РОЗДІЛ III
Отже два статечні мужі, честь і окраса Миргорода, посварилися між собою! і за що? за дурницю, за гусака. Не хотіли бачити один одного, порвали всі зв’язки, тимчасом як перше були відомі за найнерозлучніших друзів! Щодня бувало Іван Іванович та Іван Никифорович посилають один до одного довідатись про здоров’я і часто перемовляються один з одним із своїх ґанків та говорять один одному такі приємні слова, що серцю мило слухати було. В неділю бувало Іван Іванович у штаметовій бекеші Іван Никифорович у нанковому яснокоричневому козакині йдуть, майже попід руки побравшись один з одним, до церкви. І коли Іван Іванович, що мав очі надзвичайно пильні, перший помічав калюжу чи який-небудь бруд посеред вулиці, що трапляється іноді у Миргороді, то завжди казав Іванові Никифоровичу: “стережіться, не ступіть сюди ногою, бо тут негаразд”. Іван Никифорович, з свого боку, виявляв теж найзворушливіші ознаки приязні і, хоч би як стояв далеко, завжди простягне було до Івана Івановича руку з ріжком, приказуючи: “призволяйтесь!” А яке чудове хазяйство в обох!.. і ці два приятелі… Коли я почув про це, то мене як громом прибило! Я довго не хотів вірити: боже праведний! Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем! Такі достойні люди! То що ж тепер тривке на цьому світі? Коли Іван Іванович прийшов до себе додому, то довго ще хвилювався. Він бувало найперше зайде до стайні подивитися, чи їсть кобила сіно (в Івана Івановича кобилка булана з лисинкою на лобі. Дуже добра конячка); потім нагодує індиків та поросят з рук власних і тоді вже йде до покоїв, де або робить дерев’яний посуд (він дуже майстерно, не гірше за токаря, вміє виробляти всякі речі з дерева), або читає книжку, друковану в Любія, Гарія та Попова (назви її Іван Іванович не пам’ятає, бо дівка вже дуже давно відірвала верхній край титульного аркушика, забавляючи дитину), або ж відпочиває під дашком. А тепер він не взявся до жодного свого повсякчасного діла. Та замість того, зустрівши Гапку, почав лаяти, чого вона тиняється без роботи, тимчасом як вона несла крупи на кухню; кинув палицю на півня, що підійшов до ґанку за звичайним датком і коли підбіг до нього замурзаний хлопчина в подертій сорочинці та закричав: “татку, татку, дай пряника!” то він на нього так страшно посварився і затупав ногами, що переляканий хлопчина забіг бозна-куди. Одначе, нарешті він одумався! взявся до повсякчасного діла. Пізно сів він обідати і вже майже над вечір ліг спочивати під дашком. Добрий борщ із голубами, що зварила Гапка, вигнав зовсім вранішню подію. Іван Іванович знову почав з утіхою розглядати своє господарство. Нарешті спинився очима на сусідовому подвір’ї й сказав сам до себе: “Сьогодні я не був у Івана Никифоровича: піду-но до нього”. Сказавши це, Іван Іванович узяв палицю та шапку й подався на вулицю; та ледве тільки вийшов за ворота, як згадав про сварку, плюнув і вернувся назад. Майже такий самий рух трапився й на подвір’ї в Івана Никифоровича. Іван Іванович бачив, як баба вже ступила була на тин, намірившись перелізти до нього на подвір’я, аж раптом почувся голос Івана Никифоровича: “назад! назад! не треба!” Одначе Іванові Івановичу стало дуже нудно. Дуже могло бути, що ці достойні люди другого ж таки дня помирилися б, якби особлива подія в господі Івана Никифоровича не знищила останньої надії та не підлила смальцю в готовий погаснути вогонь ворожнечі. До Івана Никифоровича над вечір того самого дня приїхала Агафія Федосіївна. Агафія Федосіївна не була ні родичкою, ні своячкою, ні навіть кумою Іванові Никифоровичу. Здавалося б, зовсім не було їй чого до нього їздити, і він сам не був занадто їй радий; одначе вона їздила й проживала в нього по цілому тижню, а часом і довше. Тоді вона відбирала ключі і всю господу брала в свої руки. Це було дуже неприємно Іванові Никифоровичу, а проте він, на диво, слухав її, як дитина, і хоч іноді й намагався чинити опір, та завжди Агафія Федосіївна брала гору. Я, правду кажучи, не розумію, чого то так ведеться, що жінки хапають нас за носа, так само спритно, начебто чайник за ручку? Чи то руки їм так створено, чи носи наші ні на що більше не придатні. І дарма, що ніс Івана Никифоровича був трохи схожий на сливу, вона вхопила його за той ніс і водила за собою, як собачку. Він навіть змінював при ній мимоволі звичайні свої життьові звички: не так довго лежав на сонці, а коли й лежав, то не в натурі, а завжди надівав сорочку та шаровари, хоч Агафія Федосіївна зовсім того не вимагала. Вона була неохоча до церемоній, і коли в Івана Никифоровича була пропасниця, вона сама власними руками витирала його з голови до п’ят скипидаром та оцтом. Агафія Федосіївна носила на голові чепець, три бородавки на носі та капот кофійного кольору з жовтенькими квіточками. Уся постать її схожа була на кадовб, і через те знайти її талію було так само важко, як побачити без дзеркала свій ніс. Ніжки в неї були коротенькі, сформовані на зразок двох подушок.
Вона плескала язиком про сусідів та їла варені буряки ранками, і напрочуд добре лаялась — і при всій цій різноманітній роботі обличчя в неї ніколи не змінювало свого виразу, що звичайно можуть виявляти самі тільки жінки. Як тільки вона приїхала, все пішло шкереберть: “Ти, Іване Никифоровичу, не мирися з ним і не перепрошуй: він тебе занапастити хоче; то такий уже чоловік! Ти ще його не знаєш”. Шепотіла, шепотіла проклята баба й зробила те, що Іван Никифорович і чути не хотів про Івана Івановича. Усе набрало іншого вигляду: якщо сусідський собака забігав коли на подвір’я, то його лупцювали всім, що під руку трапиться; дитинчата, що перелазили через тин, верталися з вереском, з задертими сорочинами та слідами від різок на спині. Навіть сама баба, коли Іван Іванович хотів був її спитати про щось, вчинила таку непристойність, що Іван Іванович, як людина надзвичайно делікатна, плюнув і промовив тільки: “Ото погана баба! гірша за свого пана!” Нарешті, щоб довершити всі образи, осоружний сусід збудував просто нього, де звичайно був перелаз через тин, гусячий хлів, нібито з особливим наміром посилити образу. Цей огидний для Івана Івановича хлів збудований був диявольськи хутко: за один день. Це розбуркало в Івані Івановичу злість та бажання помститися. Він не подав, проте, і знаку, що йому це прикро, дарма що хлів навіть захопив частину його землі; та серце в нього так билося, що йому було надзвичайно трудно зберігати цей зовнішній спокій. Так перебув він день. Настала ніч… О, якби я був живописцем, я чудесно змалював би всі чари ночі! Я б змалював, як спить весь Миргород; як нерухомо дивляться на нього незчисленні зорі; як серед тієї видимої тиші лунає то близьке, то далеке гавкання собак; як повз них мчить закоханий паламар і перелазить через тин з лицарською безстрашністю; як білі стіни домів, оповиті місячним сяйвом, стають біліші, а дерева, що їх обступають, темніші, тінь від дерев лягає чорніша, квіти та замовкла трава стають запашніші, і цвіркуни, невгамовні лицарі ночі, дружно з усіх кутків зводять свої тріскотливі пісні. Я б змалював, як в одному з цих низеньких глиняних дімків чорнобривій городянці з тремтячими молодими персами, що розкинулась на самотній постелі, сниться гусарський вус та шпори, а місячне сяйво сміється в неї на щоках Я б змалював, як на білій дорозі мигтить чорна тінь кажана, що сідає на білі комини хат… Та навряд чи міг би я змалювати Івана Івановича, що вийшов тієї ночі з пилкою в руці. Скільки на обличчі в нього позначилося різноманітних почуттів! Тихо, тихо підкрався він і підліз під гусячий хлів. Собаки Івана Никифоровича ще нічого не знали про сварку між ними і тому дозволили йому, як давньому приятелеві, підійти до хліва, що весь тримався на чотирьох дубових стовпах; підлізши до найближчого стовпа, приклав він до нього пилку й почав пиляти. Шум, що зчинився від пилки, примушував його щохвилини оглядатись; але думка про образу повертала бадьорість. Перший стовп було підрізано; Іван Іванович узявся до другого. Очі його палали й нічого не бачили від страху Раптом Іван Іванович скрикнув і зімлів: йому привидився мрець; та скоро він отямився, побачивши, що то був гусак, який виставив до нього свою шию. Іван Іванович плюнув обурено і взявся знову до роботи. І другий стовп підрізано, будівля похитнулася. Серце в Івана Івановича почало так страшно битись, коли він узявся до третього, що він кілька разів кидав роботу; уже більш як до половини його було підрізано, коли раптом хитка будівля дуже похитнулась… Іван Іванович ледве встиг одскочити, як вона, затріщавши, повалилася. Схопивши пилку, страшенно переляканий, прибіг він додому й кинувся на ліжко, не маючи навіть духу поглянути у вікно на наслідки свого страшного вчинку, йому здавалося, що весь двір Івана Никифоровича зібрався: стара баба, Іван Никифорович, хлопчина в безконечному сюртуці, усі з кілками, очолювані Агафією Федосіївною, йшли руйнувати та ламати його дім. Другого дня Іван Іванович весь час був як у пропасниці. Все йому привиджувалося, що осоружний сусід, помщаючись за те, принаймні підпалить його дім. І через те він звелів Гапці щохвилини оглядати всюди, чи не покладено де-небудь сухої соломи. Нарешті, щоб випередити Івана Никифоровича, він вирішив проскочити, мов заєць, наперед і подати на нього скаргу до миргородського повітового суду. Що то була за скарга, про те можна довідатись із наступного розділу.
