“Гляди ж, Павлушо, вчися, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли будеш догоджати начальникові, то хоч і в науці не вспієш, і хисту Бог не дав, все ж просунешся і всіх випередиш. З товаришами не водися, вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, котрі багатші, щоб при нагоді могли стати тобі в пригоді. Не пригощай і не частуй нікого; а поводься краще так, щоб тебе пригощали, а найбільше бережи й складай копійку, ця річ найнадійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все подолаєш на світі копійкою”. Давши таке напучення, батько розлучився з сином і поплентався додому на своїй сороці, і з того часу вже ніколи він більше його не бачив, але слова й напучення глибоко запали йому в душу.
Павлуша на другий же день почав ходити в класи. Особливих здібностей до якоїсь науки в нього не виявилось; відзначився він більше старанністю та охайністю: але зате виявився в ньому великий розум з іншого боку, з боку практичного. Він одразу збагнув і зрозумів діло й повівся з товаришами достоту таким способом, що вони його частували, а він їх не тільки ніколи, а бувало навіть іноді, приховавши одержані гостинці, потім продавав їм-таки. Ще дитиною він умів відмовити собі в усьому. З півкарбованця, що дав йому батько, не витратив ні копійки, навпаки, того ж року вже мав до нього приріст, виявивши спритність майже незвичайну: виліпив з воску снігура, пофарбував його й продав дуже вигідно. Потім протягом деякого часу пустився на інші спекуляції, а саме от які: накупивши на базарі їстівного, сідав у класі коло тих, що були багатші, і як тільки помічав, що товариша починало нудити, ознака підступаючого голоду, він висував йому з-під парти ніби ненавмисне ріжок пряника або булки і, роздратувавши його, брав гроші відповідно до апетиту. Два місяці він проморочився в себе на квартирі без спочинку коло миші, яку посадив у маленьку дерев’яну кліточку, і домігся нарешті того, що миша ставала на задні лапки, лягала та вставала з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей до п’яти карбованців, він торбинку зашив і почав складати в другу. З начальством він повівся ще розумніше. Сидіти на лавці ніхто не вмів так смирно. Треба сказати, що вчитель дуже любив тишу та добру поведінку й терпіти не міг розумних і дотепних хлопчиків; йому здавалося, що вони неодмінно повинні глузувати з нього. Досить було тому, хто вже потрапив на увагу з боку дотепності, досить було йому тільки ворухнутися, або як-небудь ненавмисно підморгнути бровою, щоб підпасти негайно під гнів. Він його переслідував і карав немилосердно: “Я, брат, з тебе вижену зухвалість і непокору!” казав він, “я тебе знаю наскрізь, як ти сам себе не знаєш. Ось ти в мене постоїш навколішки! ти в мене поголодуєш!” І бідолашний хлопчик, сам не знаючи за що, намулював собі коліна й голодував цілі дні. “Здібності й обдаровання? Це все дурниці”, казав він: “я дивлюся тільки на поведінку. Я виставлю повні бали з усіх наук тому,, хто ні аза не знає, та поводиться похвально; а в кому я бачу лихий дух, та насмішкуватість, я тому нуль, хоч би він Солона [грецький державний діяч-реформатор; античні перекази прираховували його до “семи мудреців”] заткнув за пояс!” Так казав учитель, смертельний ворог Крилова за те, що він сказав про мене краще пий, та діло розумій”, і завжди розповідав з насолодою в обличчі і в очах, як у тому училищі, де він викладав раніше, така була тиша, що чути було, як муха летить, що жоден з учнів протягом цілого року не кашлянув і не висякався в класі, і що до самого дзвінка не можна було дізнатися, чи був там хто, чи ні. Чичиков відразу збагнув дух начальника і в чому має полягати поведінка. Не ворухнув він ні оком, ні бровою за весь час класу, хоч би як щипали його ззаду; як тільки лунав дзвінок, він кидався прожогом і подавав учителеві поперед усіх триух (учитель ходив у триухові); подавши триух, він виходив перший з класу і старався йому здибатися разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в училищі про нього були найкращої думки, і на випуску одержав він повне удостоєння з усіх наук, атестат і книгу із золотими літерами: за зразкову старанність і благонадійну поведінку. Вийшовши з училища, він став уже юнаком досить привабливого вигляду, з підборіддям, що зажадало бритви. В цей час помер батько його. У спадщині виявилися чотири заношені безповоротно фуфайки, два старі сюртуки, підбиті смушками, і незначна сума грошей. Батько, як видно, був тямущий тільки в пораді складати копійку, а сам наскладав її небагато. Чичиков продав зразу ж ветхий дворик з клаптиком земельки за тисячу карбованців, а сім’ю, людей перевів у місто, маючи намір осісти в ньому й стати на службу. В цей самий час був вигнаний із школи за дурість чи іншу провину бідолашний учитель, любитель тиші і похвальної поведінки. Вчитель з горя узявся пити, нарешті й пити йому було вже ні на що; хворий, без шматка хліба й допомоги, животів він десь у непаленій, забутій конурці. Колишні учні його, розумники й дотепники, в яких йому ввижалася повсякчас непокора й зухвала поведінка, дізнавшись про жалюгідне його становище, зібрали зразу ж для нього грошей, продавши навіть багато потрібного; один тільки Павлуша Чичиков відмовився тим, що нічого не має і дав якогось п’ятака сріблом, якого тут-таки товариші його кинули, сказавши: “ех ти, скупердяга!” Затулив обличчя руками бідолашний учитель, коли почув про такий вчинок колишніх учнів своїх: сльози градом полилися з погасаючих очей, як у безсилої дитини. “При смерті на одрі привів Бог заплакати”, промовив він кволим голосом, і важко зітхнув, почувши про Чичиков, додавши тут же: “Ех, Павлушо! от як змінюється людина! а який же був благонравний, нічого буйного, шовк! Обдурив, зовсім обдурив!..” Не можна одначе сказати, щоб натура героя нашого була така сувора й черства, і почуття його були такі притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття; він почував і те, й друге, він навіть і хотів би допомогти, але тільки, щоб не становило це значної суми, щоб не чіпати вже з тих грошей, які покладено було не чіпати, словом, батькове напучення: бережи і складай копійку, пішло на користь. Але в ньому не було прив’язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість: Ні, не вони рухали ним, йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками, екіпажі, дім, чудово обладнаний, смачні обіди, ось що повсякчас носилося в голові його. Щоб нарешті потім, згодом, зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому. Коли проносився повз нього багач на пролітній гарній дрожці, на рисаках у багатій збруї, він як укопаний спинявся на місці і потім, опам’ятавшись, як після довгого сну, казав: а був же конторник, волосся носив кружком! І все, від чого тільки віяло багатством і достатками, справляло на нього враження, незбагненне для нього самого. Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. І в далекій глушині потрібна протекція! Посада дісталася йому нікчемна, платні тридцять чи сорок карбованців на рік. Але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора, не стомлюючись ні душевними, ні тілесними силами, писав він, погрузнувши увесь в канцелярські папери, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах. Треба сказати, що палатські чиновники особливо відзначалися непоказністю і немиловидністю. Де в кого було обличчя як погано випечений хліб: щоку рознесло в один бік, підборіддя скосило в другий, верхня губа взялась пухирем, а до того всього вона ще й тріснула; словом, зовсім некрасиве. Говорили вони всі якось суворо, таким голосом, мовби збиралися когось прибити; приносили часті жертви Вакхові [Вакх — у давньогрецькій міфології бог винограду і вина], довівши таким чином, що в слов’янській природі є ще багато залишків язичества; приходили навіть часом у присутствіє, як то кажуть, насмоктавшись, від чого в присутствії було недобре, і повітря було зовсім не ароматичне. Серед таких чиновників не міг не бути помічений і відзначений Чичиков, являючи у всьому цілковиту протилежність і показністю обличчя, і привітністю голосу, і тим, що зовсім не вживав ніяких міцних напоїв. Та при всьому тому важкий був його шлях: він попав під начальство вже старому повитчикові [Повитчик — чиновник, котрий керував якимось відділом (столом) в суді]”, який був образом кам’яної якоїсь бездушності й незрушності: завжди незмінний, неприступний, він ніколи в житті не зробив на обличчі своєму посмішки, не привітав ні разу нікого навіть питанням про здоров’я, Ніхто не бачив, щоб він хоч раз був не тим, чим завжди, хоч на вулиці, хоч у себе дома; хоч би раз виявив він у чомусь зацікавлення, хоч би напився п’яним і п’яним засміявся б; хоч би навіть віддався дикій потворній гульні, якій віддається розбійник у п’яну хвилину, але навіть тіні не було в ньому нічого такого. Нічого не було в ньому зовсім: ні лиходійського, ні доброго, і щось страшне було в цій відсутності всього. Черство-мармурове обличчя його, без будь-якої різкої неправильності, не натякало ні на яку подобу; у строгій розміреності між собою були риси його. Тільки рясне ряботиння та вибоїни, що подзюбали їх, прилучали його до числа тих облич, на яких, за народним висловом, чорт приходив ночами молотити горох. Здавалося, не було сил людських підлеститися до такої людини й привернути її прихильність, але Чичиков спробував. Спочатку він узявся догоджати у всяких непомітних дрібницях: розглянув уважно, як були загострені пера, якими писав той, і, приготувавши кілька на зразок їх, клав йому щоразу під руку; здмухував і змітав із стола його пісок і тютюн; завів нову ганчірку для його чорнильниці, відшукав десь його шапку, препогану шапку, яка будь-коли існувала на світі, і щоразу клав її коло нього за хвилину до кінця присутствія; чистив йому спину, коли той забруднював її в крейду біля стіни — але все це лишилося зовсім без ніякої уваги, так ніби цього й не було. Нарешті він рознюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була зріла дочка, з обличчям теж схожим на те, ніби на ньому вночі молотили горох. З цього боку й надумав він повести приступ. Довідався, в яку церкву приходила вона в неділю, ставав щоразу напроти неї чисто одягнутий, накрохмаливши дуже маніжку, і захід мав успіх: схитнувся старий повитчик і покликав його на чай! І в канцелярії не встигли й оглянутися, як улаштувалася справа так, що Чичиков переїхав до нього в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, закуповував і борошно, і цукор, з дочкою поводився як з нареченою, повитчика звав татуньом і цілував його в руку; усі вирішили в палаті, що наприкінці лютого перед великим постом буде весілля. Суворий повитчик почав навіть клопотатись за нього в начальства, і через якийсь час Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. В цьому, здавалось, і полягала головна мета зв’язків його зі старим повитчиком; бо відразу скриню свою він відіслав секретно додому і на другий день опинився вже на іншій квартирі. Повитчика перестав звати татуньом і не цілував більше його в руку, а про весілля так справа й зам’ялась, нібито й не було зовсім нічого. А проте, зустрічаючись із ним, Чичиков щоразу ласкаво тиснув йому руку й запрошував його на чай, так що старий повитчик, незважаючи на вічну нерухомість і черству байдужість, кожного разу струшував головою і промовляв собі під ніс: “обдурив, обдурив, чортів син!” Це був найважчий поріг, через який переступив він. З того часу пішло легше й успішніше. Він став людиною помітною. Все виявилося в ньому, що треба для цього світу: і приємність у поводженні та вчинках, і спритність у ділових справах. З такими засобами здобув він за недовгий час те, що називають хлібне містечко, і скористався ним напрочуд. Треба знати, що в той самий час почались найсуворіші переслідування всяких хабарів: переслідувань він не злякався і обернув їх негайно собі на користь, виявивши таким чином прямо російську винахідливість, яка з’являється тільки під час утисків. Справу влаштовано було ось як: як тільки приходив прохач і засовував руку в кишеню з тим, щоб витягти звідти відомі рекомендаційні листи за підписом князя Хованського [тобто, хабар (від імені кн. Хованського, керуючого державним асигнаційним банком; факсиміле його підпису значилося на грошових знаках)], як висловлюються в нас на Русі, “ні, ні”, казав він з посмішкою, стримуючи його руки; “ви думаєте, що я… ні, ні Це наш обов’язок, наша повинність, без усякої винагороди ми мусимо зробити! З цього боку вже будьте спокійні: завтра ж усе зробимо. Дозвольте дізнатись вашу квартиру, вам і турбуватись не треба самим, все буде принесено вам додому”. Зачарований прохач повертався додому мало не в захваті, думаючи: “ось нарешті людина, яких нам треба якнайбільше, це просто дорогоцінний алмаз!” Але чекає прохач день, другий, не приносять справи на дім, на третій день так само. Він у канцелярію, справа й не починалася; він до дорогоцінного алмаза. “Ах, вибачте!” казав Чичиков дуже ґречно, схопивши його за обидві руки: “у нас було стільки справ; але завтра ж все зробимо, завтра неодмінно, далебі мені навіть совісно!” І все це супроводилося рухами чарівними. Коли при цьому розкривалась як-небудь пола халата, то рука ту ж хвилину пильнувала справу виправити й придержати полу. Але ні завтра, ні післязавтра, ні на третій день не несуть справи додому. Прохач береться за розум: та що ж це, чи немає тут чого? довідується, кажуть, треба дати писарям. “Чому ж не дати? я хоч зараз четвертак [Четвертак — 25 копійок], другий”. — “Ні, не четвертак, а по біленькій”. — “По біленькій писарям!” скрикує прохач. “Та чого ви так гарячитесь”, відповідають йому: “воно так і вийде, писарям і дістанеться по четвертаку, а решта піде по начальству”. Б’є себе по лобі недогадливий прохач і лає на чім світ стоїть новий порядок речей, переслідування хабарів і ввічливу, облагороджену поведінку чиновників. Раніше бувало знаєш, принаймні, що робити: приніс правителеві справ червону, та й ділу вінець, а тепер по біленькій, та ще тиждень попоморочишся, доки догадаєшся; чорти б забрали безкорисливість і чиновне благородство! Прохач, звісно, має рацію, але зате тепер немає хабарників; усі правителі справ найчесніші і найблагородніші люди, секретарі тільки та писарі шахраї. Незабаром знайшлося Чичикову поле багато просторіше: утворилася комісія для будування якоїсь казенної дуже капітальної будівлі. У цю комісію прилаштувався і він, і показав себе одним з найдіяльніших членів. Комісія негайно приступила до діла. Шість років поралася коло будівлі; та чи клімат заважав, чи матеріал уже був такий, а тільки ніяк не йшла казенна будівля вище фундаменту. А тимчасом в інших кінцях міста з’явилося з кожного з членів по гарному будинку цивільної архітектури: видно, грунт був там кращий. Члени вже починали благоденствувати й стали заводитися родинами. Тут тільки й тепер тільки почав Чичиков потроху звільнятися з-під суворих законів помірності і невблаганного свого самозречення. Тут тільки довгочасний піст нарешті був пом’якшений, і виявилось, що він ніколи не цурався різних насолод, від яких умів стриматися в літа палкої молодості, коли жодна людина зовсім не владна над собою. З’явились деякі надмірності: він завів досить доброго кухаря, тонкі голландські сорочки. Уже й сукна купив він собі такого, якого не носила вся губернія, і з цього часу почав держатися більше коричневих та червонуватих кольорів з іскрою; уже придбав він добрячу пару і сам держав одну віжку, змушуючи припряжного звиватися кільцем; уже завів він звичку обтиратися губкою, намоченою у воді, змішаній з одеколоном; уже купував дуже недешево якесь мило, щоб гладенька була шкіра, уже…
Аж раптом: на місце попереднього тюхтія був присланий новий начальник, людина військова, суворий, ворог хабарників і всього, що зветься неправдою. На другий же день настрахав він усіх до одного, зажадав звітів, побачив недоліки, на кожному кроці недостачу сум, помітив у ту ж хвилину будинки гарної цивільної архітектури, і пішло перебирання. Чиновники були відставлені від посад; будинки цивільної архітектури перейшли в казну й повернуті були на різні богоугодні установи й школи для кантоністів; усе розпушено було в пух, і Чичиков більш за всіх. Обличчя його відразу, незважаючи на приємність, не сподобалось начальникові, чому саме, Бог відає, іноді навіть просто не буває для цього причини, і він зненавидів його на смерть. Але тому, що він усе-таки був людина військова, отже не знав усіх тонкощів цивільних каверз, то через якийсь час, за допомогою правдивої зовнішності й уміння підробитися до всього, втерлися до нього в ласку інші чиновники, і генерал незабаром опинився в руках ще гірших шахраїв, яких він зовсім не мав за таких; навіть був задоволений, що вибрав нарешті людей як слід, і хвалився не на жарт тонким умінням розбиратися в здібностях. Чиновники зразу збагнули дух його і характер. Всі, хто тільки був під начальством його, стали страшенними гонителями неправди; скрізь у всіх справах вони переслідували її, як рибалка острогою переслідує яку-небудь м’ясисту білугу, і переслідували її з таким успіхом, що незабаром у кожного опинилося по кілька тисяч капіталу. В цей час навернулося на путь істини багато з попередніх чиновників і були знову прийняті на службу. Але Чичиков уже ніяким способом не міг втертися, хоч як старався і обстоював за нього підохочений листами князя Хованського перший генеральський секретар, що збагнув цілком спроби керування генеральським носом, але тут він аж нічогісінько не міг зробити. Генерал був такого роду людина, що хоч і водили його за ніс (правда, без його відома), та зате вже коли в голову йому западала якась думка, то вона там була все одно, що залізний цвях: нічим не можна було її звідти витягнути. Усе, що міг зробити розумний секретар, було знищення забрудненого послужного списку і на те вже він зрушив начальника не інакше, як співчуттям, змалювавши йому живими фарбами зворушливу долю нещасної родини Чичикова, якої, на щастя, в нього не було.
