Так кажучи, чиновник простяг до Ковальова табакерку, досить спритно підгорнувши під неї кришку з портретом якоїсь дами в капелюшку.
Од цього нерозважного вчинку терпець урвався Ковальову.
— Я не розумію, що це за жарти такі недоречні, — сказав він із серцем, — хіба ви не бачите, що у мене нема саме того, чим би я міг понюхати? Чорт би забрав вашу табаку! Я тепер не можу дивитись на неї і не те, що на погану вашу березинську, а навіть коли б ви піднесли мені самої рапе.
По цім слові він вийшов, дуже роздратований, із газетної експедиції і попрямував до часного пристава, дуже охочого до цукру. Удома в нього вся прихожа, вона ж і їдальня, була заставлена цукровими головами, що нанесли йому задля дружби купці, куховаркіа в цей час скидала з часного пристава казенні ботфорти; шпага і ввесь військовий обладунок уже мирно розвішані були по кутках, і грізного трикутного капелюха вже зачіпав трьохлітній сішок його, і він, після бойового, ратного життя, готувався зазнати мирських утіх.
Ковальов увійшов до нього саме тоді, коли той потягнувся, крякнув і сказав: “Ех, славно засну годинок зо дві!” І з того можна було передбачити, що колезький асесор прибув зовсім невчасно. І не знаю, хоч би він навіть приніс йому в той час кілька фунтів чаю чи сукна, він не був би прийнятий надто радо. Пристав був великий прихильник усякої майстерності та мануфактурності; але державну асигнацію полюбляв над усе. “Це річ, — каже було звичайно він, — нічого нема кращого за цю річ: їсти не просить, місця забере небагато, в кишені завсігди поміститься, упустиш — не розіб’ється”.
Часний прийняв Ковальова не дуже привітно і сказав, що по обіді не той час, щоб починати слідство, що сама натура велить, щоб, наївшись, відпочити трохи (з цього колезький асесор міг добачити, що часний пристав знав-таки вислови стародавніх мудреців), що в порядної людини не одірвуть носа і що багато є на світі всяких майорів, які не мають навіть і спіднього одягу в пристойному стані й тягаються по всяких непристойних місцях. Вліпив, як то кажуть, в самісіньке око! Треба сказати, що Ковальов був дуже вразливою людиною. Він міг вибачити все, що говорилося про нього самого, але ні за що не дарував речей, які стосувалися до його чину та звання. Він навіть вважав, що в театральних п’єсах можна залишити все те, що стосувалось до обер-офіцерів, але на штаб-офіцерів ні за що не слід нападати. Прийом часного так його приголомшив, що він струснув головою і сказав з почуттям гідності, трохи розставивши свої руки: “Признатися, після таких образливих з вашого боку зауважень, я нічого не можу додати…” — і вийшов.
Він приїхав додому, ледве чуючи під собою ноги. Уже смеркало. Сумною чи то надзвичайно бридкою здалася йому квартира після всіх цих невдалих шукань. Увійшовши в прихожу, побачив він на шкіряній брудній канапі свого лакея Івана, що, лежачи горілиць, плював у стелю і влучав досить вдало в одне й те саме місце. Така байдужість слуги розлютувала його; він ударив його капелюхом по лобі, примовивши: “Ти, свиняко, тільки дурницями займаєшся!”
Іван скочив відразу зі свого місця і метнувся прожогом скидати з нього плаща.
Увійшовши до себе в кімнату, майор, стомлений та сумний, упав у крісло і, нарешті, після кількох зітхань, сказав:
— Боже мій! Боже мій! За що це таке нещастя? Коли б я зостався без руки чи без ноги — все ж було б це краще; коли б залишився без вух — зле, а проте ще якось можна видержати; але без носа людина — чорт знає що: птах не птах, громадянин не громадянин; от просто візьми та й викинь за вікно! І хай би вже на війні одрубали, чи на дуелі, чи я сам був причиною; а то ж пропав, ні за що ні про що, пропав даром, ні за гріш!.. Тільки ні, не може бути, — додав він, трохи подумавши. — Нечувана річ, щоб ніс та пропав; далебі нечувана. Це, певне, вві сні сниться чи просто ввижається; може, я помилився якось та й випив замість води горілку, що нею, поголившись, витираю собі бороду. Іван, дурень, не прийняв, а я, мабуть, і хильнув її.
Щоб справді упевнитись, що він не п’яний, майор ущипнув себе так боляче, аж сам скрикнув. Цей біль переконав його остаточно, що він діє і живе наяву. Він потихеньку підійшов до дзеркала і спершу примружив очі, сподіваючись, що, може, якраз побачить носа на своєму місці, але зараз же одскочив назад, промовивши: “Ну й пасквільний же вигляд!”
Це було справді незрозуміло. Якби пропав ґудзик, срібна ложка, годинник чи таке щось подібне; але пропасти, і кому ж пропасти? та ще й до того на власній квартирі!.. Майор Ковальов, усе зваживши та обміркувавши, подумав либонь, чи не найближче до правди, що виною цього повинен бути не хто інший, як штаб-офіцерша Подточина, якій хотілося віддати за нього свою дочку. Він і сам був не від того, щоб з нею поженихатися, та уникав остаточної розв’язки. Коли ж штаб-офіцерша сказала йому прямо, що вона хоче віддати її за нього, він потихеньку відчалив зі своїми компліментами, сказавши, що іще молодий, що треба йому прослужити років з п’ять, щоб уже рівно було сорок два роки. І тому штаб-офіцерша, видно, щоб помститись, вирішила його звести та й найняла для цього ворожок, бо ж ніяк не можна було подумати, щоб носа було одрізано: ніхто не заходив до нього в кімнату; а цирульник Іван Яковлевич голив його ще в середу, а протягом всієї середи і навіть увесь четвер ніс у нього був цілий, — це він пам’ятав і знав дуже добре; та й боліло б воно, і рана, без сумніву, не могла б так скоро загоїтись і бути гладенькою, як млинець. Він укладав у голові плани: чи подати на штаб-офіцершу законним порядком в суд, чи піти до неї самому та й вивести її на чисту воду. Роздуми його перебило зненацька світло, блиснувши крізь усі щілини в дверях: то Іван уже запалив у прихожій свічку. Незабаром увійшов і сам Іван, несучи її перед собою і осяваючи ясно всю кімнату. Першим рухом Ковальова було вхопити хустину і затулити те місце, де вчора ще був ніс, щоб і справді дурний слуга не роззявив рота, побачивши у пана таке диво.
Не встиг Іван вернутись до своєї комірчини, як почувся в прихожій незнайомий голос, що промовив:
— Чи тут живе колезький асесор Ковальов?
— Заходьте. Майор Ковальов тут, — сказав Ковальов, підвівшись хутенько і відчиняючи двері.
Увійшов поліцейський чиновник, гарний на вроду, з бакенбардами не дуже світлими та й не темними, з досить повними щоками, той самий, що на початку повісті стояв у кінці Ісакіївського мосту.
— Ви зводили загубити свого носа?
— Саме так.
— Його тепер знайдено.
— Та що ви кажете? — скрикнув майор Ковальов. З радості йому відібрало мову. Він втупив очі в квартального, що стояв перед ним, на повних губах та щоках якого ясно миготіло трепетне сяйво од свічки. — Яким чином?
— Дивним випадком: його перехопили мало вже не на дорозі. Він уже сідав у диліжанс і хотів їхати до Риги. І пашпорт давно був написаний на ім’я одного чиновника. І дивно те, що й мені самому здався він був спершу паном. Та, на щастя, були зо мною окуляри, і я зразу ж побачив, що це був ніс. Бо я короткозорий, і якщо ви станете перед мене, то я бачу тільки, що у вас обличчя, але ні носа, ні бороди, нічого не помічу. Моя теща, жінчина тобто мати, теж нічого не бачить.
Ковальов себе не тямив.
— Де ж він? Де? Я зараз побіжу.
— Не турбуйтесь. Я, знаючи, що він вам потрібний, приніс його з собою. ї дивна річ, що найбільше завинив у цьому ділі шахрай цирульник на Вознесенській вулиці, що сидить тепер у розправі. Я давно здогадувався, що він п’яниця і злодій, і ще позавчора потяг він у одній крамничці бортище ґудзиків. Ніс ваш такий самісінький, як був.
На цім слові квартальний поліз до кишені і витяг звідти загорнутого в папірець носа.
— Так, він! — скрикнув Ковальов. — Справді він! Чи не вип’єте сьогодні зо мною чашечку чаю?
— Дуже був би радий, та ніяк не можу: мені треба заїхати звідси до божевільні… Дуже велика пішла дорожнеча на всі припаси… У мене в домі живе й теща, тобто жінчина мати, і діти; на старшого особливо покладаємо великі надії: дуже розумний хлопчина, та зовсім нема за що вчити.
Ковальов догадався і, вхопивши зі стола червону асигнацію, всунув її в руку наглядачеві, який, розшаркавшись, вийшов за двері, і тієї ж майже хвилини Ковальов почув уже голос його на вулиці, де він навчав по зубах одного дурного мужика, що наїхав своїм возом просто на бульвар.
Колезький асесор після того, як пішов од нього квартальний, кілька хвилин був сам не свій і ледве через кілька хвилин знову зміг бачити й почувати: так приголомшила його несподівана радість. Він обережно взяв знайденого носа в обидві руки, складені пригорщею, і ще раз пильно оглянув його.
— Так, він, справді він! — промовив майор Ковальов. — Ось і прищик з лівого боку, що вискочив учора.
Майор ледве не засміявся з радості.
Та ніщо на світі не триває довго, отже і радість, як пройде перша її хвилина, вже не така жива, в третю хвилину вона стає ще меншою і, нарешті, непомітно зливається з повсякденним станом душі, як на воді коло, породжене падінням камінчика, нарешті зливається зі спокійною поверхнею. Ковальов почав роздумувати і зметикував, що ділу ще не кінець: носа знайдено, та треба ж його приставити, притулити на своє місце.
— А що, як він не пристане?
Запитавши так у самого себе, майор пополотнів.
З почуттям невимовного жаху, кинувся він до стола, присунув дзеркало, щоб якось не поставити носа криво. Руки в нього тремтіли. Обачливо та обережно наклав він його на колишнє місце. О, жах! Ніс не приліплювався!.. Він наблизив його до рота, зігрів його злегка своїм диханням, і знову притулив до рівного місця поміж двома щоками; але ніс не держався та й годі.
— Та ну! ну ж бо! залазь, дурню! — казав він до нього. Але ніс був ніби дерев’яний і падав на стіл, так чудно стукаючи, ніби корок. Лице майорове судорожно скривилось. — Невже не приросте? — говорив він злякано. Та скільки разів не тулив він його на його ж таки власне місце, старання було все даремне.
Він гукнув Івана і послав його по лікаря, що займав у тім самім будинку в бельетажі найкращу квартиру. Лікар цей був показний мужчина, мав чудесні, як смола, чорні бакенбарди, свіжу та здорову лікаршу, їв зранку свіжі яблука і тримав рот у незвичайній чистоті — полоскав його було щоранку чи не три чверті години і шліфував зуби п’ятьма різними щіточками. Лікар прибув зараз же. Спитавши, коли саме сталося нещастя, він узяв майора Ковальова за підборіддя і дав йому великим пальцем щигля саме в те місце, де перше був ніс, так що майор мусив відкинути свою голову назад з такою силою, що вдарився потилицею об стіну. Медик сказав, що це нічого і, порадивши одсунутись трохи од стіни, звелів йому перегнути голову спочатку на правий бік і, помацавши те місце, де перше був ніс, сказав: “Гм!” Потім звелів йому перегнути голову на лівий бік і сказав: “Гм!” — і на закінчення він знову стукнув його великим пальцем, так що майор Ковальов мотнув головою, як кінь, коли йому заглядають у зуби. По такій спробі медик похитав головою і сказав:
— Ні, не можна. Ви вже краще так залишайтесь, бо можна зробити ще гірше. Воно, звичайно, приставити можна; я б, мабуть, і зараз приставив його; але вірте мені, що це для вас гірше.
— Оце добре! як же мені залишатися без носа? — сказав Ковальов. — Уже гірше не може бути, ніж тепер. Це просто чорт знає що! Куди ж я з такою-от пасквільністю покажуся? Я маю неабияке знайомство: от і сьогодні мені треба бути на вечірці в двох родинах. Я багато з ким знайомий: статська радниця Чехтарьова, Подточина, штаб-офіцерша… хоч після теперішнього вчинку її я з нею тільки й матиму діла, що через поліцію. Зробіть ласку, — промовив Ковальов благальним голосом, — чи нема якого способу? як-небудь приставте; хоч не добре, а так, аби тільки держався; я навіть можу його злегка підпирати рукою, коли буде яка небезпека. Я ж до того і не танцюю, щоб ото міг йому пошкодити якимсь необережним рухом. А щодо подяки за візит, то вже будьте певні, скільки зможу…
— Чи вірите, — сказав доктор ні гучним, ні тихим голосом, але дуже ввічливим та магнетичним, — що я ніколи задля користі не лікую. Це проти моїх правил і мого уміння. Беру, щоправда, за візити, але єдино тільки для того, щоб не образити своєю відмовою. Певна річ, я приставив би вам носа: але даю вам слово честі, коли вже ви не вірите моєму слову, що це буде далеко гірше. Дайте можливість краще діяти самій натурі. Мийте частіше холодною водою, і я вас запевняю, що ви, не маючи носа, будете так само здорові, як і мавши його. А носа я вам раджу покласти в банку зі спиртом чи, ще краще, влити туди дві столові ложки гострої горілки та підігрітого оцту, — і тоді ви зможете взяти за нього чималі гроші. Я навіть сам візьму його, коли ви не заправите надто дорого.
— Ні, ні! Нізащо не продам! — скрикнув у відчаї Ковальов. — Краще хай він пропаде!
— Вибачайте, — сказав лікар, прощаючись, — я хотів вам допомогти… Що ж робити! Принаймні ви бачили, як я старався. — Це сказавши, лікар прибрав благородної осанки і вийшов із кімнати. Ковальов не примітив навіть обличчя його і в глибокій нестямі бачив тільки рукавчики білої та чистої, як сніг, сорочки, які виглядали з рукавів його чорного фрака.
