Під час обідні в однієї з дам помітили знизу на платті таке руло, яке розігнало його на півцеркви, так що присутній тут часний пристав дав наказ посунутись народові далі, тобто ближче до паперті, щоб якось не прим’явсь туалет її високоблагородія. Сам навіть Чичиков не міг почасти не помітити такої незвичайної уваги. Одного разу, повернувшись до себе додому, він знайшов на столі в себе листа: звідки й хто приніс його, нічого не можна було дізнатись, трактирний слуга сказав, що принесли, мовляв, і не веліли казати від мого. Лист починався дуже рішуче, а саме так: “Ні, я мушу до тебе писати!” Потім говорено було про те, що є таємне співчуття між душами; ця істина скріплена була кількома крапками, що забрали майже піврядка; потім ішло кілька думок, вартих уваги своєю справедливістю, так що вважаємо за необхідне їх виписати: “Що життя наше? Долина, де оселилися скорботи. Що світ? Юрба людей, яка не відчуває”. Далі та, що писала, згадувала, що змочує слізьми рядки ніжної матері, яка, минуло двадцять п’ять років, як уже не існує на світі; запрошувала Чичикова в пустелю, покинути назавжди місто, де люди в душних огорожах не користуються повітрям; закінчення листа бриніло навіть цілковитим розпачем і закінчувалось таким віршем:
Дві горлиці покажуть,
Де мій холодний прах;
Воркуючи, прокажуть,
Що вона сконала у сльозах.
В останньому рядку не було розміру, а втім, це байдуже: лист був написаний в дусі тодішнього часу. Ніякого підпису теж не було: ні імені, ні прізвища, ні навіть місяця та дня. У postscriptum було тільки додано, що його власне серце мусить відгадати, хто вона, і що на балу в губернатора, який має бути завтра, буде присутній сам оригінал.
Це дуже його зацікавило. В анонімі було так багато принадного і збуджуючого цікавість, що він перечитав і вдруге, і втретє листа, і нарешті сказав: цікаво б, одначе ж, знати, хто б це така писала! Словом, справа, як видно, була серйозна; більше години він усе думав про це, нарешті, розставивши руки й нахиливши голову, сказав: “А лист дуже, дуже кучеряво написаний!” Потім, само собою розуміється, лист був згорнутий і покладений у шкатулку, в сусідстві з якоюсь афішею й запрошувальним весільним білетом, що сім років зберігався в тому самому стані й на тому самому місці. Трохи згодом принесли до нього, справді, запрошення на бал до губернатора — справа звичайна в губернських містах: де губернатор, там і бал, інакше ніяк не буде належної любові та пошани від дворянства.
Усе стороннє було в ту ж мить відставлене й відсунуте геть, і все було спрямоване на приготування до балу; бо, справді, було багато спонукливих і під’юджуючих причин. Зате, може, від самого створення світу не було витрачено стільки часу на туалет. Ціла година була присвячена тільки на саме розглядання обличчя в дзеркалі. Робилися спроби надати йому безлічі різних виразів: то поважний і статечний, то шанобливий, але з деякою посмішкою, то просто шанобливий без посмішки; відважено було в дзеркало кілька поклонів у супроводі неясних звуків, почасти схожих на французькі, хоч французькою Чичиков не знав зовсім. Він зробив навіть самому собі безліч приємних сюрпризів, підморгнув бровою й губами і зробив навіть дещо язиком; словом, чого тільки не. робиш, залишившись на самоті, почуваючи до того ж, що гарний, та до того ж бувши певен, що ніхто не заглядає в щілину. Нарешті він злегка поплескав себе по підборіддю, сказавши: “ах ти, морданчику такий!” і почав одягатись. Якнайбільш задоволений настрій супроводив його весь час одягання: надіваючи підтяжки або пов’язуючи галстук, він розшаркувався і вклонявся з особливою спритністю, і хоч ніколи не танцював, але зробив антраша. Це антраша спричинило маленький невинний наслідок: задрижав комод і впала зі стола щітка.
Поява його на балу спричинила незвичайну дію. Все, що тільки було, повернулось до нього назустріч, хто з картами в руках, хто на найцікавішому пункті розмови, промовивши: “а нижній земський суд відповідає на це…”, але що саме відповідає земський суд, це вже він кинув набік і поспішив з привітанням до нашого героя. “Павле Івановичу! Ох, Боже мій, Павле Івановичу! Найлюб’язніший Павле Івановичу! Найшановніший Павле Івановичу! Серце моє, Павле Івановичу! От де ви, Павле Івановичу! Ось він, наш Павло Іванович! Дозвольте пригорнути вас, Павле Івановичу! А давайте його сюди, ось я його поцілую міцно, мого любого Павла Івановича!” Чичиков водночас відчув себе в кількох обіймах. Не встиг зовсім видряпатись з обіймів голови, як опинився вже в обіймах поліцеймейстера; поліцеймейстер здав його інспекторові лікарської управи; інспектор лікарської управи відкупщикові, відкупщик архітекторові… Губернатор, що в той час стояв коло дам і тримав в одній руці цукерковий білет і болонку, побачивши його, кинув на підлогу і білет і болонку, тільки заскавчала собачка; словом, спричинив він радість і веселість надзвичайну. Не було обличчя, на якому не позначилося б задоволення або принаймні відбиток загального задоволення. Так буває на обличчях чиновників під час огляду начальником, що прибув, доручених їх керуванню установ: після того, як уже перший страх минув, вони побачили, що багато дечого йому подобається, і він сам зводив нарешті пожартувати, тобто промовити з приємною посмішкою кілька слів. Сміються вдвоє у відповідь на це найближчі чиновники, що обступили його; сміються від душі ті, хто від нього далі і хто, правда, не зовсім добре почув промовлені ним слова, і нарешті на дверях аж біля самого виходу який-небудь поліцейський, що зроду не сміявся за все життя і щойно показав народові кулака, і цей за незмінними законами відбиття зображає на обличчі своєму якусь посмішку, хоч ця посмішка більше схожа на те, якби хтось збирався чхнути після міцного тютюну. Герой наш відповідав усім і кожному і почував якусь спритність незвичайну: уклонявся направо й наліво, за звичаєм своїм, трохи набік, але зовсім вільно, так що зачарував усіх. Дами тут же обступили його блискучою гірляндою і нанесли з собою цілі хмари всякого роду пахощів: одна дихала трояндами, від другої віяло весною і фіалками, третя вся наскрізь була пропахчена резедою; Чичиков піднімав тільки ніс вгору та нюхав.
А Чичиков заходив тимчасом у цілковите нерозуміння і не міг вирішити, котра з дам писала листа.
У вбраннях їх смаку було прірва: мусліни, атласи, серпанки були таких блідих, блідих модних кольорів, яким навіть і назви не можна було добрати (до такої міри дійшла тонкість смаку). Банти зі стрічок і букети квітів пурхали там і там по сукнях у найкартиннішому безладді, хоч над цим безладдям працювала багато порядна голова. Легкий головний убір держався тільки на самих вухах і, здавалося, казав: “Ой, полечу, шкода тільки, що не підійму з собою красуні!” Талії були обтягнені і мали найміцніші й найприємніші для ока форми (треба зауважити, що взагалі всі дами міста N. були досить повні, але шнурувалися так майстерно і мали таке приємне поводження, що товщини ніяк не можна було помітити). Усе було в них продумане й передбачене з надзвичайною обачністю; шия, плечі були відкриті саме стільки, скільки треба, і ніяк не далі; кожна оголила свої володіння до тієї межі, доки відчувала з власного переконання, що вони здатні погубити людину; інше все була приховано з надзвичайним смаком: або якийсь легесенький галстучок зі стрічки, або шарф легший від тістечка, відомого під ім’ям поцілунок, ефірно обіймав і огортав шию, або випущені були з-за пліч, з-під сукні, маленькі зубчасті стінки з тонкого батисту, відомі під ім’ям скромностей. Ці скромності приховували спереду і ззаду те, що вже не могло завдати згуби людині, а тимчасом примушували підозрювати, що саме там і була ота згуба. Довгі рукавички були надіті не щільно до рукавів, але умисне залишали оголеними збудні частини рук вище ліктя, які в багатьох дихали завидною свіжістю й повнотою; у деяких навіть тріснули лайкові рукавички, силувані насунутися далі, словом, здається, наче на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж! Тільки де-не-де раптом висувався якийсь небачений землею чепець або навіть якесь мало не павине перо проти всіх мод, на власний смак. Але ж без цього не можна, така вже властивість губернського міста: неодмінно воно де-небудь та спіткнеться. Чичиков, стоячи перед ними, думав: котра ж одначе написала листа, і висунув був уперед ніс; але по самому носу шарпнула його ціла низка ліктів, обшлагів, рукавів, кінців стрічок, пахучих шемізеток і суконь. Галопад летів на всю свою силу: поштмейстерша, капітан-справник, дама з голубим пером, дама з білим пером, грузинський князь Чіпхайхілідзев, чиновник з Петербурга, чиновник з Москви, француз Куку, Перхуновський, Беребендовський — усе знялось і полинуло…
“Овва! пішла писати губернія!” промовив Чичиков, одступивши назад, і як тільки дами порозсідались по місцях, він знову почав вдивлятись, чи не можна по виразу в обличчі і в очах пізнати, котра писала; але ніяк не можна було пізнати ні по виразу в обличчі, ні по виразу в очах, котра писала. Скрізь було помітно таке ледь-ледь виявлене, невловиме тонке, у! яке тонке!.. “Ні”, сказав собі Чичиков: “жінки — це такий предмет…” Тут він і рукою махнув: “просто годі й говорити! Піди лишень спробуй розповісти або передати все те, що бігає на їх обличчях, всі ті заломинки, натяки, а от просто нічого не передаси. Самі очі їх така безмежна держава, в яку заїхала людина — і поминай як звали! Вже її звідти ні гачком, нічим не витягнеш. Ну, спробуй, наприклад, описати самий блиск їх: вогкий, бархатний, цукровий, Бог їх знає, якого немає ще! і твердий, і м’який, і навіть зовсім томний, або, як дехто каже, в млості, або без млості, та небезпечніший ніж у млості, отак зачепить за серце та й поведе по всій душі, неначе смичком. Ні, просто не добереш слова: галантерна половина людського роду, та й тільки”.
Пробачте! Здається, з уст нашого героя злетіло слівце, підхоплене на вулиці. Що ж поробиш? таке на Русі становище письменника! А втім, коли слово з вулиці потрапило в книгу, не письменник винен, винні читачі, і передусім читачі з вищого товариства: від них перших не почуєш жодного порядного російського слова, а французькими, німецькими та англійськими вони, мабуть, наділять у такій кількості, що й не захочеш, і наділять навіть з додержанням усіх можливих вимов, по-французькому в ніс і гаркавлячи, по-англійському вимовлять, як належить птахові, і навіть фізіономію зроблять пташину і навіть посміються з того, хто не зуміє зробити пташиної фізіономії; а от тільки російським нічим не наділять, хіба що з патріотизму збудують собі на дачі хату на російський смак. Ось які читачі вищого стану, а за ними і всі, хто залічує себе до вищого стану! А тимчасом яка вибагливість! Хочуть неодмінно, щоб усе було написане мовою найдобірнішою, очищеною та благородною, словом, хочуть, щоб російська мова сама собою спустилася раптом із хмар, вироблена як слід, і сіла б їм прямо на язик, а їм більше нічого, як тільки роззявити рота та виставити його. Звісно, химерна жіноча половина людського роду; але шановні читачі, треба признатись, бувають ще химерніші.
А Чичиков заходив тимчасом у цілковите нерозуміння і не міг вирішити, котра з дам писала листа. Спробувавши спрямувати уважніше погляд, він побачив з дамського боку теж вияв чогось, що посилало разом і надію, і солодкі муки в серце бідолашного смертного, і він нарешті сказав: “ні, ніяк не можна вгадати!” А проте, це нітрохи не зменшило веселого настрою, в якому він перебував. Він невимушено й спритно розмінявся з деякими дамами приємними словами, підходив до тієї й іншої дрібним кроком, або, як то кажуть, дріботів ніжками, як звичайно роблять маленькі старички-чепуруни на високих каблуках, звані мишачими жеребчиками, що упадають вельми моторно коло дам. Подріботівши з досить зручними поворотами направо й наліво, він підшаркнув тут же ніжкою у вигляді коротенького хвостика, або на зразок коми. Дами були дуже задоволені і не тільки знайшли в ньому купу приємностей і люб’язностей, але навіть почали знаходити величний вираз в обличчі, щось навіть марсівське і військове, що, як відомо, дуже подобається жінкам. Навіть через нього вже починали трохи сваритись: помітивши, що він ставав звичайно біля дверей, деякі навперебій поспішали сісти на стілець ближче до дверей, і коли одній пощастило зробити це раніше, то мало не сталася пренеприємна історія, і багатьом, що бажали собі зробити те саме, здалося вже занадто огидним таке зухвальство.
Чичиков так захопився розмовами з дамами, або, краще, дами так захопили й закрутили його своїми розмовами, підсипаючи купу найвигадливіших і найтонших алегорій, які всі треба було розгадувати, від чого навіть виступив у нього на лобі піт, — що він забув виконати обов’язок пристойності і підійти передусім до господині. Згадав він про це вже тоді, коли почув голос самої губернаторші, яка стояла перед ним уже кілька хвилин. Губернаторша промовила ласкавим і трохи навіть лукавим голосом з приємним струшуванням голови: “А, Павле Івановичу, так ось як ви!..” достоту не можу переказати слів губернаторші, але було сказано щось сповнене великої люб’язності в тому дусі, в якому висловлюються дами й кавалери в повістях наших світських письменників, охочих описувати вітальні й похвалитися знанням вищого тону, в дусі того, що невже заполонили так ваше серце, що в ньому немає більше ні місця, ні найтіснішого куточка для безжально забутих вами. Герой наш повернувся в ту ж саму хвилину до губернаторші і вже зібрався дати їй відповідь, мабуть, нічим не гіршу від тих, що дають у модних повістях Звонські, Лінські, Лідіни, Греміни і всякі спритні військові люди, як, ненароком підвівши очі, спинивсь відразу, мов прибитий громом.
Перед ним стояла не сама губернаторша: вона держала під руку молоденьку шістнадцятилітню дівчину, свіженьку блондинку з тоненькими й красивими рисами обличчя, з гостреньким поборідям, з чарівно заокругленим овалом обличчя, яке художник узяв би за зразок для мадонни, і яке тільки рідким випадком трапляється на Русі, де , любить усе показатися в широкому розмірі, усе, що тільки є: і гори і ліси і степи, і обличчя і губи і ноги; ту саму блондинку, яку він зустрів по дорозі, їхавши від Ноздрьова, коли з дурості кучерів, чи коней, їхні екіпажі так дивно зіткнулись, переплутавшись упряжжю, і дядько Митяй з дядьком Миняєм узялись розплутувати Діло. Чичиков так зніяковів, що не міг промовити жодного путнього слова і промимрив чорт зна що таке, чого б уже ніяк не сказав ні Гремін, ні Звонський, ні Лідій.
“Ви не знаєте ще моєї дочки?” сказала губернаторша: “інститутка, щойно випущена”.
Він відповів, що уже мав щастя зовсім несподівано познайомитись; спробував був дещо додати, але дещо зовсім не вийшло. Губернаторша, сказавши два-три слова, нарешті відійшла з дочкою в другий кінець зали до інших гостей, а Чичиков усе ще стояв нерухомо на тому ж самому місці, як людина, яка весело вийшла на вулицю з тим, щоб прогулятися, з очима, схильними дивитися на все, і раптом нерухомо спинилася, згадавши, що вона забула щось, і вже тоді дурнішого нічого не може бути за таку людину: вмить безтурботний вираз злітає з обличчя її; вона силкується пригадати, що саме забула вона, чи не хустку, але хустка в кишені, чи не гроші, але гроші теж у кишені, все, здається, при ній, а тимчасом якийсь невідомий дух шепоче їй на вухо, що вона забула щось. І от уже дивиться вона розгублено й невиразно на юрбу, що рухається перед нею, на пролітаючі екіпажі, на ківери й рушниці проходячого полку, на вивіску, і нічого добре не бачить. Так і Чичиков раптово зробився чужий усьому, що діялося навколо нього. В цей час з дамських благовонних вуст до нього полинула безліч натяків і запитань, перейнятих наскрізь тонкістю і люб’язністю. “Чи дозволено нам, бідолашним жителям землі, бути такими зухвалими, щоб спитати вас, про що мрієте?” — “Де знаходяться ті щасливі місця, у яких пурхає думка ваша?” — “Чи можна знати ім’я тієї, що завела вас у цю солодку долину задумливості?” Але він відповідав на все цілковитою неуважністю, і приємні фрази канули як у воду. Він навіть до того був нечемний, що скоро відійшов від них у другий бік, бажаючи поглянути, куди пішла губернаторша зі своєю дочкою. Але дами, здається, не хотіли залишити його так скоро; кожна в душі вирішила вжити всіх можливих засобів, таких небезпечних для сердець наших, і пустити в діло все, що було кращого. Треба зауважити, що в деяких дам, я кажу, в деяких, це не те, що у всіх, є маленька слабкість: якщо вони помітять у себе щось особливо гарне, чи лоб, чи рот, чи руки, то вже думають, що найкраща частина обличчя їхнього так перша і впаде всім у вічі, і всі відразу заговорять в один голос: “гляньте, гляньте, який у неї прекрасний грецький ніс, або який правильний, чарівний лоб!” У котрої ж гарні плечі, та певна наперед, що всі молоді люди будуть цілком захоплені й раз у раз повторюватимуть у той час, коли вона буде проходити мимо: “ах, які чудесні в цієї плечі!” а на обличчя, волосся, ніс, лоб навіть не глянуть, а коли й глянуть, то як на щось стороннє. Ось як думають деякі дами. Кожна дама дала собі внутрішню обітницю бути якомога чарівнішою в танцях і показати в усьому блиску довершеність того, що в неї було найдовершенішого. Поштмейстерша, вальсуючи, з такою томністю опустила набік голову, що почувалося справді щось неземне. Одна дуже люб’язна дама, — що приїхала зовсім не за тим, щоб танцювати, з причини невеликого, як сама висловилась, інкомодіте [Інкомодіте — нездужання (франц. incommodite)] у вигляді горошинки на правій нозі, внаслідок чого мусила навіть надіти плисові чобітки, — не втерпіла одначе ж і зробила кілька кругів у плисових чобітках, для того саме, щоб поштмейстерша не забрала справді забагато собі в голову.
Але все це ніяк не справило гаданого враження на Чичикова. Він навіть не дивився на кола, роблені дамами, але раз у раз підводився навшпиньки виглядати поверх голів, куди б могла забратись цікава блондинка; присідав і вниз також, видивляючись поміж плечей і спин, нарешті дошукався й побачив, що вона сиділа разом з матір’ю, над якою величаво похитувалась якась східна чалма з пером. Здавалось, нібито він хотів узяти їх приступом; чи весняний настрій подіяв на нього, чи штовхав його хто ззаду, тільки він протискався рішуче вперед, незважаючи ні на що; відкупщик дістав від нього такий поштовх, що заточився і ледве-ледве втримався на одній нозі, а то б, звісно, повалив за собою цілий ряд; поштмейстер теж відступився і глянув на нього з подивом, змішаним з досить тонкою іронією, але він на них не глянув; він бачив тільки здалека блондинку, що надівала довгу рукавичку і, без сумніву, палала бажанням пуститися літати по паркету. А вже там збоку чотири пари вибивали мазурку; каблуки ламали підлогу, і армійський штабс-капітан працював і душею, і тілом, і руками, і ногами, викручуючи такі па, яких і вві сні нікому не траплялось викручувати. Чичиков прошмигнув повз мазурку майже по самих каблуках і прямо до того місця, де сиділа губернаторша з дочкою. Проте він підступив до них дуже несміло, не дріботів так жваво і франтовито ногами, навіть трохи зам’явся і в усіх рухах позначилась якась незграбність.
Не можна сказати напевне, чи справді прокинулося в нашому герої почуття кохання, навіть сумнівно, щоб пани такого роду, тобто не так щоб товсті, одначе і не те щоб тонкі, здатні були до кохання, але з усім тим тут було щось,таке дивне, щось у такому роді, чого він сам не міг собі пояснити: йому здалося, як сам він потім признавався, що весь бал, з усім своїм гомоном і шумом, на кілька хвилин ніби десь віддалився; скрипки й труби витинали десь за горами, і все пойнялося туманом, схожим на недбало замальоване поле на картині. І з цього імлистого абияк накиданого поля виходили ясно й викінчено самі тільки тонкі риси знадливої блондинки: її овально-заокруглене личко, її тоненький, тоненький стан, який буває в інститутки в перші місяці після випуску, її біле, майже просте платтячко, що легко і зручно охопило в усіх місцях молоденькі стрункі члени, які позначалися в якихось чистих лініях. Здавалось, вона вся була схожа на якусь іграшку, майстерно виточену зі слонової кості; вона тільки одна біліла й виходила прозорою і світлою з каламутної і непрозорої юрби.
