I
Березня 25 числа сталася у Петербурзі незвичайно дивна пригода. Цирульник Іван Яковлевич, що мешкав на Вознесенському проспекті (прізвище його давно забулося, і навіть на вивісці — де змальовано панка з намиленою щокою і напис: “І кров пускають” — немає нічого більше), цирульник Іван Яковлевич прокинувся досить рано і почув дух гарячого хліба. Підвівшись трохи на ліжку, він побачив, що дружина його, досить поважна дама, яка дуже любила пити кофій, виймала з печі свіже печиво хліба.
— Сьогодні я, Прасков’є Йосипівно, не питиму кофію, — сказав Іван Яковлевич, — а натомість хочеться мені з’їсти гарячого хлібця з цибулею.
(Бачте, Іван Яковлевич хотів би і того, й того, та знав, що аж ніяк не можна просити двох речей одразу: Прасков’я-бо Йосипівна дуже не любила таких примх.)
“Хай дурень їсть хліб; мені ж краще, — подумала собі дружина, — залишиться кофію зайва порція”. І кинула один буханець на стіл.
Іван Яковлевич задля пристойності надів поверх сорочки фрак, сів за стіл, насипав солі, приготував дві цибулини, взяв у руки ножа і, набравши поважного вигляду, почав краяти хліб. Розрізавши хліб надвоє, він заглянув усередину і на диво собі побачив там щось біле. Іван Яковлевич колупнув обережно ножем і помацав пальцем: “Тверде? — сказав він сам собі, — що б воно таке було?”
Він засунув пальці і витяг — носа!.. Іван Яковлевич і руки опустив; почав протирати очі та мацати: ніс, справді-таки ніс! та ще ніби, здавалося, чийсь знайомий. Жах відбився на виду в Івана Яковлевича. Та далеко було тому жахові до гніву, що охопив його дружину.
— Де це ти, звірюко, одрізав носа? — закричала вона люто. — Шахрай! п’яниця! Я сама на тебе донесу поліції. Розбишака який! От я вже від третього чула, що ти, як голиш, то так термосиш за носи, що ледве держаться.
Та Іван Яковлевич був ні живий ні мертвий. Він упізнав, що цей ніс був не чий інший, як саме колезького асесора Ковальова, котрого він голив щосереди та щонеділі.
— Стривай, Прасков’є Йосипівно! Я покладу його, загорнувши в ганчірку, у куток: хай там собі трошки полежить; а потім я його винесу.
— І слухати не хочу! Щоб я дозволила у себе в кімнаті лежати відрізаному носові?.. Сухар піджарений! Тільки й його, що бритвою ялозити по ременю, а обов’язку свого скоро зовсім уже не зможе виконувати, хвойда, поганець! Щоб я та стала за тебе відповідати перед поліцією?.. Ах ти, нечупаро, колодо дурноверха! Геть його! геть! неси куди знаєш! щоб я духу його не чула!
Іван Яковлевич стояв зовсім як убитий. Він думав, думав — і не знав, що подумати.
— Чорт його знає, як воно сталось, — сказав він нарешті, почухавши рукою за вухом. — Чи п’яний я вчора повернувся, чи ні, вже напевне не скажу. А з усього видно, що пригода це зовсім нечувана: бо хліб — діло печене, а ніс зовсім інше. Нічого не второпаю!..
Іван Яковлевич замовк. Здумавши, що поліцейські знайдуть у нього носа і звинуватять його, він зовсім стратив тяму. Вже йому ввижався червоний комір, красиво гаптований сріблом, шпага… і він дрижав усім тілом. Нарешті дістав він свою спідню одежу та чоботи, натяг на себе все це дрантя і, в супроводі нелегких-таки напучувань Прасков’ї Йосипівни, загорнув носа в ганчірку і вийшов на вулицю.
Він хотів його куди-небудь підкинути: чи в тумбу під ворітьми, чи так якось ненароком упустити, та й звернути в провулок. Та, на лихо, йому стрічався який-небудь знайомий, який зразу ж таки й питав: “Куди йдеш?” або “Кого так рано зібрався голити?” — так що Іванові Яковлевичу ніяк не випадало слушної хвилини. А то раз він уже зовсім був упустив його; але ж будочник ще здаля показав йому алебардою, промовивши: “Підійми! он у тебе щось упало”. І Іван Яковлевич мусив підняти носа і сховати його в кишеню. Відчай охопив його, до того ж у міру того, як почали відчинятися крамниці і крамнички, народу дедалі більшало на вулицях.
Він вирішив піти до Ісакіївського мосту: чи не вдасться як-небудь шпурнути його в Неву?.. Та я трохи завинив, не сказавши досі нічого про Івана Яковлевича, людину, багатьма якостями гідну пошани.
Іван Яковлевич, як і кожний порядний руський ремісник, був п’яниця страшенний. І хоч голив щодня чужі підборіддя, та власне в нього вічно було неголене. Фрак у Івана Яковлевича (Іван Яковлевич ніколи не ходив у сюртуку) був рябий, тобто він був чорний, але весь у коричнево-жовтих та сірих яблуках; комір лиснів; а замість трьох ґудзиків висіли самі тільки ниточки. Іван Яковлевич був великий цинік, і коли колезький асесор Ковальов було каже йому під час гоління: “У тебе, Іване Яковлевичу, завжди руки смердять!” — то Іван Яковлевич одповідав на це питанням: “Чого ж би їм смердіти?” — “Не знаю, брат, а тільки смердять”, — казав колезький асесор, і Іван Яковлевич, понюхавши табаки, милив йому за це і на щоці, і під носом, і за вухом, і під бородою, одно слово, де тільки йому хотілося.
Цей достойний громадянин був уже на Ісакіївськім мості. Він перш за все розглянувся навколо; потім нагнувся на поруччя, нібито подивитися під міст, чи багато риби ходить, і кинув крадькома ганчірку з носом. Він відчув, наче з нього відразу десять пудів спало: Іван Яковлевич навіть усміхнувся. Замість того, щоб іти голити чиновницькі підборіддя, він рушив собі в установу з написом “їстівне та чай”, випити склянку пуншу, як зненацька помітив у кінці мосту квартального наглядача благородної постави, з широкими бакенбардами, в трикутному капелюсі, при шпазі. Він похолов, а тим часом квартальний кивав йому пальцем і говорив:
— А йди-но сюди, голубчик!
Іван Яковлевич, знаючи форму, зняв іще здалеку кашкета і, підійшовши хутенько, сказав:
— Бажаю здоров’я вашому благородію!
— Ні, ні, братіку, не благородію; скажи-но, що ти там робив, стоячи на мості?
— їй-богу, пане, ходив голити, та глянув тільки-но, чи бистро річка йде.
— Брешеш, брешеш! Цим не відбудеш! Зволь-но відповідати!
— Я вашу милість двічі на тиждень або й тричі ладен голити з дорогою душею, — відказав Іван Яковлевич.
— Ні, приятелю, це пусте! Мене три цирульники голять, та ще й за велику честь собі мають. А от зволь-но розказати, що ти там робив?
Іван Яковлевич зблід… Але тут подія зовсім затуманюється, і що далі сталося, аж ніяк не відомо.
II
Колезький асесор Ковальов прокинувся досить рано і зробив губами: “брр…” — що завжди він робив, прокидаючись, хоч сам не міг розтлумачити, з якої причини. Ковальов потягнувся, звелів собі подати невелике дзеркало, що стояло на столі. Він хотів глянути на прищик, що вчора ввечері вискочив у нього на носі; та на величезний собі подив побачив, що в нього замість носа зовсім гладеньке місце! Зляканий Ковальов звелів подати води і протер рушником очі: справді, нема носа! Він узявся мацати рукою, щоб переконатися, чи не спить часом? Здається, не спить. Колезький асесор Ковальов скочив з ліжка, стріпнувся: нема носа!.. Він наказав зараз же подати одежу і помчав просто до обер-поліцмейстера.
Та проте доконче треба сказати дещо про Ковальова, щоб читач міг бачити, що за один був цей колезький асесор. Колезьких асесорів, що дістають це звання з допомогою вчених атестатів, аж ніяк не можна рівняти з тими колезькими асесорами, які робилися на Кавказі. То одно, а то зовсім щось інше. Учені колезькі асесори… Та Росія така химерна земля, що коли скажеш про одного колезького асесора, то всі колезькі асесори від Риги до Камчатки неодмінно подумають на себе. Те саме розумій і про всі інші звання та чини. Ковальов був кавказький колезький асесор. Він два роки тільки ще перебував у цьому званні і тому ні на хвилину не міг його забути; а щоб більше додати собі благородства та ваги, він ніколи не звав себе колезьким асесором, а завжди майором. “Слухай-но, голубонько, — каже було, зустрівши на вулиці жінку, що продавала маніжки, — ти приходь до мене додому; квартира моя на Садовій; спитайся тільки: чи тут живе майор Ковальов — тобі всякий покаже”. А як стрічав яку гарненьку, то ще й давав їй крім того секретний наказ, додаючи: “Ти спитай, душечко, квартиру майора Ковальова”. З цієї-от причини і ми будемо надалі цього колезького асесора звати майором.
Майор Ковальов мав звичай щодня походжати по Невському проспекту. Комірець його маніжки завжди був чистісінький і накрохмалений. Бакенбарди мав він такі, які й тепер можна бачити у губернських, повітових землемірів, у архітекторів, якщо тільки вони руські люди, також у людей, що виконують різні поліцейські обов’язки, і взагалі у всіх тих мужів, які мають повні рум’яні щоки і дуже добре грають у бостон: ці бакенбарди йдуть по самій середині щоки і прямісінько доходять аж до носа. Майор Ковальов, носив силу печаток сердолікових, і з гербами, і таких, на яких було вирізано: середа, четвер, понеділок тощо. Майор Ковальов приїхав до Петербурга за ділом, а саме шукати пристойної для свого звання посади: коли пощастить, то віце-губернаторської, а як ні — екзекуторської в якому-небудь значному департаменті. Майор Ковальов був не від того, щоб і оженитись; але тоді тільки, коли за молодою буде двісті тисяч капіталу. Отже, читач може тепер зміркувати сам: яке було становище цього майора, коли побачив він замість досить непоганого, середніх розмірів носа безглузде, рівне та гладеньке місце.
Як на лихо, жодного візника не видно було на вулиці, і він мусив іти пішки, закутавшись у свій плащ і закривши хустиною лице, удаючи, ніби в нього йшла кров. “Та, може, воно мені так здалось: не може бути, щоб ніс пропав з доброго дива”. Він зайшов до кондитерської зумисне, щоб глянути в дзеркало. На щастя, в кондитерській нікого не було: хлопчаки мели кімнати і розставляли стільці; декотрі, з сонними очима, виносили на підносах гарячі пиріжки; на столах і стільцях валялись облиті кофієм учорашні газети. “Ну, слава Богу, нікого нема, — промовив він, — тепер можна подивитись”. Він несміливо підійшов до дзеркала і глянув: “Чорт його знає, що за гидота! — сказав він, плюнувши… — Хоч би вже що-небудь було замість носа, а то нічого!..”
Спересердя закусивши губи, вийшов він із кондитерської і вирішив, проти свого звичаю, не дивитись ні на кого і нікому не усміхатись. Та враз він став, як укопаний, перед дверима одного будинку; на очах його сталося щось зовсім незрозуміле: коло ґанку спинилася карета; дверцята одчинились, виплигнув, зігнувшись, пан у мундирі і побіг сходами вгору.
Як же жахнувся і разом зчудувався Ковальов, коли він упізнав, що то був власний його ніс! При цьому незвичайному видовищі здалося йому, ніби все перевернулося у нього в очах, він почував, що ледве міг устояти; проте наважився доконче ждати, весь трусячись, як у пропасниці, доки той вернеться в карету. За дві хвилини ніс і справді вийшов. Він був у мундирі, гаптованому золотом, з великим стоячим коміром; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага. Капелюх із плюмажем давав право здогадатись, що він був у рангу статського радника. З усього видно було, що він їхав кудись із візитом. Він подивився на обидва боки, гукнув дакучера: “Подавай!” — сів та й поїхав.
Бідний Ковальов мало не збожеволів. Він не знав, що й подумати про таку чудну пригоду. Чи ж то чувана річ, справді, щоб ніс, який іще вчора був у нього на обличчі, не міг ні їздити, ні ходи ти, — був у мундирі! Він побіг за каретою, що, на щастя, від’їхала недалеко і спинилась перед Казанським собором.
Він поспішив у собор, протиснувся поміж старих жебраків із зав’язаними обличчями та двома отворами для очей, з яких він колись так сміявся, і ввійшов у церкву. Молільників у церкві було небагато; вони всі стояли тільки при вхідних дверях. Ковальов почув себе так зле, що ніяк не міг молитися, і шукав очима того пана по всіх кутках. Нарешті побачив, — він стояв осторонь. Ніс зовсім заховав своє обличчя у великий стоячий комір і з виразом якнайбільшої побожності молився.
“Як підступитись до нього? — думав Ковальов. — По всьому, по мундиру, по капелюху видно, що він статський радник. Чорт його знає, як це зробити!”
Він почав біля нього кахикати, та ніс ні на хвилину не виходив із свого стану побожності і все бив поклони.
— Милостивий пане… — сказав Ковальов, сам собі піддаючи духу, — милостивий пане…
— А що скажете? — відповів ніс, обернувшись.
— Мені чудно, милостивий пане… мені здається… ви повинні знати своє місце. І раптом я вас знаходжу і де ж? — у церкві. Погодьтесь…
— Даруйте мені, я ніяк не можу зрозуміти, про що ви зводите говорити… Скажіть ясніше.
“Як йому сказати?” — подумав Ковальов і, набравшись відваги, почав:
— Звичайно, я… а втім, я майор. Мені ходити без носа, самі знаєте, непристойно. Якій-небудь перекупці, що продає на Воскресенському мосту очищені апельсини, можна сидіти без носа; та сподіваючись дістати..; при тому бувши у багатьох домах знайомим з дамами: Чехтарьова, статська радниця, та інші… Ви зміркуйте самі…. я не знаю, милостивий пане… (Тут майор Ковальов знизав плечима.) Вибачте… коли на це дивитись відповідно до веління обов’язку та честі… ви самі можете зрозуміти…
— Нічогісінько не розумію, — відказав ніс. — Викладіть справу ясніше.
— Милостивий пане… — сказав Ковальов з почуттям власної гідності, — я не знаю, як розуміти слова ваші. Тут, здається, і говорити нема про що… Чи, може, ви хочете… Таж ви мій власний ніс!
Ніс глянув на майора і брови його трохи нахмурилися.
— Ви помиляєтесь, милостивий пане. Я сам по собі. До того ж у нас із вами не може бути ніяких близьких стосунків. По ґудзиках на вашім віцмундирі бачу, що ви повинні служити в сенаті або принаймні по юстиції. Я ж по вченій лінії…
Сказавши це, ніс одвернувся і знову почав молитися.
Ковальов зовсім зніяковів, не знаючи, що його робити і що навіть подумати. В цей час почувся приємний шум жіночого плаття, підійшла літня вже дама, уся в мереживі, і з нею тоненька, в білому платті, що дуже мило вимальовувалось на її стрункім стані, в блідо-жовтому, легкому, як пирожне, капелюшку. За ними спинився і відкрив табакерку високий гайдук з великими бакенбардами і з цілою дюжиною комірів.
