“Дуже, дуже достойна людина”, відповів Чичиков.
“Ну, дозвольте, а як вам сподобався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?”
“Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до третіх півнів. Дуже, дуже достойна людина”.
“Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?” додала Манілова. “Правда, прелюб’язна жінка?” ‘
“О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю”, відповів Чичиков.
Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.
“Ви завжди на селі проводите час?” зробив нарешті в свою чергу запитання Чичиков.
“Здебільшого на селі”, відповідав Манілов. “Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнуто”.
“Правда, правда”, сказав Чичиков.
“Звісно”, продовжував Манілов: “інша річ, коли б сусідство було хороше, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб’язність, про хороше поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, ширяння такого…” Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, крутнув тільки рукою в повітрі і провадив далі: “тоді, звісно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько… От тільки іноді почитаєш “Сын Отечества” [“Син Отечества” — історичний, політичний і літературний журнал, видавася у 1812—1844 pp. Набувши в 30—40-их pp. офіціозно-консервативного характеру, виступав проти Гоголя і письменників гоголівського напряму].
Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити на самоті, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу…
“Але знаєте”, додав Манілов: “усе, коли немає друга, з яким би можна поділитись…”
“О, це справедливо, це цілком справедливо!” перебив Чичиков: “що всі скарби тоді на світі! Не май грошей, май хороших людей для поводження, сказав один мудрець”.
“І знаєте, Павле Івановичу!” сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий,
але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта, “Тоді почуваєш якусь, у деякому роді, духовну насолоду… Ось як, наприклад, зараз, коли випадок послав мені щастя, можна сказати виняткове, говорити з вами і втішатися приємною вашою розмовою…”
“Даруйте, яка ж тут приємна розмова?.. Нікчемна людина, та й годі”, відповів Чичиков.
“О! Павле Івановичу, дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достоїнств, які маєте ви!..”
“Навпаки, я-б вважав з свого боку за найбільше…”
Невідомо, до чого б дійшло взаємне виявлення почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.
“Прошу ласкаво”, сказав Манілов.
“Ви пробачте, що у нас нема такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто за російським звичаєм щі, але від щирого серця. Прошу ласкаво”.
Тут вони ще якийсь час посперечалися про те, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком у їдальню.
В їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Господиня сіла біля своєї супниці, гість був посаджений між господарем і господинею, слуга пов’язав дітям на шию салфетки.
“Які милі дітки”, сказав Чичиков, глянувши на них: “а скільки їм років?”
“Старшому вісім, а меншому вчора тільки минуло шість”, сказала Манілова.
“Фемістоклюс!” [Фемістоклюс — ім’я відомого давньогрецького полководця Фемістокла, або Фемістоклеса, дане сину Манілова, має латинське закінчення “юс”] сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, зав’язане лакеєм у салфетку. Чичиков звів трохи брови, почувши таке почасти грецьке ім’я, якому, невідомо чому, Манілов дав закінчення на юс, але постарався одразу ж надати обличчю звичайного виразу.
“Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?”
Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклю-са і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: Париж.
“А в нас яке найкраще місто?” спитав знову Манілов.
“Прошу ласкаво”, сказав Манілов.
Учитель знову насторожив увагу.
“Петербург”, відповів Фемістоклюс.
“А ще яке?”
“Москва”, відповів Фемістоклюс.
“Розумнику, серденько!” сказав на це Чичиков.
“Скажіть одначе ж…” продовжував він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових. “Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності”.
“О, ви ще не знаєте його”, відповів Манілов: “він надзвичайно дотепний. От менший Алкід [Алкід (тобто син Алкмени, доньки царя Мікен) — Геркулес, герой давньогрецьких міфів, здійснив багато незвичайних подвигів. Батьком Геркулеса був верховний бог стародавніх греків Зевс], той не такий бистрий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузку, так уже у нього оченята відразу так і забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його готую по дипломатичній частині… Фемістоклюс!” продовжував він, знову звернувшись до нього, “хочеш бути посланником?”
“Хочу”, відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.
В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення. Одного разу, правда, обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав виделкою по столу, втупивши очі в дітей, що сиділи навпроти нього. Це було вчасно, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, а Алкід, заплющивши очі й роззявивши рота, збирався вже якнайжалібнїше заридати, але, збагнувши, що за це легко можна було позбутися страви, надав ротові попереднє положення і почав з слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром. Господиня дуже часто зверталася до Чичикова з словами: “Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли”. На що Чичиков відповідав щоразу: “Щиро дякую, я ситий, приємна розмова краща за всяку страву”.
Уже встали з-за стола. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його.у вітальню, коли це гість заявив з дуже значущим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.
“В такому разі дозвольте мені вас просити у мій кабінет”, сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. “Ось мій куточок”, сказав Манілов.
“Приємна кімнатка”, сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було . тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.
“Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі”, сказав Манілов. “Тут вам буде спокійніше”.
“Дозвольте я сяду на стільці”.
“Дозвольте вам цього не дозволити”, сказав Манілов з посмішкою. “Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти”.
Чичиков сів.
“Дозвольте мені вас почастувати люлечкою”. “Ні, не курю”, відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
“Чому?” сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. “Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить”.
“Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще”.
Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.
“Але дозвольте передусім одне прохання…” промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. “Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?”
“Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю”. “Як багато з того часу у вас померло селян?” “А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут”.
Прикажчик з’явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев’ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай
