ГЛАВА VII
Щасливий подорожній, який після довгої нудної дороги з її холодами, сльотою, гряззю, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням дзвіночків, лагодженнями, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик людей, що вибігли назустріч, шум і біганина дітей, і заспокійлива тиха мова, уривана палкими поцілунками, спроможними знищити все сумне з пам’яті. Щасливий сім’янин, що має такий куток, але горе холостяку.
Щасливий письменник, який мимо характерів, нудних, огидних, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою гідністю людини; який з великого виру щоденно діючих образів обрав тільки нечисленні винятки, який не зміняв і разу високого ладу своєї ліри, не спускався з вершини своєї до бідних нікчемних собратів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відторгнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’ї; а тим часом далеко й гучно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все з оплесками лине за ним і мчить слідом за урочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, що ширяє високо над усіма іншими геніями світу, як ширяє орел над іншими з високим польотом. Від самого імені його вже проймаються трепетом молоді палкі серця, у відповідь йому сльози блищать у всіх очах. Немає рівного йому в силі — він Бог! Та не таке щастя, і інша доля у письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима, і чого не бачать байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів, якими кишить наша земна, часом гірка й нудна дорога,. і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина із запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодких чарах ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно-бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним виплекані творіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому властивостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум’я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні скельця, які оглядають сонця і передають рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту із нікчемного життя, і піднести її в перл витвору; бо не визнає сучасний суд, що високий захоплений сміх гідний стати поруч з високим ліричним порухом, і що ціла прірва між ним і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд, і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові; без відради, без відповіді, без співчуття, як безсімейний подорожній, залишиться він сам серед шляху.
Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.
І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови…
В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков.
Чичиков прокинувся, потяг руки й ноги, і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин зо дві на спині, він клацнув рукою і згадав з прояснілим обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. Тут-таки схопився він з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро, і в якому, як здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо дуже часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялось під час гоління. “Ось глянь”, казав він, звичайно погладжуючи його рукою: “яке в мене підборіддя: зовсім кругле!” Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап’янові чоботи з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки недбалим потягам руської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, проробив по кімнаті два стрибки, при-шльопнувши себе дуже спритно п’яткою ноги. Потім в ту хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв з неї папери, йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого под’ячим. Формений порядок був йому достоту відомий: енергійно виставив він великими літерами: тисяча вісімсот такого-то року, потім слідом за тим, дрібнішими: я, поміщик такий-то, і все що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він: потім на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обдурювали панів, а може, й просто були хорошими мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю: ні одна з похвальних якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано “добрий столяр”, до другого дописано було “тямущий і хмільного не бере”. Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; у одного тільки якогось Федотова було написано: “батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій”. Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив: “Ненечко моя, скільки вас тут напхано! що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?” І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі, це був відомий Петро Савельїв Неуважай-корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: “Та й довгий який, на весь рядок роз’їхався! Майстер ти був, чи просто мужик і якою смертю тебе прибрало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка? Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив із сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з’їдав на гріш хліба, та на два сушеної риби, а в гамані, певно, притягав щоразу додому карбованців по сотні, а може й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт. Де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковний купол, а може, й на хрест вибрався і, посковзнувшися звідти з перекладини, гримнув на землю, і тільки який-небудь дядько Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: “Ех, Ваня, і надало ж тобі!” а сам, обв’язавшись мотузком, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! п’яний, як швець, каже прислів’я. Знаю, знаю тебе, голубчику; якщо хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив по спині ременем за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти диво, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом. А як кінчилась твоя наука: “А ось тепер заведусь я своєю хатою”, сказав ти, “та не так, як німець, що за копійкою труситься, а зразу забагатію”. І ось давши панові чималий оброк, завів ти крамничку, набрав замовлень купу, та й ну працювати. Добув десь за дешевий гріш гнилушки товару й виграв, справді, вдвоє на кожному чоботі, та через тижнів два потріскались твої чоботи, і вилаяли тебе найганебніше. І от крамничка твоя спорожніла, і ти почав запивати, та валятись по вулицях, приказуючи: “Ні, погано на світі! немає життя руській людині, все німці заважають”. А це що за мужик: Єлизавета Воробей.
Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!” Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім’я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. “Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб’ята?” казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: “ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. “Чий ти?” каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — “Такого й такого поміщика”, відповідаєш ти жваво. — “Чого ти тут?” каже капітан-справник. — “Відпущений на оброк”, відповідаєш ти, не запинаючись. — “Де твій паспорт?” — “У хазяїна, мішанина Пименова”.— “Покликати Пименова! Ти Пименов?” — “Я Пименов”. — “Давав він тобі паспорт свій?” — “Ні, не давав він мені ніякого паспорта”. — “Що ж ти брешеш?” каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — “Так точно”, відповідаєш ти жваво, “я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві”. — “Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?” — “Ні, не брав я від нього паспорта”. —”Що ж ти знову брешеш!” каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. “Де ж твій паспорт?” — “Він у мене був”, кажеш ти проворно, “та, може статись, видно, якось дорогою загубив його”. — “А солдатську шинель”, каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: “навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?” — “І зовсім ні”, кажеш ти, не зворухнувшись: “в злодійському ділі ніколи ще не бував”. — “А чому ж шинель знайшли в тебе?” — “Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її”. — “Ах, ти бестія, бестія!” каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. “А набийте йому на ноги колодки71 та відведіть у тюрму”. —< “Будь ласка! я з охотою”, відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти тастуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе в якийсь Весьєгонськ, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми, і говориш, оглядаючи нову оселю: “Ні, ось Весьєгонська тюрма так куди краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!” Абакум Фиров! ти брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?..” Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Над чим він задумався? Чи задумався він над долею Абакума Фирова, чи задумався так сам собі, як задумується всякий руський, хоч би яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя. Та й справді, де тепер Фиров? гуляє шумно й весело на хлібній пристані, підрядившись до купців. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тимчасом під крики, лайку та підганяння, чіпляючи гачком по дев’ять пудів собі на спину, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі судна, звалюють лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, немов ядра, мішків, і весь хлібний арсенал справляє враження громаддя, поки не перевантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не помчить ключем разом з весняною кригою нескінченний флот.
Отам-то ви вже напрацюєтесь, бурлаки! і дружно, як раніше гуляли й дуріли, візьметесь до праці й поту, тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню.
“Ех-хе! дванадцята година!” сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинник. “Що ж це я так загаявся? Та ще хай би діло робив, а то ні з того, ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!” Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, взяв у руки теплий картуз і з паперами під рукою вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг продовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє, як той давній Зевс Гомера, що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити брань любих йому героїв, або дати їм можливість закінчити бійку, але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця; до того часу йому здавалося все неспокійним і незручним; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плечей. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і водночас тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті в провулок стикнувся з паном теж у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами. Пан скрикнув, це був Манілов. Вони схопили тут же один одного в обійми і хвилин п’ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години держав він обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, який личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рота, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, скручений у трубочку і зв’язаний рожевою стрічкою, і подав дуже спритно двома пальцями.
“Це що?”
“Мужички”.
“А!” Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма: “славно написано”, сказав він, “не треба й переписувати. Ще й кайомка навколо! хто це так майстерно зробив кайомку?”
“Ну, вже не питайте”, сказав Манілов.
“Ви?”
“Дружина”.
“Ах Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки турбот”.
“Для Павла Івановича не існує турбот”.
