ГЛАВА XI
Проте нічого не сталося так, як гадав Чичиков. По-перше, прокинувся він пізніше, ніж думав — це була перша неприємність. Уставши, він послав зараз же довідатись, чи запряжена бричка і чи все готово; але доповіли, що бричка ще не була запряжена і нічого не було готово. Це була друга неприємність. Він розсердився, зібрався навіть завдати щось ніби прочуханку приятелеві нашому Селіфанові й чекав тільки з нетерпінням, яку той з свого боку виставить причину на виправдання. Незабаром Селіфан показався в дверях, і пан мав утіху почути ті самі слова, які звичайно чують від прислуги в тому разі, коли треба скоро їхати.
“Але ж, Павле Івановичу, треба буде коней кувати”.
“Ах ти, бовдур! телепень! а раніше чому про це не сказав? Не було хіба часу?”
“Та час був… Та от і колесо теж, Павле Івановичу, шину треба буде зовсім перетягнути, бо тепер дорога вибоїста, ями такі скрізь поробилися… Та коли дозволите доповісти: передок у брички зовсім розхитався, так що вона, може, й двох станцій не зробить”.
“Негідник ти!” скрикнув Чичиков, сплеснувши руками, і підійшов до нього так близько, що Селіфан з остраху, щоб не дістати від пана подарунка, оступився трохи назад і посторонився.
“Убити ти мене зібрався? га? зарізати мене хочеш? На великому шляху зібрався мене зарізати, розбійнику, бовдуре ти проклятий, опудало
морське! га? га? Три тижні сиділи на місці, га? Хоч би заїкнувся, безпутний, — а от тепер на останню годину й пригнав! коли вже все на порі: сісти б та й їхати, га? а ти ось тут і нашкодив, га? га? Ти ж про це знав раніше? Ти ж знав про це, га? га? Відповідай. Знав? Га?”
“Знав”, відповів Селіфан, похиливши голову.
“Ну так чому ж ти не сказав, га?”
На це питання Селіфан нічого не відповів, але, похнюпивши голову, здавалося, говорив сам собі: “Ач як воно химерно сталося: і знав же, та не сказав!”
“А ось тепер іди, приведи коваля, та щоб за дві години все було зроблено. Чуєш? доконче за дві години, а коли не буде, так я тебе, я тебе… у ріг скручу й вузлом зав’яжу!” Герой наш був дуже розгніваний.
Селіфан повернувся був до дверей, щоб іти виконувати наказ, але спинився й сказав: “Та ще, пане, чубарого коня, справді, хоч би продати, бо він, Павле Івановичу, зовсім падлюка, він такий кінь, просто не доведи Господи, тільки завада”.
“Атож! ось піду, побіжу на базар продавати!”
“Їй-Богу, Павле Івановичу, він тільки що з вигляду показний, а на ділі найлукавіший кінь; такого коня ніде…”
“Дурню! коли захочу продати, то продам. Ще пустився в розумування! От подивлюсь я: коли ти мені не приведеш зараз ковалів, та за дві години не буде все готово, то я тобі такої дам прочуханки… сам себе не пізнаєш! Іди геть! геть!” Селіфан вийшов.
У Чичикова остаточно зіпсувався настрій, і він шпурнув на підлогу шаблю, що їздила з ним у дорозі, щоб навівати належний страх кому слід. З чверть години, коли не більше, проморочився він з ковалями, доки домовився, бо ковалі, як ведеться, були страшенні негідники і, збагнувши, що робота спішна, заправили рівно вшестеро. Хоч як він гарячився, називав їх шахраями, розбійниками, грабіжниками проїжджих, натякнув навіть на страшний суд, але ковалів нічим не дійняв: вони цілком витримали характер: не тільки не відступилися від ціни, але навіть поралися з роботою замість двох годин аж п’ять з половиною. Протягом цього часу він мав утіху зазнати приємних хвилин, відомих кожному подорожньому, коли в чемодані все вкладене і в кімнаті валяються тільки мотузочки, папірці та всяке сміття, коли людина не належить ні дорозі, ні якомусь певному місцю, бачить у вікна прохожих людей, що плентаються, балакаючи про свої гривні і з якоюсь дурною цікавістю підводять очі, щоб, глянувши на нього, знову йти далі своєю дорогою, що ще більше роз’ятрює поганий настрій бідного неїдучого подорожнього. Все, що тільки є, все, що тільки бачить він: і крамничка проти його вікон, і голова старої жінки, що живе в будинку навпроти й підходить до вікна з коротенькими завісками, — все йому гидке, а проте він не відходить від вікна. Стоїть, то забуваючись, то звертаючи знову якусь притуплену увагу на все, що перед ним рухається і не рухається, і давить з досади якусь муху, що в цей час дзижчить і б’ється об шибку під його пальцем. Та всьому буває край, і сподівана хвилина настала: все було готове, передок у брички як слід був полагоджений, колесо було обтягнуте новою шиною, коні приведені з водопою, і розбійники-ковалі пішли собі, перелічивши одержані карбованці й побажавши щастя. Нарешті й бричка була запряжена, і два гарячі калачі, щойно куплені, покладені туди, і Селіфан уже засунув дещо для себе в кишеню, що біля кучерських козел, і сам герой, нарешті, при помахах картуза полового, який стояв у тому самому демікотоновому сюртуку, при трактирних і чужих лакеях та кучерах, що зібралися подивитися, як від’їжджатиме чужий пан, і при всяких інших обставинах, що супроводять від’їзд, сів у екіпаж, — і бричка, якою їздять холостяки, яка так довго застоялася в місті і так, може, набридла читачеві, нарешті виїхала з воріт гостиниці. “Слава тобі, Господи!” подумав Чичиков і перехрестився. Селіфан свиснув батогом; до нього присів, повисівши спочатку якийсь час на приступці. Петрушка, і герой наш, умостившись краще на грузинському килимку, заклав за спину собі шкіряну подушку, притиснув два гарячі калачі, і екіпаж пішов знову підскакувати та похитуватись, завдячуючи бруківці, що мала, як відомо, підкидну силу. З якимось невиразним почуттям дивився він на будинки, стіни, паркани й вулиці, які теж з свого боку, ніби підстрибуючи, поволі відходили назад і які, Бог знає, чи судила йому доля побачити ще колись на віку своєму. На повороті в одну з вулиць бричка мусила опинитися, бо на всю довжину її проходила нескінченна похоронна процесія. Чичиков, висунувшись, звелів Петрушці спитати, кого ховають, і дізнався, що ховають прокурора. Сповнений неприємних почуттів, він зразу сховався в куток, запнув себе шкірою і затягнув завіски. В цей час, коли екіпаж був таким чином спинений, Селіфан і Петрушка, побожно поскидавши шапки, розглядали, хто, як, у чому й чим їхав, лічили, скільки було всіх, і піших і в екіпажах, а пан, звелівши їм не признаватись і не вклонятися нікому із знайомих лакеїв, теж узявся розглядати боязко крізь шибочки, що були в шкіряних завісках: за труною ішли, поскидавши капелюхи, всі чиновники. Він почав був побоюватися, щоб не впізнали його екіпажа, але їм було не до того. Вони навіть не зайнялися різними житейськими розмовами, які звичайно ведуть між собою, коли проводжають покійника. Всі думки їхні були зосереджені в цей час на самих собі: вони думали, який-то буде новий генерал-губернатор, як візьметься за діло і як прийме їх. За чиновниками, що йшли пішки, їхали карети, з яких виглядали дами в траурних чепцях. По рухах губів і рук їхніх видно було, що вони були зайняті жвавою розмовою; може, вони теж говорили про приїзд нового генерал-губернатора й робили здогадки щодо балів, які він дасть, і клопоталися про вічні свої фестончики та нашивочки. Нарешті, за каретами їхало кілька порожніх дрожок, що витяглися низкою, нарешті й нічого не залишилось, і герой наш міг їхати. Відсунувши шкіряні завіски, він зітхнув, промовивши від душі: “От, прокурор! жив, жив, а потім і помер! і от надрукують у газетах, що впокоївся, на жаль підлеглим і всьому людству, шановний громадянин, рідкісний батько, зразковий чоловік, і багато напишуть усякої всячини; додадуть, може, що був супроводжений плачем вдів і сиріт; але ж коли розглянути гарненько діло, то насправді в тебе всього тільки й було, що густі брови”. Тут він звелів Селіфанові їхати швидше і тимчасом подумав сам собі: а проте це добре, що зустрів похорон; кажуть, на щастя, коли зустрінеш покійника.
Бричка тимчасом завернула на безлюдні вулиці; незабаром потяглися самі тільки довгі, дерев’яні паркани, які сповіщали про близький кінець міста. Ось уже й брук кінчився, і шлагбаум, і місто позаду, і нічого немає, і знову в дорозі. І знову обабіч стовпового шляху полинули версти, станційні наглядачі, колодязі, обози, сірі села з самоварами, молодицями й спритним, бородатим хазяїном, що біжить із заїзду з вівсом у руці, пішоход у протертих личаках, що плентається за 800 верст, містечка, побудовані нашвидку, з дерев’яними крамничками, борошняними бочками, личаками, калачами й іншим дріб’язком, рябі шлагбауми, лагоджені мости, полях неозорі і по цей і по той бік, поміщицькі ридвани, солдат верхи на коні, який везе зелений ящик з свинцевим горохом і підписом: такої-то артилерійської батареї, зелені, жовті й свіжопоорані чорні смуги, що миготять по степах, заведена вдалині пісня, соснові верховіття в тумані, церковний дзвін, що змовкає вдалині, ворони як мухи і обрій без краю… Русь! Русь! бачу тебе, з моєї чудової, прекрасної далини тебе бачу: вбого, розкидано й незатишно в тобі; не звеселять, не злякають погляду сміливі дива природи, вінчані сміливими дивами мистецтва, міста з багатовіконними, високими палацами, що повростали у скелі, мальовничі дерева й плющі, що повростали в будинки, в гомоні й вічній куряві водоспадів; не закинеться назад голова подивитись на згромаджені без краю над нею і в височині кам’яні брили; не блиснуть крізь накинуті одна на одну темні арки, обплутані виноградними лозами, плющем і незліченними мільйонами диких троянд, не блиснуть крізь них вдалині вічні лінії сяючих гір, що підносяться у срібні ясні небеса. Відкрито-порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин невисокі твої міста; ніщо не привабить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна, таємна сила пориває до тебе? Чому чується й лунає невгамовно у вухах твоя журлива, що лине по всій довжині і широчині твоїй, від моря до моря, пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе й ридає, і хапає за серце? Які звуки болісно цілують і пориваються в душу і в’ються круг мого серця? Русь! чого ж ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так і навіщо все, що тільки є в тобі, звернуло на мене повні сподівання очі?.. І ще, повний здивування, нерухомо стою я, а вже голову оповила грізна хмара, важка прийдешніми дощами, і заніміла думка перед твоїм простором. Що пророкує цей неосяжний простір? Чи ж не тут, чи ж не в тобі народитись безмежній думці, коли ти сама без краю? Чи ж не тут бути богатиреві, коли є місце, де розгорнутись і пройтись йому? І грізно обіймає мене могутній простір, страшною силою відбившись у глибині моїй; неприродною владою осяялись мої очі: у! яка блискуча, чудова, незнана землі далина! Русь!..
“Держи, держи, дурню!” кричав Чичиков Селіфанові. “Ось я тебе палашем!” кричав фельд’єгер з аршинними вусами, що скакав назустріч: “Не бачиш, дідько роздер би твою душу: казенний екіпаж!” І, як привид, зникла з громом і курявою тройка.
Яке дивне і привабливе, і поривне, і чудесне у слові: дорога! і яка чудова сама вона, ця дорога: ясний день, осіннє листя, холодне повітря… щільніше в дорожню шинель, шапку на вуха, тісніше й затишніше притулишся в кутку! Востаннє пробіг і пройняв тіло дрож, і вже змінило його приємне тепло. Коні мчать… Як спокусливо підкрадається дрімота і злипаються очі, і вже крізь сон чується: і “Не белы снеги”, і сапання коней, і гуркіт коліс, і вже хропеш, притиснувши в куток свого сусіда. Прокинувся: п’ять станцій відбігло назад, місяць, невідоме місто, церкви зі старовинними дерев’яними куполами і чорніючими шпилями, темні рублені й білі кам’яні будинки. Сяйво місяця там і там: немов білі полотняні хустки розвішані по стінах, по бруку, по вулицях; косяками перетинають їх чорні, як вугілля, тіні; мов блискучий метал висвічують навскоси осяяні дерев’яні дахи, і ніде ні душі — все спить. Хіба що одним-однісінький десь у віконці блимає вогник; чи міщанин міський шиє свою пару чобіт, чи пекар порається в печурці — що до них? А ніч! небесні сили! яка ніч стоїть у височині! А повітря, а небо, далеке, високе, яке там, у неприступній глибині своїй, так неосяжно, гучно й ясно розгорнулося!., але дихає свіжо в самі очі холодне нічне дихання і заколисує тебе, і ось уже дрімаєш, і забуваєшся, і хропеш, і повертається сердито, відчувши на собі вагу, бідолашний, притиснутий у куток сусід. Прокинувся — і вже знову перед тобою поля й степи, ніде нічого — скрізь пустир, усе відкрите. Верста з цифрою летить тобі у вічі, займається ранок; на побілілому холодному небосхилі золота бліда смуга; свіжіший і сердитіший стає вітер: щільніше в теплу шинель!., який славний холод! який чудовий сон знову огортає тебе! Поштовх — і знову прокинувся. У височині неба сонце; помаліше! помалу! чуєш голос, візок спускається з кручі: внизу гребля широка і широкий ясний став, що сяє, як мідне дно перед сонцем; село, хати розсипались на косогорі; як зірка блищить осторонь хрест сільської церкви; гомін мужиків і нестерпний апетит у шлунку… Боже! яка ти гарна часом, далека-далека дорога! Скільки разів, як гинучи й потопаючи, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки відчуто було дивних вражень!.. Але й друг наш Чичиков почував у цей час не зовсім прозаїчні мрії. А подивимося, що він почував. Спочатку він не почував нічого і поглядав тільки інколи назад, бажаючи впевнитися, чи справді виїхав з міста; та коли побачив, що місто вже давно сховалося, ні кузень, ні вітряків, ні всього того, що буває навколо міст, не було видно, і навіть білі маківки кам’яних церков давно пішли в землю, він зацікавився самою тільки дорогою, поглядав тільки праворуч і ліворуч, і міста N. ніби не було в його пам’яті, ніби проїжджав він його колись давно, у дитинстві. Нарешті і дорога перестала цікавити його, і він почав злегка приплющувати очі й хилити голову на подушку. Автор, признатися, цьому навіть радий, маючи таким чином нагоду поговорити про свого героя; бо досі, як читач бачив, йому раз у раз заважали то Ноздрьов, то бали, то дами, то міські плітки, то нарешті тисячі тих дрібниць, що здаються тільки тоді дрібницями, коли внесені в книгу, а поки обертаються в світі, вважаються за дуже важливі речі. Але тепер відкладімо геть усе набік і прямо візьмімося до діла.
Дуже сумнівно, щоб герой, якого ми обрали, сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді лихо! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб’є чистіше за дзеркало його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама повнота й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: повноти ні в якому разі не подарують героєві, і досить багато дам, відвернувшись, скажуть: “фі! такий бридкий!” Гай-гай! все це відомо авторові; і при всьому тому він не може взяти героєм доброчесну людину. Але… може, в цій самій повісті почуються інші; ще досі небрані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божеськими доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться руські рухи… і побачать, як глибоко запало в слов’янську природу те, що ковзнуло лише по природі інших народів… Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, бувши давно вже мужем, вихованим суворим внутрішнім життям і освіжаючою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесну людину все-таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Тому що час, нарешті, дати спокій бідній доброчесній людині, тому що марно обертається на устах слово: доброчесна людина; тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!
Темне і скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни — але чи давнього роду, чи персональні — Бог відає. Обличчям він на них не був схожий: принаймні родичка, що була при його народженні, низенька куценька жінка, яких звичайно звуть миршавками, взявши в руки дитину, скрикнула: “зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, що було б найкраще, а він народився прямо, як ото в приказці: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця”. Життя на початку глянуло на нього якось кисло-непривітно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька горничка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку, батько хвора людина, в довгому сюртуку на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісочницю, яка стояла в кутку, вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи перед очима: не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці; вічне шаркання й човгання пантофлів по кімнаті, знайомий, але завжди суворий голос: “знову дурієш!”, що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду: ось вбога картина раннього його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і живо, і одного дня з першим весняним сонцем і потоками, що розлилися, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда з підпалинами конячка, відома в баришників кіньми під ім’ям сороки; нею правив кучер, маленький горбань, родоначальник єдиної кріпацької, що належала батькові Чичикова, сім’ї, який обіймав майже всі посади в домі. На сороці пленталися вони понад півтора дні; по дорозі ночували, переправлялись через річку, їли холодний пиріг і печену баранину, і тільки на третій день вранці добилися до міста. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рота. Потім сорока брьохнулася разом з візком у яму, якою починався вузький провулок, що збігав весь униз і був украй заболочений; довго працювала вона там з усієї сили й місила ногами, заохочувана і горбанем, і самим паном, і нарешті втягла їх у невеликий дворик, що стояв на косогорі з двома розквітлими яблунями перед стареньким будиночком і садочком позад нього, низьким, маленьким, де була тільки горобина, бузина та прихована в глибині її дерев’яна будочка, крита драницею, з вузеньким матовим віконцем. Тут жила родичка їх, квола бабуся, яка проте ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі, яка поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня в клас міської школи. Батько, переночувавши, на другий же день вибрався в дорогу. Як розлучалися, сліз не було пролито з батьківських очей; дано було півкарбованця міді на видатки та ласощі і, що багато важливіше, розумне напучення:
