ГЛАВА ІV
Під’їхавши до трактиру, Чичиков звелів спинитися з двох причин. З одного боку, щоб дати спочити коням, а з другого, щоб самому трохи перекусити й підкріпитися. Автор повинен признатися, що дуже заздрить апетитові й шлункові такого роду людей. Для нього зовсім нічого не значать усі пани великої руки, що живуть у Петербурзі й Москві, проводять час в обдумуванні, чого б поїсти завтра та який би обід вигадати на післязавтра, і беруться за цей обід не інакше, як пославши спершу в рот пілюлю; ковтають устерс, морських павуків та інші дива, а потім їдуть у Карлсбад або на Кавказ. Ні, ці панове ніколи не збуджували в ньому заздрощів. Але пани середньої руки, що на одній станції візьмуть шинки, на другій свининки, на третій шмат осетра або якусь запечену ковбасу з цибулею, і потім, мов нічого й не сталося, сідають за стіл у будь-який час, і стерляжа юшка з миньками та молоками шипить і бурчить у них між зубами, яку заїдають розтягаєм або кулеб’якою з сомовим плескачем [Сомовий плескач — хвіст сома, весь із жиру (із записника Гоголя)], так що й збоку глянувши проймає апетит — оці пани, справді, не обділені завидним даром неба! Не один пан великої руки пожертвував би в ту ж мить половину селянських душ і половину маєтків, заставлених і незаставлених, з усіма поліпшеннями на іноземний і російський лад, з тим тільки, щоб мати такий шлунок, який має пан середньої руки, та от лихо, що ні за які гроші, навіть за маєтки, з поліпшеннями і без поліпшень, не можна придбати такого шлунку, який буває в пана середньої руки.
Дерев’яний потемнілий трактир прийняв Чичиков під свій вузенький гостинний дашок на дерев’яних точених стовпчиках, схожих на старовинні церковні свічники. Трактир був схожий на російську хату трохи в більшому розмірі. Різьблені узористі карнизи зі свіжого дерева кругом вікон і під дахом різко й живо мережили темні його стіни; на віконницях були намальовані глечики з квітами.
Коли він зійшов вузенькими дерев’яними східцями нагору, в широкі сіни, то натрапив на відчинені зі скрипом двері і разом з ними потік світла і товсту бабу в строкатому ситцю, що промовила: “сюди, будь ласка!” В кімнаті побачив він усіх давніх приятелів, що зустрічаються у кожному з невеликих дерев’яних трактирів, яких немало набудовано по шляхах, а саме: позеленілий самовар, вискоблені гладенько соснові стіни, трикутна шафа з чайником та чашками в кутку, фарфорові позолочені яєчка, почеплені перед образами на блакитних і червоних стрічках, кицька з маленькими кошенятами, дзеркало, що показувало замість двох очей четверо, а замість обличчя якийсь корж; нарешті, натикані пучками пахучі трави й гвоздики за образами, висохлі до такої міри, що бажаючий понюхати їх чхав та й тільки.
“Порося є?” з таким запитанням звернувся Чичиков до баби, що стояла перед ним.
“Є”.
“З хроном і зі сметаною?”
“З хроном і зі сметаною”.
“Давай його сюди!”
Стара пішла поратись і принесла тарілку, салфетку, таку накрохмалену, що жолобилась, як суха кора, потім ніж з пожовклою костяною колодочкою, тоненький, як кишеньковий, двозубу виделку й сільницю, яку ніяк де можна було поставити прямо на стіл.
Герой наш за своїм звичаєм зараз зайшов з нею в розмову й розпитав, чи сама вона утримує трактир, а чи є хазяїн, і скільки дає прибутку трактир, і чи з ними живуть сини, і що старший син нежонатий, чи жонатий, і яку взяв дружину, з великим приданим чи ні, і чи задоволений був тесть, і чи не сердився, що мало подарунків одержав на весіллі, словом, не проминув нічого. Само собою розуміється, що поцікавився дізнатись, які в окрузі є в них поміщики, і дізнався, що всякі є поміщики: Блохін, Почитаєв, Мильной, Чепраков полковник, Собакевич. “А! Собакевича знаєш?” спитав він і тут-таки почув, що стара знає не тільки Собакевича, але й Манілова, і що Манілов делікатніший від Собакевича; звелить зразу зварити курку, замовить і телятинки; коли є печінка бараняча, то й баранячої печінки замовить, і всього тільки, що покуштує, а Собакевич одного чогось спитає, та зате вже все з’їсть, навіть і добавки зажадає за ту саму ціну.
Коли він отак розмовляв, заживаючи поросятко, від якого залишився вже останній шматок, то почув, як під’їхавши, застукотів колесами екіпаж. Виглянувши у вікно, побачив він, що коло трактира спинилася легенька бричка, запряжена тройкою добрих коней. З брички злазили два якихось чоловіки. Один білявий, високий на зріст; другий трохи нижчий, чорнявий. Білявий був у темно-синій венгерці [Венгерка — гусарська куртка з нашитими поперечними мотузками за зразком форми угорських гусарів], чорнявий просто в смугастому архалуку [Архалук — різновид домашнього одягу, короткий стьобаний халат]. Здалека пленталася ще колясчина, порожня, яку тягла якась волохата четвірка в порваних хомутах і мотузяній упряжі. Білявий зараз же пішов сходами нагору; смуглявий тимчасом ще залишався і мацав щось у бричці, водночас розмовляючи з слугою, і махаючи на коляску, що їхала за ними. Голос його здався Чичикову нібито трохи знайомим. Поки він його роздивлявся, білявий встиг уже намацати двері й відчинити їх. Це був чоловік високий на зріст, з обличчя худорлявий, або, як то кажуть; поношений, з рудими вусиками. Із засмаглого обличчя його можна було зробити висновок, що він знав, що таке дим, якщо не Пороховий, то, принаймні, тютюновий. Він ввічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розговорились і добре познайомилися між собою, бо вже початок був зроблений, і обидва майже водночас висловили задоволення, що куряву на шляху цілком прибив учорашній дощ, і тепер їхати і прохолодно, і приємно, як увійшов чорнявий його товариш, скинувши з голови на стіл картуз свій, по-молодецькому розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум’яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров’я, здавалось, так і пашіло з обличчя його.
“Те, те, те!” скрикнув він раптом і розставив обидві руки, побачивши Чичикова. “Яким вітром?”
Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин зійшовся на таку коротку ногу, шо почав уже говорити “ти”, хоч, зрештою, він зі свого боку не дав на те ніякого приводу.
“Куди їздив?” спитав Ноздрьов і, не діждавшись відповіді, продовжував далі: “А я, брат, з ярмарку. Вітай: програвся дощенту! Чи ж віриш, ніколи в житті ще так не програвався. Адже я на обивательських приїхав! Ось подивись навмисне у вікно!” Тут він пригнув сам голову Чичикова, так що той трохи не вдарився нею об раму. “Бачиш, яка погань! насилу дотягли прокляті, я вже пересів ось на його бричку”. Кажучи це, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. “А ви ще не знайомі? Зять мій, Міжуєв! Ми з ним цілий ранок говорили про тебе. “Ну, дивись”, кажу, “коли ми не зустрінемо Чичикова”. Ну, брат, коли б ти знав, як я програвся! Віриш, не тільки вбухав чотирьох рисаків — просто все спустив. Адже на мені нема ані ланцюжка, ані годинника…” Чичиков глянув і побачив справді, що на ньому не було ні ланцюжка, ні годинника, йому навіть здалося, що й один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий. “А було б у мене тільки двадцять карбованців у кишені”, казав далі Ноздрьов: “іменно не більше, як двадцять, я відіграв би все, тобто, крім того, що відіграв би, от, як чесна людина, тридцять тисяч зараз поклав би у бумажник”.
“Але ж ти й тоді так казав”, відповів білявий: “а коли я тобі дав п’ятдесят карбованців, в ту ж мить просадив їх”.
“І не просадив би! їй-Богу, не просадив би! Якби не зробив я сам дурниці, далебі, не просадив би. Якби не загнув я після пароле [Пароле — подвоєння ставки після виграшу] на клятій сімці утку [Загнути утку — загнути кутик карти на знак подвоєння ставки], я б міг зірвати весь банк [Зірвати банк — виграти ці гроші]”.
“Але ж не зірвав”, сказав білявий.
“Не зірвав, бо загнув утку невчасно. А ги думаєш, майор твій добре грає?”
“Добре, чи не добре, але ж він тебе обіграв”.
“Велика штука!” сказав Ноздрьов: “так і я його обіграю. Ні, ось хай спробує він грати дублетом [Грати дублетом — не відділяти від виграшу і пускати двічі (із записника Гоголя)], так тоді я подивлюсь, я подивлюсь тоді, який з нього картяр!.. Зате, брат Чичиков, як погуляли ми в перші дні! Правда, ярмарок був навдивовижу. Самі купці кажуть, що ніколи не було такого з’їзду. У мене все, що тільки привезли з села, продали за найвигіднішу ціну. Ех, братіку, як гульнули! Тепер навіть як згадаєш… чорт забери, тобто, як шкода, що тебе не було! Уяви, що за три версти від міста стояв драгунський полк. Так віриш, що офіцери, скільки їх не було, сорок чоловік самих офіцерів було в місті; як почали ми, братіку, пити… Штабс-ротмістр Поцелуєв… такий бравий! вуса, братіку, отакі! Бордо називає просто бурдашкою. “Принеси лишень, брат”, каже, “бурдашки!” Поручик Кувшинников… Ох, братіку, яка пречудова людина! от уже можна сказати, по всій формі гультяй. Ми все були з ним разом. Якого вина продав нам Пономарьов! Треба тобі знати, що він шахрай, і в його крамниці нічого не можна брати: до вина домішує всяку погань: сандал, палену пробку і навіть бузиною, мерзотник, затирає, та зате коли вже витягне з далекої кімнатки, яка зветься в нього особливою, якусь пляшечку, ну просто, брат, опинишся в емпіреях [Емпіреї — у давньогрецькій міфології — найвища частина неба, наповнена вогнем і світлом, де жили боги]. Шампанське в нас було таке, — що перед ним губернаторське? просто квас. Уяви, не кліко, а якесь кліко матрадура, це означає подвійне кліко. І ще дістав одну пляшечку французького під назвою: бон-бон. — Запах? розетка і все, що хочеш… Ну, вже й гульнули!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до крамниці по шампанське, немає жодної пляшки у всьому місті, все офіцери випили. Віриш, я сам за обідом випив сімнадцять пляшок шампанського!”
“Ну, сімнадцять пляшок ти не вип’єш”, зауважив білявий.
“Як чесна людина кажу, що випив”, відповів Ноздрьов.
“Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяти не вип’єш”.
“Ну хочеш об заклад, що вип’ю?”
“Навіщо ж об заклад?”
“Ну, постав свою рушницю, що купив у місті”.
“Не хочу”.
“Ну та постав, спробуй!”
“І пробувати не хочу”.
“Та був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто, як я жалкував, то тебе не було. Я знаю, що ти не розлучився б із поручиком Кувшинниковим. От би ви з ним добре зійшлися! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому” місті, які так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братіку, і в гальбік [Гальбік — карточна гра], і в баночок, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що б тобі було
приїхати. Справді, свинтус ти після цього, скотар та й голі! поцілуй мене, серце, смерть як я люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела: ну то він мені або я йому? він приїхав Бог знає звідки, я теж тут живу… А скільки було, брат, карет, і все це en gros [En gros (фр.) — у великій кількості]. У фортунку [Фортунка — рулетка, азартна гра, в якій у рухоме коло з намальованими гніздами (очками) кидається кулька, попадання в одне з гнізд визначає виграш або програш (нульове очко)] крутнув; виграв: дві банки помади, фарфорову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і прокрутив, канальство, ще й своїх шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник Кувшинников! Ми з ним були на всіх майже балах. Одна була така виряджена; рюші на ній та трюші, і чорт знає чого не було… я думаю собі тільки: чорт забери! А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипає їй такі компліменти… Віриш, простих баб не проминув. Це він називає поласувати полуничкою. Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, добре, що догадавсь купити, як були ще гроші. Ти куди тепер ідеш?”
“А я до чоловічка одного”, сказав Чичиков.
“Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!”
“Ні, не можна, є діло”.
“Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!”
“Таки справді, діло, та ще й нагальне”.
“Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?”
“Ну, до Собакевича”.
Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: “як же його розібрало!”
“Що ж тут смішного”, сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.
Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: “ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!”
“Нічого немає смішного: я дав йому слово”, сказав Чичиков.
“Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу… Гей, Порфирію”, закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. “Гей, Порфирію!” кричав Ноздрьов: “а внеси щеня! Яке щеня!” продовжував він, звертаючись до Чичикова. “Крадене, і за себе самого не відда— , вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам’ятаєш, виміняв у Хвостирьова…” Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.
“Пане! нічого не хочете закусити?” сказала в цей час, підходячи до нього, стара.
“Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?”
“Ганусівка” [Ганусівка — настоянка на анісі], відповіла стара.
“Ну, давай ганусівки”, сказав Ноздрьов.
“Давай вже й мені чарку!” сказав білявий.
