“До вас у мене є писулька”, сказав Чичиков, вийнявши з кишені листа Плюшкіна.
“Від кого?” сказав голова і, розпечатавши, скрикнув: “А! від Плюшкіна. Він ще й досі животіє на світі. От доля, адже який був розумний, багатющий чоловік! а тепер…”
“Собака”, сказав Собакевич: “шахрай, усіх людей переморив голодом”.
“Гаразд, гаразд”, сказав голова, прочитавши листа: “я готовий бути повіреним. Коли ви хочете вчинити купчу, тепер чи потім?”
“Тепер”, сказав Чичиков: “я проситиму навіть вас, якщо можна, сьогодні; бо мені завтра хотілося б виїхати з міста: я приніс і купчі і просьбу”.
“Усе це добре, тільки вже як хочете, ми вас не відпустимо так рано. Купчі будуть учинені сьогодні, а ви все-таки з нами поживіть. Ось я зараз дам наказ”, сказав він і відчинив двері в канцелярську кімнату, всю наповнену чиновниками, що уподобилися до працьовитих бджіл, розсипаних по стільнику, якщо тільки стільник можна уподобити до канцелярських справ: “Іван Антонович тут?”
“Тут”, озвався голос зсередини.
“Покличте його сюди!”
Уже відомий читачам Іван Антонович кувшин-не рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.
“Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі…”
“Та не забудьте, Іване Григоровичу”, підхопив Собакевич: “треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певно, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найбільший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певно, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче, Трухачевський, Бегушкін, усі вони даремно обтяжують землю!”
“А так, так!” сказав голова і зразу відрядив по них усіх канцелярського.
“Іще я попрошу вас”, сказав Чичиков: “пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила; він служить у вас же”.
“Якже, пошлемо й по нього!” сказав голова: “все буде зроблено, а чиновним ви нікому не давайте нічого, про це я вас прошу. Приятелі мої не повинні платити”. Сказавши це, він тут же дав
Іванові Антоновичу якийсь наказ, який тому, як видно, не сподобався. Купчі справили, здається, гарне враження на голову, особливо, коли він побачив, що всіх покупок було майже на сто тисяч карбованців. Кілька хвилин він дивився у вічі Чичикову з виразом великого задоволення і нарешті сказав: “Так он як! Ось яким способом, Павле Івановичу! так от ви придбали”.
“Придбав”, відповів Чичиков.
“Добре діло, справді, добре діло!”
“Та я бачу сам, що кращого діла не міг би й почати. Хоч як там, а мета людини все ще не визначена, коли вона не стала, нарешті, твердою ногою на міцну підвалину, а не на якусь вільнодумну химеру юності”. Тут він дуже до речі вилаяв за лібералізм, і по заслузі, всіх молодих людей. Але знаменно, що у словах його була все якась нетвердість, немов тут же сказав він сам собі: “Ех, брат, брешеш ти, та ще й дуже!” Він навіть не глянув на Собакевича й Манілова, боячись зустріти що-небудь на їхніх обличчях. Але даремно боявся він: обличчя Собакевича не зворухнулось, а Манілов, заворожений фразою, від задоволення тільки потрушував схвально головою, поринувши в такий стан, у якому перебуває любитель музики, коли співачка перевершила саму скрипку і писнула таку тонку ноту, яка не під силу й пташиному горлу.
“Та чому ж ви не скажете Іванові Григоровичу”, озвався Собакевич: “що саме ви придбали; а ви, Іване Григоровичу, чому не спитаєте, яке придбання вони зробили? Який же народ! просто золото. Адже я їм продав і каретника Михеєва”.
“Ні, невже й Михеєва продали?” сказав голова. “Я знаю каретника Михеєва: славний майстер; він мені дрожку переробив. Тільки дозвольте, як же… Ви ж мені сказали, що він помер…”
“Хто, Михеєв, помер?” сказав Собакевич, анітрохи не збентежившись. “Це його брат помер, а він преживісінький і став здоровіший, ніж був. Цими днями таку бричку налагодив, що й у Москві не зроблять. Йому по-справжньому тільки на самого государя й працювати”.
“Атож, Михеєв славний майстер”, сказав голова: “і я дивуюсь навіть, як ви могли з ним розлучитись”.
“Та хіба один Михеєв! А Пробка Степан тесляр, Милушкін цегельник, Телятников Максим швець, усі ж пішли, усіх продав”. А коли голова спитав, навіщо ж вони пішли, бувши людьми необхідними для дому й майстрами, Собакевич відповів, махнувши рукою: А! так просто взяв дур:
дай, кажу, продам, та й продав здуру!” Потому він похилив голову, так ніби сам каявся в цій справі, і додав: “От і до сивого волосу дожив, а досі не набрався розуму”.
“Але дозвольте, Павле Івановичу”, сказав голова: “як же ви купуєте селян, без землі? хіба на вивід?”
“На вивід”.
“Ну, на вивід інша річ. А в які місця?”
“В місця… в Херсонську губернію”.
“О, там чудові землі, не заселені тільки”, сказав голова і відізвався з великою похвалою про буйність тамтешніх трав.
“А землі в достатній кількості?”
“В достатній, стільки, скільки треба для куплених селян”.
“Річка чи став?”
“Річка. А втім, і став є”. Сказавши це, Чичиков глянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був, як і раніше, нерухомий, але йому здавалося, ніби було написано на обличчі його: “Ой, брешеш ти! навряд чи є річка й став, та й уся земля!”
Поки тривали розмови, почали помалу з’являтися свідки: знайомий читачеві прокурор моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бегушкін та інші, що, за словами Собакевича, даремно обтяжували землю. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову: тих, яких бракувало, і зайвих набрано було тут же з палатських чиновників. Привели також не тільки сина протопопа отця Кирила, але навіть і самого протопопа. Кожен із свідків вмістив себе з усіма своїми достоїнствами й чинами, хто оберненим шрифтом, хто косяками, хто просто мало не догори ногами, вміщуючи такі літери, яких навіть і не бачено було в російському алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався досить проворно, купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід, з одержанням півпроцентних і за видрукуваний у Ведомостях, і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку. Навіть голова дав наказ, щоб з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга невідомо яким способом була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.
“Отже”, сказав голова, коли все покінчили: “залишається тепер тільки покропити покупочку”.
“Я готовий”, сказав Чичиков. “Від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкупорити другу-третю пляшечку шипучого”.
“Ні, ви не так зрозуміли справу: шипучого ми самі поставимо”, сказав голова: “це наш обов’язок, наша повинність. Ви у нас гість: ми повинні частувати. Знаєте що, панове! Поки там що, а ми ось як зробимо: рушаймо всі, так як є, до поліцеймейстера; він у нас чудотворець: йому варт тільки моргнути, проходячи повз рибний ряд або погріб, так ви знаєте, як закусимо! та при цій оказії і у вістик”.
Від такої пропозиції ніхто не міг відмовитись. Свідки вже від самої згадки про рибний ряд відчули апетит; узялися всі зразу ж за картузи й шапки, і присутствіє скінчилось. Коли проходили вони канцелярію, Іван Антонович кувшинне рило, поштиво вклонившись, сказав стиха Чичикову: “Селян накупили на сто тисяч, а за труди дали тільки одну біленьку”.
“Але ж селяни які”, відповів йому на це теж пошепки Чичиков, “ледачий і нікчемний народ, і половини не варті”. Іван Антонович зрозумів, що відвідувач був характеру твердого і більше не дасть.
“А почім купили душу в Плюшкіна?” шепнув йому на друге вухо Собакевич.
“А Вороб’я навіщо дописали?” сказав йому у відповідь на це Чичиков.
“Якого Вороб’я?” сказав Собакевич.
“Та бабу, Єлизавету Вороб’я, ще й літеру ь поставили на кінці”.
“Ні, ніякого Вороб’я я не дописував”, сказав Собакевич і відійшов до інших гостей.
Гості добрались нарешті гуртом до дому поліцеймейстера. Поліцеймейстер був, справді, чудотворець: тільки почув він, у чім річ, в ту ж мить гукнув квартального, спритного чолов’ягу в лакованих ботфортах, і, здається, тільки два слова шепнув йому на вухо, та додав тільки: “розумієш!”, а вже там, у другій кімнаті, протягом того часу, що гості різались у віст, з’явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики, це все і було з боку рибного ряду. Потім з’явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні: пиріг з головизною, куди ввійшли хрящ і щоки 9-пудо-вого осетра, другий пиріг з груздами, пряженці, маслянці [Маслянці — страва з борошна і картоплі, готується у розтопленому маслі], зваренці [Зваренці — компот, сушені плоди і ягоди, варені і підсолоджені родзинками чи медом]. Поліцеймейстер був до певної міри батько і благодійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім’ї, а до крамниць та гостиного двору навідувався, як до власної комори. Взагалі він сидів, як то кажуть, на своєму місці, і посаду свою збагнув досконало. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так поведена розумно, що він одержував удвоє більше прибутків проти всіх своїх попередників, а тим часом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними, і хоч дер із них часом сильно, але якось надзвичайно вміло: і по плечу поляскає, і засміється, і чаєм напоїть, пообіцяє і сам прийти пограти в шашки, розпитає про все: як справи, що і як. Коли дізнається, що дитинча якось прихворіло, то й ліки порадить, словом, молодець! Поїде на дрожці, дасть лад, а тимчасом і слівце промовить тому-іншому: “Що, Міхеїчу! треба б нам з тобою дограти колись у горку [Горка — народна картонна гра]”. — “А так, Олексію Івановичу”, відповідав той; скидаючи шапку: “треба б”. —”Ну, брате, Ілле Пара-моничу, приходь до мене подивитись на рисака: наввипередки з твоїм піде, та й свого запряжи в бігунки; спробуємо”. Купець, який на рисаках був схиблений, посміхався на це з особливою, як то кажуть, охотою і, погладжуючи бороду, казав: “Спробуємо, Олексію Івановичу!” Навіть усі сидільці, звичайно поскидавши в цей час шапки, із задоволенням поглядали один на одного й ніби хотіли сказати: “Олексій Іванович хороший чоловік!” Словом, він устиг набути цілковитої народності, і думка купців була така, що Олексій Іванович “хоч воно й візьме, так зате вже ніяк тебе не видасть”. Помітивши, що закуска була готова, поліцеймейстер запропонував гостям закінчити віст після сніданку, і всі пішли до тієї кімнати, звідки долинаючий запах давно починав якнайприємніше лоскотати ніздрі гостям і куди вже Собакевич давно зазирав крізь двері, накинувши оком здалеку на осетра, що лежав збоку на великому блюді. Гості, випивши по чарці горілки темного, оливкового кольору, який буває тільки на сибірських прозорих каменях, з яких ріжуть на Русі печатки, приступили з усіх боків з виделками до стола й почали виявляти, як то кажуть, кожен свій характер і нахили, налягаючи хто на ікру, хто на сьомгу, хто на сир. Собакевич, залишивши поза всякою увагою увесь цей дріб’язок, примостився до осетра і, поки ті пили, розмовляли та їли, він за якусь чверть години умолов його всього, так що коли поліцеймейстер згадав був про нього і, сказавши: “а як вам, панове, здається цей утвір природи?” підійшов до нього з виделкою разом з іншими, то побачив, що від утвору природи залишився самий тільки хвіст; а Собакевич принишк так, мовби й не він, і, підійшовши до тарілки, яка була далі від інших, штрикав виделкою в якусь сушену маленьку рибку. Упоравши осетра, Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки мружив і кліпав очима.
Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли.
Поліцеймейстер, здається, не любив жаліти вина; тостам не було числа. Перший тост був випитий, як читачі, може, й самі догадаються, за здоров’я нового херсонського поміщика, потім за благоденство селян його і щасливе їх переселення, потім за здоров’я майбутньої дружини його красуні, що зірвало приємну посмішку з вуст нашого героя. Приступили до нього з усіх, боків і почали переконливо просити залишитись хоч на два тижні в місті: “Ні, Павле Івановичу, як ви собі хочете, це виходить хату тільки холодити: на поріг та й назад! ні, ви проведіть час з нами! Ось ми вас одружимо: правда ж, Іване Григоровичу, одружимо його?”
