу”.
“Ну, слухай: зіграємо в шашки, виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю”.
“Даремна праця, я не гратиму”.
“Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальші: все ж від уміння: я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед”.
“Ану лиш”, подумав сам собі Чичиков: “зіграю я з ним у шашки! В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись”.
“Гаразд, хай уже буде так, в шашки зіграю”, сказав Чичиков.
“Душі йдуть за сто карбованців!”
“Навіщо ж? досить, коли підуть за п’ятдесят”.
“Ні, що ж за куш п’ятдесят? Краще ж у цю суму я включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку до годинника”.
“Ну, гаразд!” сказав Чичиков.
“Скільки ж ти мені даси вперед?” сказав Ноздрьов.
“Це з якої речі? звісно, нічого”.
“Принаймні, хай будуть мої два ходи”.
“Не хочу, я сам погано граю”.
“Знаємо ми вас, як ви погано граєте!” сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
“Давненько не брав я в руки шашок!” казав Чичиков, посуваючи теж шашку.
“Знаємо ми вас, як ви погано граєте!” сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
“Давненько не брав я в руки шашок!” говорив Чичиков, посуваючи шашку.
“Знаємо ми вас, як ви погано граєте!” сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув обшлагом рукава й другу шашку.
“Давненько не брав я в руки!.. Е, є! це, брат, що? подай-но її назад!” говорив Чичиков.
“Кого?”
“Та шашку ж”, сказав Чичиков, і в той-таки час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки; звідки вона взялася, це один тільки Бог знав. “Ні”, сказав Чичиков, уставши з-за стола: “з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять, трьома шашками зараз!”
“Чому ж трьома? це помилково. Одна просунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!”
“А друга ж звідки взялася?”
“Яка друга?”
“А ось ця, що пробирається в дамки?”
“От тобі й на, ніби не пам’ятаєш!”
“Ні, брат, я всі ходи рахував, і всі пам’ятаю; ти її тільки тепер примостив, їй місце он де!”
“Як, де місце?” сказав Ноздрьов, почервонівши: “та ти, брате, як я бачу, вигадник!”
“Ні, брате, це, здається, ти вигадник, та тільки невдало”.
“За кого ж ти мене маєш?” говорив Ноздрьов: “що я, шахрувати буду?”
“Я тебе ні за кого не маю, а тільки грати з цього часу ніколи не буду”.
“Ні, ти не можеш відмовитись”, говорив Ноздрьов, розпалюючись: “гру почато!”
“Я маю право відмовитись, бо ти не так граєш, як личить чесній людині”.
“Ні, брешеш, ти цього не можеш сказати!”
“Ні, брате, сам ти брешеш!”
“Я не шахрував, а ти відмовитись не можеш, ти мусиш кінчити партію!”
“Цього ти мене не примусиш зробити”, сказав Чичиков холоднокровно і, підійшовши до дошки, перемішав шашки,
Ноздрьов спалахнув і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив кроків два назад.
“Я тебе примушу грати! То дарма, що ти перемішав шашки, я пам’ятаю всі ходи. Ми їх поставимо знову так, як були”.
“Ні, брате, справі кінець, я з тобою не гратиму”.
“Так ти не хочеш грати?”
“Ти сам бачиш, що з тобою нема змоги грати”.
“Ні, скажи прямо; ти не хочеш грати?” говорив Ноздрьов, підступаючи ще ближче.
“Не хочу!” сказав Чичиков і підніс одначе ж обидві руки про всяк випадок ближче до обличчя, бо справа ставала справді гаряча. Ця обачність була цілком доречна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою… і дуже могло б статися, що одна з приємних і повних щік нашого героя вкрилася б незмивним безчестям; але, щасливо відвівши удар, він сходив Ноздрьова за обидві задирливі його руки й держав його і міцно.
“Порфирію, Павлушко!” кричав Ноздрьов люто, пориваючись вирватись.
Почувши ці слова, Чичиков, щоб не робити дворових людей свідками спокусливої сцени і разом з тим почуваючи, що держати Ноздрьова була річ марна, випустив його руки. В цей самий час увійшов Порфирій і з ним Павлушка, хлопець дужий, з яким мати діло було зовсім не вигідно.
“Знаємо ми вас, як ви погано граєте!” сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою. “Давненько не брав я в руки шашок!” говорив Чичиков, посуваючи шашку.
“Так ти не хочеш кінчати партію?” говорив Ноздрьов. “Відповідай мені прямо!”
“Партію немає змоги кінчати”, казав Чичиков і глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки знаку, щоб підкотити до ґанку, та з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні.
“То ти не хочеш докінчувати партії?” повторив Ноздрьов з обличчям, що палало як у вогні.
“Якби ти грав, як личить чесній людині. Але тепер не можу”.
“А! так ти не можеш, негіднику! як побачив, що не твоя бере, так і не можеш! Бийте його!” кричав він несамовито, звернувшись до Порфирія й Павлушки, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков зробився блідий, як полотно. Він хотів щось сказати, але почував, що губи його ворушились без звуку.
“Бийте його!” кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю. “Бийте його!” кричав він таким самим голосом, як під час великого приступу кричить своєму взводові: хлопці, вперед! який-небудь одчайдушний поручик, якого шалена хоробрість вже набула такої слави, що дається спеціальний наказ держати його за руки під час гарячих діл. Але поручик уже відчув бойовий запал, усе пішло обертом у голові його; перед ним носиться Суворов, він лізе на велике діло. Хлопці, вперед! кричить він, пориваючись, не помишляючи, що шкодить уже обміркованому планові загального приступу, що мільйони рушничних дул виставилися в амбразури неприступних мурів фортеці, які підносяться за хмари, що злетить, як пух, у повітря його безсилий взвод і що вже свище фатальна куля, готуючись заткнути його крикливе горло. Та якщо Ноздрьов являв собою одчайдушного, знавіснілого поручика, що підступав під фортецю, то фортеця, на яку він ішов, аж ніяк не була схожа на неприступну. Навпаки, фортеця почувала такий страх, що душа її сховалась аж у п’яти. Вже стілець, яким він надумав був боронитись, був вирваний кріпосними людьми з його рук, уже, зажмуривши очі, ні живий ні мертвий, він готувався покуштувати черкеського чубука свого господаря і Бог знає чого не сталося б з ним; але долі вгодно було врятувати боки, плечі й усі добропристойно виховані частини нашого героя. Несподіваним чином дзенькнули раптом, як з хмар, звуки дзвіночків, пролунав ясно стукіт коліс повозки, що підлетіла до ґанку, і озвалися навіть у самій кімнаті важкий храп і тяжке відсапування розгарячілих коней спиненої тройки. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сюртуку, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокою, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг іще опам’ятатись від свого страху і був у найжалюгіднішому стані, в якому будь-коли бував смертний.
“Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов?” сказав незнайомий, глянувши з деяким подивом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, який ледве починав оправлятися від свого невигідного стану.
“Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити?” сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.
“Капітан-справник” [Капітан-справник — начальник повітової поліції].
“А що ви хочете?”
“Я приїхав вам оголосити передане мені повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу винесення ухвали у вашій справі”.
“Що за дурниця, у якій справі?” сказав Ноздрьов. “Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п’яному вигляді”.
“Ви брешете! я і в вічі не бачив поміщика Максимова!”
“Шановний пане! дозвольте вам доповісти, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!”.
Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме на це Ноздрьов, мерщій за шапку, та поза спиною капітана-справника вислизнув на ґанок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.
