ГЛАВА IX
Вранці, раніше навіть того часу, який призначено в місті N. для візитів, з дверей оранжевого дерев’яного будинку з мезоніном і голубими колонами випурхнула дама в клітчатому чепурному клокові, супроводжена лакеєм у шинелі з кількома комірами й золотим галуном на круглому лощеному капелюхові. Дама впурхнула відразу з незвичайною поквапливістю по відкинутих приступках
у коляску, що стояла біля під’їзду. Лакей зараз же зачинив даму дверцями, закидав приступками й, ухопившись за ремені позаду коляски, гукнув кучерові: “поганяй!” Дама везла щойно почуту новину і почувала потяг непереможний швидше переказати її. Щохвилини виглядала вона з вікна й бачила на невимовну собі досаду, що все ще залишається півдороги. Кожен будинок здавався їй довшим, ніж звичайно; біла кам’яна богадільня з вузенькими вікнами тяглася нестерпно довго, так що вона нарешті не стерпіла, щоб не сказати: проклята будівля, і краю нема! Кучер уже двічі діставав наказ: “швидше, швидше, Андрюшко! ти сьогодні нестерпно довго ідеш!” Нарешті мета була досягнута. Коляска спинилась перед дерев’яним теж одноповерховим будинком темно-сірого кольору, з білими дерев’яними барельєфчиками над вікнами, з високими дерев’яними штахетами перед самими вікнами й вузьким палісадником, за штахетами якого тоненькі деревця побіліли від міської куряви, що ніколи з них не сходила. У вікнах мигтіли вазони з квітами, папуга, що гойдався в клітці, учепившись дзьобом за кільце, і дві собачки, що спали на сонці. В цьому будинку жила щира приятелька прибулої дами. Автор в надзвичайному утрудненні, як назвати йому обох дам так, щоб знову не розсердилися на нього, як сердилися давніше. Назвати вигаданим прізвищем небезпечно. Хоч яке вигадай ім’я, а вже неодмінно знайдеться в якомусь кутку нашої держави, гаразд, що велика, хто-небудь, що ним зветься, і неодмінно розсердиться не на життя, а на смерть, почне говорити, що автор умисне приїжджав секретно з тим, щоб вивідати все, що таке він сам, і в якому кожушку ходить, і до якої Аграфени Іванівни навідується, і що любить поїсти. Назвати ж по чинах, боронь Боже, ще небезпечніше. Тепер у нас усі чини й стани такі роздратовані, що все, що тільки буває в друкованій книзі, уже здається їм натяком на них: таке вже, видно, віяння у повітрі. Досить сказати тільки, що є в одному місті дурна людина, це вже й натяк: раптом вискочить пан поважного вигляду ft закричить: адже я теж людина, виходить, я теж дурень, словом, вмить збагне, в чому річ. А тому, щоб уникнути всього цього, будемо називати даму, до якої приїхала гостя, так, як її називали майже одностайно в місті N., саме дамою приємною у всіх відношеннях. Цю назву вона здобула законним способом, бо, справді, нічого не жалкувала, щоб бути люб’язною до краю. Хоч, звісно, крізь люб’язність прокрадалася ух яка в’юнка жвавість жіночого характеру! і хоч часом у кожному приємному слові її стирчала ух яка шпилька! а вже не доведи Господи, що кипіло в серці проти тієї, яка б пролізла як-небудь і чим-небудь у перші. Але все це було огорнуте найтоншою світськістю, яка тільки буває в губернському місті. Всякий рух робила вона з смаком, навіть любила вірші, навіть іноді мрійно вміла тримати голову, і всі погодились, що вона, справді, дама приємна у всіх відношеннях. А друга дама, тобто та, що приїхала, не мала такої різноманітності в характері, і тому будемо називати її: просто приємна дама. Приїзд гості збудив собачок, що спали на сонці: кудлату Адель, що безнастанно плуталась у власній шерсті, і песика Попурі на тоненьких ніжках. Той і друга з гавкотом понесли бубликами хвости свої в передпокій, де гостя звільнялась від свого клока й зосталася в платті модного узору й кольору та в довгих хвостах на шиї; жасміни полинули по всій кімнаті. Як тільки у всіх відношеннях приємна дама дізналася про приїзд просто приємної дами, так і вибігла в передпокій. Дами схопились за руки, поцілувались і скрикнули, як скрикують інститутки, зустрівшись незабаром після випуску, коли мамусі ще не встигли пояснити їм, що батько в однієї бідніший і нижчий чином, ніж у другої. Поцілунок був дзвінкий, бо собачки загавкали знову, за що були вдарені хусткою, і обидві дами пішли у вітальню, певна річ, блакитну, з канапою, овальним столом і навіть ширмочками, оповитими плющем; слідом за ними побігли з гарчанням кудлата Адель і високий Попурі на тоненьких ніжках. “Сюди, сюди, ось у цей куточок!” казала господиня, саджаючи гостю в куток дивана. “Отак! отак! ось вам і подушка!” Сказавши це, вона запхнула їй під спину подушку, на якій був вишитий шерстю рицар таким чином, як їх завжди вишивають по канві: ніс вийшов драбинкою, а губи чотирикутником. “Яка ж я рада, що ви… Я чую, хтось під’їхав, та думаю собі, хто б міг так рано. Параша каже: віце-губернаторша, а я кажу: ну от знову приїхала дурепа надокучати, і вже хотіла сказати, що мене нема дома…”
Гостя уже хотіла були приступити до справи й переказати новину. Але вигук, що зробила в цей час дама приємна у всіх відношеннях, несподівано надав іншого напрямку розмові.
“Який веселенький ситець!” скрикнула у всіх відношеннях приємна дама, дивлячись на плаття просто приємної дами.
“Так, дуже веселенький. А втім, Парасковія Федорівна вважає, що краще, коли б кліточки були дрібніші, і щоб не коричневі були цяточки, а голуб.!. Сестрі її прислали матерійку: це така розкіш, якої просто не можна висловити; уявіть собі: смужечки вузенькі, вузенькі, які тільки може уявити фантазія людська, фон голубий і через смужку все очка й лапки, очка й лапки, очка й лапки… Словом, незрівнянно! Можна сказати рішуче, що нічого ще не було подібного на світі”.
“Любонько, це надто рябе”.
“Ах, ні, не рябе!”
“Ах, рябе!”
Треба зауважити, що у всіх відношеннях приємна дама була почасти матеріалістка, схильна до заперечень і сумнівів, і відкидала дужо багато чого в житті.
Тут просто приємна дама пояснила, що це аж ніяк не рябе, і скрикнула: “Ага, вітаю вас: оборок більше не носять”.
“Як не носять?”
“Замість них фестончики!”
“Ах, це негарно, фестончики!”
“Фестончики, все фестончики: пелеринка з фестончиків, на рукавах фестончики, еполетики з фе-стончиків, унизу фестончики, скрізь фестончики”.
“Негарно, Софіє Іванівно, коли все фестончики”.
“Гарно, Ганно Григорівно, до неймовірності; шиється на два рубчики: широкі пройми і зверху… Та ось, ось коли ви здивуєтесь, ось коли ви вже скажете, що… Ну, дивуйтесь: уявіть, ліфчики пішли ще довші, спереду ріжечком і передня кісточка зовсім виходить поза межі; спідниця вся збирається кругом, як бувало в старовину фіжми, навіть позаду трохи підкладають вати, щоб було справжня бельфам”.
“Ну вже це просто: признаюсь!” сказала дама приємна у всіх відношеннях, зробивши рух головою з почуттям гідності.
“Справді, це вже дійсно признаюсь”, відповіла просто приємна дама.
“Вже як ви собі хочете, я нізащо” не буду це наслідувати”.
“Я сама теж… Справді, як подумаєш, до чого інколи доходить мода… ні на що не схоже! я випросила в сестри викройку навмисне для сміху; Меланья моя заходилася шити”.
“Так у вас хіба є викройка?” скрикнула у всіх відношеннях приємна дама не без помітного сердечного зворушення.
“А то ж як, сестра привезла”.
“Серденько, дайте її мені заради всього святого”.
“Ах, я вже дала слово Парасковії Федорівні. Хіба після неї?”
“Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам… серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар”, казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом.
“Хто ж носитиме після Парасковії Федорівни? Це вже занадто дивно буде з вашого боку, коли ви чужим дасте перевагу перед своїми”.
“Та вона теж мені двоюрідна тітка”.
“Вона вам тітка ще бозна-яка: з чоловікового боку… Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу, це виходить: ви мені хочете заподіяти таку образу… видно я вам набридла вже, видно ви хочете припинити зо мною всяке знайомство”.
Бідолашна Софія Іванівна не знала зовсім, що їй робити. Вона почувала сама, між яких сильних вогнів себе поставила. От тобі й похвасталась! Вона б ладна була поколоти за це голками дурний язик свій.
“Ну що ж наш чарівник?” сказала тимчасом дама приємна у всіх відношеннях.
“Ах, боже мій! що ж це я так сиджу перед вами! оце добре! Ви ж не знаєте, Ганно Григорівно, з чим я приїхала до вас?”
Тут дух гості забило, слова як яструби готові були кинутися навздогін одне за одним, і тільки треба було до такої міри бути жорстокою, як була щира приятелька, щоб наважитися спинити її.
“Хоч як вихваляйте та звеличайте його”, казала вона з жвавістю, більшою ніж звичайно: “а я скажу прямо, і йому в вічі скажу, що він негідна людина, негідна, негідна, негідна!”
“Та послухайте тільки, що я вам відкрию…”
“Розпустили чутки, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, і ніс у нього… найнеприємніший ніс”.
“Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам… серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар [Сконапель істоар — (франц. се quon appele histoire) — що називається, історія]”, казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом. Не завадить зауважити, що в розмову обох дам домішувалось дуже багато іноземних слів і цілком іноді довгі французькі фрази. Та хоч як сповнений автор побожності до тієї спасенної користі, що дає французька мова Росії, хоч як сповнений побожності до похвального звичаю нашого вищого товариства, що говорить нею у всі години дня, звісно, з глибокого почуття любові до вітчизни, але при всьому цьому ніяк не зважиться вставити фразу будь-якої чужої мови в цю російську свою поему. Отже, будемо продовжувати російською.
“Яка ж історія?”
“Ах, серце моє Ганно Григорівно, коли б могли ви тільки уявити той стан, в якому я перебувала, уявіть: приходить до мене сьогодні протопопша, отця Кирила дружина, і що б ви думали: наш смиренник, приїжджий наш, який, га?”
“Як, невже він і до протопопші залицявся?”
“Ах, Ганно Григорівно, хай би ще залицявся, це ще дарма; слухайте тільки, що розповіла протопопша: приїхала, каже, до неї поміщиця Коробочка, перелякана й бліда як смерть, і розказує, і як розказує, слухайте тільки: справжній роман: раптом глухої ночі, коли все вже спало в домі, лунає стукіт у ворота, страшенний, який тільки можна собі уявити; кричать: відчиніть, відчиніть, а то висадимо ворота!., як вам це подобається? Як вам після цього чарівник?”
“Та що Коробочка, хіба молода й гарна з себе?”
“Аж ніяк, стара баба”.
“Ах, чудово! Так він біля старої заходився. Ну, хороший же після цього смак у наших дам, знайшли в кого закохатись”.
“Та ні ж бо, Ганно Григорівно, зовсім не те, про що ви гадаєте. Уявіть собі тільки те, що з’являється озброєний з ніг до голови, на зразок Рінальда Рінальдіні [Рінальдо Рінальдіні — герой роману німецького письменника К. А. Вільпіуса (1762—1827) “Рінальдо Рінальдіні, отаман розбійників”, перекладеного на початку XIX ст. російською мовою і дуже популярного свого часу] і вимагає: продайте, каже, всі душі, які померли. Коробочка відповідає дуже резонно, каже, я не можу продати, бо вони мертві. Ні, каже, вони не мертві, це моє, каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні, вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві, словом, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну, просто, оррьор, оррьор, оррьор!.. Але ви собі уявити не можете, Ганіто Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. “Голубонько пані”, каже мені Машка: “гляньте в дзеркало: ви бліді”. Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Ганні Григорівні. У ту ж хвилину наказую запрягти коляску, кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюсь йому просто в вічі як дурна; я гадаю, він подумав, що я божевільна. Ах, Ганно Григорівно, коли б ви тільки могли собі уявити, як я перетривожилася!”
“Одначе, це дивно”, сказала у всіх відношеннях приємна дама: “що б таке могли означати ці мертві душі? Я, признаюся, тут нічогісінько не розумію. Ось уже вдруге я все чую про ці мертві душі, а чоловік мій ще каже, що Ноздрьов бреше, щось, певно, та є”Г
“Але ж уявіть, Ганно Григорівно, яке було моє становище, коли я почула це “І тепер”, каже Коробочка: “я не знаю”, каже, “що мені робити. Примусив”, каже, “підписати мене якогось фальшивого папера, кинув п’ятнадцять карбованців асигнаціями, а я”, каже, “недосвідчена, безпорадна вдова, я нічого не знаю…” От так пригода! Та тільки якби ви могли хоч трохи уявити, як я вся перетривожилася!”
“Та тільки, як собі хочете, тут не мертві душі, тут криється щось інше”.
“Я, признаюсь, теж”, промовила не без здивування просто приємна дама й відчула тут же велике бажання дізнатись, що б таке могло тут критися. Вона навіть промовила повільно: “а що ж, ви гадаєте, тут криється?”
“Ну, а як ви думаєте?”
“Як я думаю?.. Я, признаюсь, зовсім вражена”.
“А проте, я б усе-таки хотіла знати, які ваші про це думки?”
Але приємна дама нічого не добрала сказати. Вона вміла тільки тривожитись, але щоб скласти якесь кмітливе припущення, на це ніяк її не вистачало, і тому більше, ніж усяка інша, вона мала потребу в ніжній дружбі й порадах.
“Ну, слухайте ж, що таке ці мертві душі”, сказала дама приємна у всіх відношеннях, і гостя при таких словах уся обернулася в слух: вушка її витяглися самі собою, вона підвелася, майже не сидячи і не держачися на дивані, і, незважаючи на те, що була дещо важкувата, стала відразу тонша, стала подібна до легкого пуху, що ось так і полетить у повітря від подиху.
Так російський вельможа, собачій і зух-мисливець, під’їжджаючи до лісу, звідки от-от вискочить загнаний у поле доїжджачими заєць, обертається увесь з конем своїм і піднесеним гарапником в одну застиглу мить, у порох, до якого от-от піднесуть вогонь. Увесь уп’явся він очима в млисте повітря і вже наздожене звіра, вже допече його, невблаганний, хоч як хай здіймається проти нього весь збурений сніговий степ, що пускає срібні зірки йому в уста, у вуса, в очі, в брови і в боброву його шапку.
“Мертві душі…” промовила у всіх відношеннях приємна дама.
“Що, що?” підхопила гостя вся в хвилюванні.
“Мертві душі!..”
“Ах, говоріть, ради Бога!”
“Це просто вигадано тільки для омани, а річ ось у чому: він хоче викрасти губернаторську дочку”.
Цей висновок, справді, був зовсім несподіваний і з усякого погляду незвичайний. Приємна дама, почувши це, так і скам’яніла на місці, зблідла, зблідла, як смерть, і, справді, перетривожилася не на жарт. “Ах, Боже мій!” скрикнула вона, сплеснувши руками: “цього вже я б ніяк не могла гадати”.
“А я, признаюсь, як ви тільки розкрили рота, я вже збагнула в чому річ”, відповіла дама приємна у всіх відношеннях.
“Але яке ж після цього, Ганно Григорівно, інститутське виховання! от і невинність!”
“Яка невинність! Я чула, як вона говорила такі речі, що, признаюсь, у мене нестане духу вимовити їх”.
“Знаєте, Ганно Григорівно, це ж прямо аж серце крається, коли бачиш, до чого дійшла нарешті неморальність”.
“А чоловіки від неї голову втрачають. А як на мене, то я, признаюсь, нічого не знаходжу в ній…”
“Манірна нестерпно”.
“Ах, серце моє, Ганно Григорівно, вона статуя, і хоч би який-небудь вираз в обличчі”.
“Ах, яка манірна! ах, яка манірна! Боже, яка манірна! Хто навчив її, я не знаю, але я ще не бачила жінки, в якій було б стільки манірності”.
“Серденько! вона статуя і бліда, як смерть”.
“Ах, не говоріть, Софіє Іванівно: рум’яниться безбожно”.
“Ах, що ви, Ганно Григорівно: вона крейда, крейда, справжнісінька крейда”.
“Люба, я сиділа біля неї: рум’янець з палець завтовшки і відпадає, як штукатурка, шматками. Мати навчила, сама кокетка, а дочка ще перевершить матінку”.
“Ну дозвольте, ну призначте самі присягу, яку хочете, я ладна зараз же втратити дітей, чоловіка, весь маєток, коли в неї є хоч одна крапелька, хоч часточка, хоч тінь якогось рум’янцю!”
“Ах, що це ви говорите, Софіє Іванівно!” сказала дама, приємна у всіх відношеннях і сплеснула руками.
“Ах, які ж ви справді, Ганно Григорівно! ви мене так дивуєте!” сказала приємна дама і сплеснула також руками. .
Хай не здається читачеві дивним, що обидві дами були незгодні між собою в тому, що бачили майже одночасно. Є, справді, на світі багато таких речей, що мають уже таку властивість: як на них гляне одна дама, вони вийдуть зовсім білі, а гляне друга, вийдуть червоні, червоні, як брусника.
“Ну, ось вам ще доказ, що вона бліда”, провадила приємна дама: “я пам’ятаю як зараз, що я сиджу коло Манілова й кажу йому: гляньте, яка вона бліда! Справді, треба бути до такої міри безтолковими, як інші мужчини, щоб захоплюватись нею. А наш чарівник… Ах, яким він мені здався бридким! Ви не можете собі уявити, Ганно Григорівно, до якої міри він мені здався бридким”.
“Так, але ж знайшлися деякі дами, що були небайдужі до нього”.
“Я, Ганно Григорівно? От уже ніколи ви не можете сказати цього, ніколи, ніколи!”
“Та я не говорю про вас, наче крім вас нікого нема”.
“Ніколи, ніколи, Ганно Григорівно! Дозвольте мені вам сказати, що я дуже добре себе знаю; хіба що з боку яких-небудь інших дам, які грають роль неприступних”.
“Це вже пробачте, Софіє Іванівно! Дозвольте вам сказати, що за мною таких скандальозностей ніколи ще не водилося. За ким іншим хіба, а вже за мною ні, дозвольте мені це вам сказати”.
“Чого ж ви образились? там же були й інші дами, були навіть такі, що перші захопили стільця біля дверей, щоб сидіти до нього ближче”.
Ну, вже після цих слів, сказаних приємною дамою, мусила б неминуче настати буря, але, на превелике диво, обидві дами враз притихли, і зовсім нічого не настало. У всіх відношеннях приємна дама згадала, що викройка від модного плаття ще не в її руках, а просто приємна дама, що вона ще не встигла вивідати ніяких подробиць щодо відкриття, зробленого її щирою приятелькою, і тому мир настав дуже скоро. А втім, обидві дами не можна сказати, щоб мали в своїй натурі потребу завдавати прикрості і взагалі в характерах їхніх нічого не було злого, а так, невідчутне в розмові народжувалося само собою маленьке бажання кольнути одна одну; просто, одна одній для невеличкої втіхи при нагоді прикине якесь живе слівце: ось, мовляв, тобі! на, візьми, з’їж! Різного роду бувають потреби в серцях, як чоловічої, так і жіночої статі.
“Я не можу одначе зрозуміти тільки того”, сказала просто приємна дама: “як Чичиков, бувши людиною заїжджою, міг насмілитись на такий відважний пасаж. Не може бути, щоб тут не було учасників”.
“А ви думаєте, нема їх?”
“А хто ж би, гадаєте, міг допомагати йому?”
“Ну та хоч і Ноздрьов”.
“Невже Ноздрьов?”
“А що ж? його ж на це вистачить. Ви знаєте, він рідного батька ладен продати, або, ще краще, програти в карти”.
“Ах, Боже мій, які цікаві новини я дізнаюся від вас! Я б ніяк не могла припустити, щоб і Ноздрьов був причетний до цієї історії!”
“А я завжди припускала”.
“Як подумаєш, справді, чого тільки не діється на світі: ну, чи можна було гадати, коли памятаєте, Чичиков щойно приїхав до нас у місто, що він учинить такий чудний марш у світ? Ах, Ганно Григорівно, коли б ви знали, як я перетривожилася! коли б не ваша прихильність і дружба… от уже, дійсно, на краю загибелі… куди ж? Машка моя бачить, що я бліда, як смерть: серденько пані, каже імені, ви бліді, як смерть. Машко, кажу, мені не до того тепер. Так от який випадок! Так і Ноздрьов тут, прошу покірно!”
Приємній дамі дуже хотілося вивідати дальші подробиці щодо викрадення, тобто, о котрій годині й інше, але багато захотіла. У всіх відношеннях приємна дама прямо відмовилась незнанням. Вона не вміла брехати: припустити що-небудь — це інша річ, та й то в такому разі, коли припущення спиралося на внутрішнє переконання; коли ж було відчутне внутрішнє переконання, тоді вона вміла постояти за себе, і спробував би якийсь дока-адвокат, що славиться хистом перемагати чужі думки, спробував би він змагатися тут, побачив би він, що значить внутрішнє переконання.
