Крім того, він ні в якому разі не відмовлявся допомогти іншому і подати руку допомоги бідному художникові; вірував простою благочестивою вірою предків і тому, можливо, на змальованих ним обличчях з’являвся сам собою той високий вираз, до якого не могли докопатися блискучі таланти. Нарешті, завдяки постійності його праці та несхибності накресленого собі шляху, його почали навіть поважати ті, хто називав його неуком та доморослим самоуком. Йому давали завжди замовлення для церков, і робота у нього була завжди. Одна з робіт захопила його дуже. Не пам’ятаю вже, в чому саме полягав сюжет її, знаю тільки те, що на картині треба було змалювати духа тьми. Довго думав він над тим, який дати йому образ; йому хотілося виявити в обличчі його все тяжке, що гнітить людину. При таких міркуваннях інколи проносився в голові його образ таємничого лихваря, і він думав мимоволі: “От би з кого мені слід було змалювати диявола”. Уявіть же самі його здивування, коли одного разу, працюючи в своїй майстерні, почув він стукіт у двері, і слідом за тим прямо увійшов до нього жахливий лихвар. Він не міг не відчути якогось внутрішнього тремтіння, що пробігло мимоволі по його тілу.
— Ти художник? — сказав він без найменших церемоній моєму батькові.
— Художник, — сказав батько розгублено, чекаючи, що буде далі.
— Гаразд. Змалюй з мене портрет. Я, може, скоро помру, дітей у мене нема; та я не хочу померти зовсім, я хочу жити. Чи можеш ти змалювати такий портрет, щоб був зовсім як живий?
Батько мій подумав: “Чого кращого? він сам проситься в дияволи до мене на картину”. Дав слово. Вони домовилися про час і ціну, і другого ж дня, взявши палітру й пензлі, батько мій уже був у нього. Високий паркан, залізні двері й засуви, дугасті вікна, скрині, вкриті дивними килимами, і, нарешті, сам незвичайний хазяїн, що сів нерухомо перед ним, все це справило на нього дивне враження. Вікна, як навмисне, були заставлені й завалені знизу так, що давали світло тільки згори. “Чорт забери, як тепер добре освітлене його обличчя!” — сказав він сам собі і взявся жадібно малювати, немов побоюючись, щоб як-небудь не пропало щасливе освітлення. “Яка сила! — повторив він сам собі. — Коли я хоч наполовину змалюю його так, як він є тепер, він уб’є всіх моїх святих і ангелів: вони збліднуть перед ним. Яка диявольська сила! він у мене просто вискочить з полотна, коли тільки хоч трохи буду вірний натурі. Які незвичайні риси!” — повторяв він безнастанно, збільшуючи завзяття, і вже бачив, як почали переходити на полотно деякі риси. Та що більше він наближався до них, то більше відчував якесь тяжке, тривожне почуття, незрозуміле собі самому. Однак, не вважаючи на те, він вирішив наслідувати з буквальною точністю кожну непомітну рису й вираз. Найперше зайнявся він виписуванням очей. В цих очах стільки було сили, що, здавалось, не можна б і помислити передати їх точно, як були в натурі. Проте за всяку ціну він вирішив дошукатися в них останньої найдрібнішої риси й відтінку, збагнути їхню таємницю… Та як тільки почав він входити й заглиблюватися в них пензлем, у душі його відродилася така дивна огида, така незрозуміла тяжкість, що він мусив на якийсь час кинути пензель і потім братися знову. Нарешті, вже не міг він більше терпіти, він почував, що ці очі вп’ялися йому в душу і чинили в ній тривогу незбагненну. Другого, третього дня це було ще сильніше. Йому стало страшно. Він кинув пензель і сказав навідріз, що не може далі писати з нього. Треба було бачити, як змінився при цих словах чудний лихвар. Він упав йому в ноги і благав докінчити портрет, кажучи, що від цього залежить доля його й існування в світі, що уже він накидав своїм пензлем його живі риси, що коли він передасть їх вірно, життя його неприродною силою затримається в портреті, що він через те не умре остаточно, що йому треба перебувати на світі. Батько мій відчув жах від таких слів: вони йому видалися такими дивними й страшними, що він покинув і пензлі й палітру, і кинувся прожогом геть із кімнати.
Думка про те непокоїла його весь день і всю ніч, а на ранок він одержав від лихваря портрет; його принесла йому якась жінка, єдина істота, що йому услуговувала, і сказала тут же, що хазяїн не хоче портрета, не дає за нього нічого і присилає назад. Увечері того ж дня дізнався він, що лихвар помер і що збираються вже ховати його за обрядами його релігії. Все це здавалося йому невимовно дивним. А тим часом відтоді позначилась в характері його помітна зміна: він відчував неспокій, тривогу, причини яких не міг зрозуміти, і незабаром припустився такого вчинку, якого ніхто не міг від нього сподіватись: з деякого часу роботи одного з учнів його почали привертати увагу невеликого кола знавців і любителів. Батько мій завжди добачав у ньому талант і виявляв за те до нього особливу прихильність. Раптом відчув він до нього заздрість. Загальна увага та розмови про нього стали йому нестерпні. Нарешті, на довершення прикрості, дізнається він, що учневі його доручили написати картину для новозбудованої багатої церкви. Це його обурило. “Ні, не дам же молокососові перемогти! — говорив він. — Рано, брат, надумався старих садовити в грязь! Ще, слава Богу, є у мене сили. От ми побачимо, хто кого швидше посадить в грязь”. І прямодушний, чесний у душі чоловік пішов на інтриги й підступи, якими доти завжди гидував; добився, нарешті, того, що на картину було оголошено конкурс, і інші художники могли увійти так само із своїми роботами. Після цього замкнувся він у своїй кімнаті і з запалом узявся за пензель. Здавалося, всі свої сили, всього себе хотів він сюди зібрати. І справді, це вийшов один з найкращих його творів. Ніхто не сумнівався, щоб не за ним лишилась першість. Картини були виставлені, і всі інші видалися проти неї, як ніч проти дня. Коли раптом один із присутніх членів, якщо не помиляюсь, духовна особа, зробив зауваження, що вразило всіх. “В картині художника, справді, є багато таланту, — сказав він, — але нема святості в обличчях; навпаки, є навіть щось демонське в очах, немовби рукою художника водило нечисте почуття”. Всі поглянули і не могли не впевнитися в істині цих слів. Батько мій кинувся вперед до своєї картини, немовби для того, щоб перевірити самому таке образливе зауваження, і з жахом побачив, що він майже всім постатям дав очі лихваря. Вони дивилися так демонськи звитяжно, що він сам мимоволі здригнувся. Картину було відкинуто, і він мусив, на превелику собі прикрість, почути, що першість лишилася за його учнем. Не можна було описати того шаленства, з яким повернувся він додому. Він мало не прибив матір мою, розігнав дітей, поламав пензлі й мольберт, схопив зі стіни портрет лихваря, звелів дати йому ножа і наказав затопити камін, маючи намір порізати його на шматки і спалити. На цьому застав його, увійшовши в кімнату, приятель, живописець, як і він, весельчак, завжди вдоволений собою, що ніколи не заносився далекосяжними бажаннями, працював весело над усім, що траплялось, і ще веселіше брався до обіду й гулянки.
— Що ти робиш? Що збираєшся палити? — сказав він і підійшов до портрета. — Зглянься, це один з найкращих твоїх творів. Це лихвар, який недавно помер, так, це найдосконаліша річ. Ти йому просто попав не в брову, а в самі очі заліз. Так і в житті ніколи не дивилися очі, як вони дивляться у тебе.
— А от я подивлюсь, як вони дивитимуться в огні, — сказав батько, зробивши рух, щоб шпурнути його в камін.
— Стривай, Бога ради! — сказав приятель, стримавши його, — віддай його вже краще мені, коли він тобі так уже коле очі.
Батько спочатку опирався, нарешті згодився, і весельчак, надзвичайно задоволений своїм придбанням, забрав портрет із собою.
Як тільки він вийшов, батько мій раптом відчув себе спокійнішим. Немов разом з портретом скотився тягар з його душі. Він сам здивувався своєму злісному почуттю, своїй заздрості й явній зміні свого характеру. Зваживши вчинок свій, він засмутився душею і не без внутрішньої скорботи промовив:
— Ні, це Бог покарав мене; картина моя заслужено зазнала посоромлення. Вона була задумана з тим, щоб згубити брата. Демонське почуття заздрості водило моїм пензлем, демонське почуття повинно було і відбитися в ній.
Він негайно подався шукати колишнього учня свого, обняв його міцно, просив у нього прощення і намагався, скільки міг, загладити перед ним провину свою. Робота його знову пішла по-давньому безтурботно; але задума почала з’являтися частіше на його обличчі. Він більше молився, частіше бував мовчазний і не висловлювався так різко про людей; навіть груба зовнішність його характеру якось зм’якшилась. Незабаром одна обставина ще більше вразила його. Він уже давно не бачився з товаришем своїм, що випросив у нього портрет. Уже збирався було йти його провідати, як раптом той сам увійшов несподівано до його кімнати. По кількох словах та запитаннях з обох сторін він сказав:
— Ну, брат, не дарма ти хотів спалити портрет. Чорт би його забрав, у ньому є щось чудне… Я в відьом не вірю, але, як хочеш: у ньому сидить нечиста сила…
— Як? — сказав мій батько.
— А так, що з того часу, як повісив я його до себе в кімнату, відчув тугу таку… от, немовби хотів кого зарізати. Все життя моє не знав я, що таке безсоння, а тепер зазнав не тільки безсоння, але й сни такі… я й сам не можу сказати, сни то чи що інше: немов домовик тебе душить і все ввижається проклятий старик. Одно слово, не можу розказати тобі мого стану. Подібного зі мною ніколи не бувало. Я блукав, як ошалілий, усі ці дні: відчував якийсь страх, неприємне чекання чогось. Почуваю, що не можу сказати нікому веселого і щирого слова; немов біля мене сидить шпигун якийсь. І тільки з того часу, як віддав портрет племінникові, що сам напросився на нього, відчув, що з мене раптом наче якийсь камінь звалився з плечей: раптом відчув себе веселим, як бачиш. Ну, брат, спік ти чорта!
Під час цієї розповіді батько мій слухав його із зосередженою увагою і, нарешті, спитав:
— І портрет тепер у твого племінника?
— Де там у племінника! не витерпів, — сказав весельчак, — видно, душа самого лихваря переселилася в нього: він вискакує з рами, ходить по кімнаті, і те, що розповідає племінник, просто в голові не вкладається. Я б його визнав за божевільного, коли б почасти не зазнав сам. Він його продав якомусь збирачеві картин, та й той не витерпів його і теж комусь збув з рук.
Ця розповідь справила сильне враження на мого батька. Він замислився не на жарт, впав в іпохондрію і, нарешті, зовсім переконався в тому, що пензель його послужив диявольським знаряддям, що частина життя лихваря перейшла справді якось у портрет і тривожить тепер людей, навіваючи диявольські вчинки, збиваючи художника з пуття, породжуючи страшні муки заздрощів та ін., та ін. Три нещастя, що сталися слідом за тим, три наглі смерті дружини, дочки та малолітнього сина, він сприйняв як небесну кару собі і вирішив неодмінно залишити світ. Як тільки минуло мені дев’ять років, він оддав мене до Академії художеств і, розплатившись із своїми боржниками, подався до одного відлюдного монастиря, де незабаром постригся в монахи. Там суворістю життя, невсипущим додержанням усіх монастирських правил він здивував усю братію. Ігумен монастиря, довідавшись про майстерність його пензля, вимагав од нього змалювати головний образ у церкві. Та смиренний брат сказав навідріз, що він не гідний взятися за пензель, що він опоганений, що трудом і великими жертвами він повинен спершу очистити свою душу, щоб удостоїтись приступити до такого діла. Його не хотіли силувати. Він сам збільшував для себе, скільки можливо було, суворість монастирського життя. Нарешті, уже й воно ставало йому недостатнім і не досить суворим. Він одійшов з благословення ігумена у пустелю, щоб бути там зовсім самотнім. Там із гілля, збудував він собі келію, живився самим сирим корінням, носив на собі каміння з місця на місце, стояв од сходу й до заходу сонця на одному місці з піднесеними до неба руками, читаючи безнастанно молитви. Словом, вишукував, здавалось, усі можливі засоби терпіння і тієї незбагненної самопожертви, якої приклади можна знайти в самих хіба житіях святих. Таким чином довго, протягом кількох років, виснажував він своє тіло, підсилюючи його в той же час живущою силою молитви. Нарешті, одного дня прийшов він у монастир і твердо сказав ігуменові: “Тепер я готовий. Якщо Бог того хоче, я довершу свій труд”. Предмет, взятий ним, було народження Ісуса. Цілий рік сидів він над ним, не виходячи з своєї келії, ледве підживляючи себе суворою стравою, молячись безнастанно. Через рік картина була готова. Це було, справді, чудо пензля. Треба знати, що ні братія, ні ігумен не мали великих знань у живопису, але всі були вражені незвичайною святістю постатей. Почуття божественного смирення й кротості в обличчі Пречистої Матері, що схилилася над дитям, глибокий розум в очах Божественної Дитини, що ніби вже щось прозирають удалині, урочиста безмовність вражених божественним чудом царів, що впали до ніг його, і, нарешті, свята, невимовна тиша, що обіймає всю картину, — все це з’явилось у такій гармонійній силі та могутності краси, що враження було магічне. Вся братія впала на коліна перед новим образом, і розчулений ігумен мовив: “Ні, не можна людині засобами самого людського мистецтва створити таку картину: свята вища сила водила твоїм пензлем, і благословення небес спочило на труді твоїм”.
На цей час скінчив я свою науку в Академії, дістав золоту медаль і разом з нею радісну надію на подорож до Італії — найкращу мрію двадцятилітнього художника. Мені залишалося тільки попрощатися з своїм батьком, з яким уже дванадцять років, як я розлучився. Признатися, навіть сам образ його давно зник з моєї пам’яті. Я вже дечого наслухався про сувору святість його життя і наперед уявляв собі, що стріну черству зовнішність пустельника, чужого всьому на світі, крім своєї келії та молитви, виснаженого, сухого од повсякденного посту та безсоння. Та як же я здивувався, коли передо мною з’явився прекрасний, майже божественний старець! І сліду виснаження не було помітно на його обличчі: воно сіяло світлістю небесних веселощів. Біла, як сніг, борода і тонке, легке волосся, таке ж сріблясте на колір, розсипалося картинно по грудях і по складках його чорної ряси і спадало до самісінької вірьовки, якою підперезана була його убога чернеча одіж; та найдивніше було мені почути з уст його такі слова й думки про мистецтво, які, признатися, я довго буду берегти в душі і бажав би щиро, щоб кожен мій собрат вчинив так само.
