ГЛАВА III
А Чичиков у приємному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовповим шляхом. З попередньої глави вже видно, в чому полягав головний предмет його смаку й нахилів, а тому не диво, що він скоро поринув увесь у нього і тілом, і душею. Прикидання, розрахунки й міркування, що перебігали по обличчю його, видно, були дуже приємні, бо щохвилини залишали по собі сліди задоволеної посмішки. Зайнятий ними, він не звертав ніякої уваги на те, як його кучер, задоволений прийомом дворових людей Манілова, робив дуже доречні зауваження чубарому припряжному коневі, запряженому з правого боку. Цей чубарий кінь був дуже лукавий і тільки про око вдавав, ніби везе, тимчасом як корінний гнідий і припряжний буланої масті, що звався засідателем, бо був придбаний від якогось засідателя, трудилися від щирого серця, так що навіть у очах їхніх помітно було, яку мають з того втіху. “Хитруй, хитруй! ось я тебе перехитрую!” казав Селіфан, підвівшись і хльоснувши батогом ледачого. “Ти знай своє діло, панталонник ти німецький! Гнідий поштивий кінь, він сповняє свій обов’язок, я йому дам охоче лишню Мірку, бо він поштивий кінь, і засідатель теж хороший кінь… Ну, ну! чого стрижеш вухами? Ти, дурню, слухай, коли говорять! я тебе, бузувіре, дурниць не вчитиму. Ач, куди лізе!” Тут він знову хльоснув його батогом, примовивши: “у, варвар! Бонапарт ти проклятий!” Потім гукнув на всіх: “гей ви, лебедики!” і стьобнув по всіх по трьох уже не на кару, а щоб показати, що був з них задоволений. Зробивши таку втіху, він знову звернувся до чубарого: “ти думаєш, що сховаєш свою поведінку. Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоб була тобі шана. От у поміщика, де ми були, гарні люди. Я залюбки поговорю, коли хороша людина; з людиною хорошою ми завжди свої друзі, щирі приятелі: чи випити чаю, чи закусити — охоче, коли хороша людина. Хорошій людині усяк віддасть шану. Ось пана нашого усяк шанує, бо він, чуєш-бо, справляв службу царську, він сколезький радник…”
Так розмірковуючи, Селіфан забрався нарешті у найвіддаленіші абстракції. Якби Чичиков прислухався, то дізнався би про багато подробиць, що стосувалися особисто його; але думки його так були поглинуті, своїм предметом, що тільки сильний удар грому примусив його пробудитися і поглянути навколо себе: все небо зовсім облягли хмари, і курний поштовий шлях сприскали краплі дощу. Нарешті грім ударив вдруге сильніше й ближче, і дощ линув відразу як з відра. Спочатку, набравши косого напряму, бив він в один бік кузова кибитки, потім у другий, потім, змінивши спосіб нападу і зробившись зовсім прямим, тарабанив прямо у верх її кузова; бризки нарешті стали долітати йому в обличчя. Це примусило його заслонитись шкіряними завісками з двома круглими віконцями, призначеними на розглядання дорожніх краєвидів, і наказати Селіфанові їхати швидше. Селіфан, якому було перебито мову теж на самій середині, збагнув, що, справді, не треба гаятись, витяг вмить з-під козел якесь дрантя із сірого сукна, надів його в рукава, схопив у руки віжки й гукнув на свою тройку, що ледь-ледь перебирала ногами, бо почувала приємну млость од повчальних промов. Але Селіфан ніяк не міг пригадати, два чи три повороти він проїхав. Зміркувавши й пригадуючи трохи дорогу, він догадався, що багато було поворотів, які всі він проминув. А що руська людина під рішучу хвилину завжди знайде що зробити, не вдаючись у далекі роздуми, то звернувши праворуч, на першому ж перехресті, гукнув він: “гей ви, друзі шановні!” і пустився навскач, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога.
Дощ одначе, здавалось, заклався надовго. Курява, що лежала на шляху, швидко замісилась у грязь, і коням з кожною хвилиною ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не бачачи так довго села Собакевича. За розрахунком його, давно б уже час приїхати. Він поглядав навколо, але темрява була така, хоч в око стрель.
“Селіфан!” сказав він нарешті, висунувшись із брички.
“Чого, пане?” відповів Селіфан.
“А глянь-но, чи не видно села?”
“Ні, пане, ніде не видно!” Після чого Селіфан, помахуючи батогом, завів пісню не пісню, а щось таке довге, чому й кінця не було. Туди все ввійшло: усі підбадьорливі й спонукальні вигуки, якими частують коней по всій Росії з кінця в кінець; прикметники всіх родів і гатунків без дальшого розбору, а так що на язик навернеться. Таким чином дійшло до того, що він почав називати їх нарешті секретарями.
Тимчасрм Чичиков почав примічати, що бричка хилялась на всі боки і обдаровувала його добренними штовханами; з цього він зрозумів, що вони звернули з дороги і, мабуть, брьохалися по ріллі. Селіфан, здавалось, сам зміркував, але не говорив ані слова.
“А що, шахраю, якою дорогою ти ідеш?” сказав Чичиков.
“Та що ж, пане, вдієш, час, бач, такий; батога не бачиш, така пітьма!” Сказавши це, він так нахилив бричку, що Чичиков змушений був держатись обома руками. Тут тільки помітив він, що Селіфан напідпитку.
“Держи, держи, перекинеш!” кричав вік йому.
“Ні, пане, як можна, щоб я перекинув”, казав Селіфан. “Це негаразд перекинути, я вже сам знаю; вже ж я нізащо не перекину”. Тут почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав, і нарешті вивернув її зовсім набік, Чичиков і руками й ногами бебехнувся в грязь. Селіфан коней одначе ж зупинив, а втім, вони спинилися б і самі, бо були дуже зморені Такий несподіваний випадок зовсім здивував його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками, поки пан борсався в грязі, силкуючись звідти вилізти, і сказав після деякого роздуму: “Чи ти ба, і перекинулись!”
“Ти п’яний, як квач!” сказав Чичиков.
“Ні, пане, як можна, щоб я був п’яний! Я знаю, що це негаразд бути п’яним. З приятелем побалакав, бо з хорошою людиною можна побалакати, втому немає поганого; і закусили разом. Закуска не погана річ; з хорошою людиною можна закусити”.
“А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув?” промовив Чичиков.
“Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув. Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що негаразд бути п’яним. З хорошою людиною поговорив, бо…”
“Ось я тебе як відшмагаю, то ти мені знатимеш, як говорити з хорошою людиною”.
“Як милості вашій буде завгодно”, відповів на все згодний Селіфан, “як відшмагати, то й відшмагати; я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло, на те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик байдикує, порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай; чому ж не пошмагати?”
На таке міркування пан зовсім не знайшов що відповісти. Та в цей час, здавалося, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коней. Російський возниця має добре чуття замість очей, через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справував коней так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густу запону заливного дощу щось схоже на покрівлю. Він послав Селіфана шукати воріт, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів злючих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши хвіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан із слугою почули хрипкий баб’ячий голос:
“Хто стукає? чого розходилися?”
“Приїжджі, матінко, пусти переночувати”, промовив Чичиков.
“Ач, який проворний”, сказала баба: “приїхав у який час! Тут тобі не постоялий двір, поміщиця живе”.
“Що ж робити, матінко: бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої години в степу”.
“Егеж, година темна, недобра година”, додав, Селіфан. .
“Мовчи, дурню”, сказав Чичиков.
“А хто ви будете?” спитала баба.
“Дворянин, матінко”.
Слово дворянин примусило бабу ніби трохи подумати. “Заждіть, я скажу пані”, промовила вона, і хвилин через дві уже повернулася з ліхтарем у руці. Ворота відімкнули. Вогник блимнув і в другому вікні. Бричка, в’їхавши на подвір’я, спинилась перед невеличким будинком, який у темряві важко було роздивитись. Тільки одна половина його була осяяна світлом, що лилося з вікон; видно було ще калюжу перед будинком, на яку прямо падало те ж таки світло. Дощ стукотів дзвінко по дерев’яному даху і дзюркотливими струмками стікав у підставлену бочку. Тим часом пси аж заходились всіма можливими голосами: один, закинувши вгору голову, виводив так протяжно й так старанно, немов за це одержував Бог знає яку платню, другий рубав похапцем, як паламар; проміж них дзвенів, як поштовий дзвоник, невгамовний дискант, мабуть, молодого цуцика, і все це нарешті покривав бас, може, старик або просто наділений дужою собачою натурою, бо хрипів, як хрипить півчий контрабас, коли концерт у повному розливі, тенори підводяться навшпиньки від великого бажання вивести високу ноту, і все, що тільки є, поривається догори, закидаючи голову, а він один, засунувши небрите підборіддя в галстук, присівши й опустившись майже до землі, пропускає звідти свою ноту, від якої дрижать і деренчать шибки. Вже з самого гавкоту, дібраного з таких музикантів, можна було гадати, що сільце було чимале; але. обмоклий і змерзлий герой наш ні про що не думав, тільки про постіль. Не встигла бричка зовсім спинитись, як він уже вискочив на ґанок, заточився і трохи не впав. На ґанок знову вийшла якась жінка, молодша, ніж перша, але дуже на неї схожа. Вона провела його в кімнату. Чичиков кинув мимохідь два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини з якимись птахами; між вікнами старовинні маленькі дзеркала з темними рамками у вигляді скрученого листя, і за кожним дзеркалом закладені були або лист, або стара колода карт,, або панчоха; на стіні годинник з намальованими квітами на циферблаті… не під силу було більше нічого розглянути. Він почував, що очі його злипались, немов їх хтось вимазав медом. Через хвилину ввійшла господиня, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланеллю на шиї, одна з тих матінок, невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки і держать голову трохи набік, а тимчасом складають потроху грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів. В одну торбинку відбирають все карбованці, в другу полтинички, в третю четвертачки, хоч на око й здається, ніби в комоді нічого немає, крім білизни, та нічних кофточок, та нитяних моточків, та розпореного салопа, що має потім обернутись на плаття, коли старе як-небудь прогорить під час печіння святкових коржиків з усякими пряженцями [Пряженці — “маленькі пиріжки з м’ясом і цибулею” (із записника Гоголя)] або зноситься само собою. Та не згорить плаття й не зноситься само собою; ощадлива бабуся, і салопові судилося пролежати довго розпореним, а потім дістатися за духівницею небозі троюрідної сестри разом з усяким іншим мотлохом.
Чичиков перепросив, що потурбував несподіваним приїздом. “Нічого, нічого”, сказала господиня. “В яку це пору вас Бог приніс! Негода й завірюха така, з дороги слід би було поїсти чого-небудь, але ж пора нічна, приготувати не можна”.
Слова господині були перервані дивовижним сичанням, так що гість був злякався; шум дуже скидався на те, начеб уся кімната наповнилась зміями; та глянувши вгору, він заспокоївся, бо догадався, що стінному годинникові прийшла охота бити. За сичанням зразу ж почалося хрипіння, і нарешті, понатужившись з усієї сили, він пробив дві години таким звуком, немов хто калатав палицею по розбитому горщикові, після чого маятник почав знову спокійно цокати праворуч і ліворуч.
Чичиков подякував господині, сказавши, що йому не треба нічого, щоб вона не турбувалась ні про що, що крім постелі, він нічого не вимагає, і поцікавився тільки знати, в які місця заїхав він і чи далекий звідси шлях до поміщика Собакевича, на що бабуся сказала, що й не чула такого імення, і що такого поміщика зовсім немає.
“Чи знаєте, принаймні, Манілова?” сказав Чичиков.
“А хто такий Манілов?”
“Поміщик, матінко”.
“Ні, не чувала, немає такого поміщика”.
“А які ж є?”
“Бобров, Свиньїн, Канапатьєв, Харпакін, Трепакін, Плєшаков”.
“Багаті люди чи ні?”
“Ні, батечку, багатих дуже немає. У кого двадцять душ, у кого тридцять, а таких, щоб по сотні, таких немає”.
Чичиков побачив, що він заїхав у добру-таки глушину. “Чи далеко, принаймні, до міста?”
“А верст шістдесят буде. Який жаль мені, що нічого вам поїсти, чи не хочете, батечку, випити чаю?” “Дякую, матінко. Нічого не треба, крім постелі”.
“Правда, з такої дороги й дуже треба спочити. Ось тут і ляжете, батечку, на цьому дивані. Гей, Фетіньє, принеси перину, подушки й простирадло. Годину ж наслав Господь: грім такий — у мене всю ніч горіла свічка перед образом. Ех, батечку мій, та в тебе, як у кабана, вся спина й бік у грязі! Де так зводив вимаститися?
“Ще слава Богу, що тільки вимастився, треба дякувати, що не поламав зовсім боків”.
“Свят, свят, страх який! Та чи не треба чим потерти спину?”
“Спасибі, спасибі. Не турбуйтесь, а звеліть тільки вашій дівці висушити й почистити мою одежу”.
“Чуєш, Фетіньє!” сказала господиня, звернувшись до жінки, що виходила на ґанок зі свічкою, яка встигла вже притягти перину і, перебивши її на обидва боки руками, напустила цілий потоп
пір’я по всій кімнаті. “Ти візьми їхній каптан разом зі спіднім і перше просуши їх перед вогнем, як робили покійному панові, а після вимни та витіпай гарненько”.
“Слухаю, пані!” казала Фетінья, стелячи поверх перини простирало й кладучи подушки.
“Ну, ось тобі постіль готова”, сказала господиня. “Прощай, батечку, бажаю доброї ночі. Та чи не треба ще чого? Може ти звик, батеньку мій, щоб хтось почухав на ніч п’яти? Покійник мій без цього ніяк не засне було”.
