Дія друга
Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.
Ява І
Осип (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його). “Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату, кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід”. Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко [Єлистратишко — колезький регістратор, найнижчий цивільний чин у царській Росії] простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки — от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться: підеш на Щукін [Щукін двір — один з петербурзьких базарів] — купці тобі гукають: “Шановний!”, на перевозі в човні з чиновником сядеш; компанії захотів — біжи до крамнички: там тобі кавалер розкаже про табори і оповість, що всяка зірка означає на небі, так от, як на долоні все бачиш. Стара офіцерша зайде; покоївка іншого разу загляне така… фу, фу, фу! (Посміхається і трусить головою). Галантерейне, чорт забери, поводження! Нечемного слова ніколи не почуєш: усякий тобі каже ви. Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не хочеш заплатити йому — будь ласка: в кожному домі є наскрізні ворота, і ти так шмигнеш, що тебе ніякий диявол не знайде. Одне погано: іншим разом добре наїсишся, а іншим — мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати — та куди… як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви — й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема того — за ніщо йдуть. А чому? — а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’їв. Стукає; напевно це він іде. (Поквапливо схоплюється з ліжка).
Ява II
Осип і Хлестаков.
Хлестаков. На, візьми це (віддає кашкет і кийочок). А, знову валявся на ліжку?
Осип. Та навіщо ж би мені валятись? Не бачив я хіба ліжка, чи що?
Хлестаков. Брешеш, валявся; бачиш, усе зібгане!
Осип. Та нащо мені воно? Не знаю я хіба, що таке ліжко? У мене є ноги, я й постою. Навіщо мені ваше ліжко?
Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивись, там, у картузі [Картуз — згорток із твердого паперу, в якому продавався тютюн для люльки], тютюну нема?
Осип. Та де ж йому взятися, тютюнові? Ви позавчора останнє викурили.
Хлестаков (ходить і на всякі способи стискає свої губи; нарешті каже гучним і рішучим голосом). Послухай… гей, Осипе!
Осип. Чого зволите?
Хлестаков (голосним, але не таким рішучим голосом). Ти біжи туди.
Осип. Куди?
Хлестаков (голосом зовсім не рішучим і не гучним, дуже близько до прохання). Вниз, до буфету… Там скажи… щоб мені дали пообідати.
Осип. Та ні, я й ходити не хочу.
Хлестаков. Як ти смієш, дурню?
Осип. Та так, однаково, хоч і піду, нічого з цього не буде. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.
Хлестаков. Як він сміє не дати? От іще дурниці!
Осип. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви ото з паном, каже, дурисвіти, і пан твій — крутій. Ми ото, каже, таких шелихвостів та падлюк бачили.
Хлестаков. А ти вже й радий, худобино, зараз переказувати мені все це.
Осип. Каже: “Отак усякий приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна”. “Я”, каже, “жартувати не буду, я просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму”.
Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Біжи, біжи, скажи йому. Ото груба тварина!
Осип. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.
Хлестаков. Навіщо ж хазяїна? ти піди сам скажи.
Осип. Та, справді, пане…
Хлестаков. Ну, біжи, чорт з тобою! поклич хазяїна. (Осип виходить).
Ява III
Хлестаков (сам). Страшенно як хочеться їсти! Так трошки пройшовся, думав, чи не пройде апетит,— ні, чорт забери, не проходить. Та якби в Пензі я не погуляв, стало б грошей доїхати додому. Піхотний капітан дуже підчепив мене: штоси [Штос — азартна гра в карти] дивовижно, бестія, зрізує. Всього яких-небудь чверть години посидів — і все обібрав. А до всього того страх як хотілось би з ним ще раз зчепитись. Нагоди тільки не трапилось. Ото погане місто! В овочевих крамницях нічого не дають в борг. Це вже, просто, підло. (Насвистує спочатку з “Роберта” [“Роберт Диявол” — опера німецького композитора Мейербера. “Не ший мені, матінко, червоний сарафан” — пісня], потім: “Не ший мені, матінко”, а наприкінці — ні се ні те). Ніхто не хоче йти.
Ява IV
Хлестаков, Осип і трактирний слуга.
Слуга. Хазяїн казав спитати, чого вам треба.
Хлестаков. Здрастуй, браток! Ну, як ти, здоровий?
Слуга. Хвалити бога.
Хлестаков. Ну що, як у вас в гостиниці? чи добре все йде?
Слуга. Та, хвалити бога, все добре.
Хлестаков. Багато приїжджих?
Слуга. Та досить.
Хлестаков. Послухаймо, любий, там мені досі обіду не приносять, то, будь ласка, піджени, щоб швидше — бачиш, мені зразу по обіді треба дещо зробити.
Слуга. Та хазяїн сказав, що не буде більше давати. Він либонь хотів іти сьогодні скаржитись городничому.
Хлестаков. Та чого ж скаржитись? Поміркуй сам, любий мій, як же? мені ж бо треба їсти. Отак можу я зовсім охлянути. Мені дуже їсти хочеться: я не жартома це кажу.
Слуга. Та воно так. Він казав: “Я йому обідати не дам, поки він не заплатить мені за попереднє”. Отака вже відповідь його була.
Хлестаков. Та ти урезонь, уговори його.
Слуга. Та що ж йому таке казати?
Хлестаков. Ти розтлумач йому серйозно, що мені треба їсти. Гроші самі собою… Він думає, що як йому, мужикові, нічого, коли не поїсть день, то й іншим так само. Ото новина!
Слуга. Хай уже, я скажу.
Ява V
Хлестаков (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. Шкода, що Йохим [Йохим — відомий у 30-х роках XIX ст. петербурзький каретний майстер] не дав на прокат карети, а гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! “Хто такий, що таке?” А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): “Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?” Вони, бовдури, і не знають, що таке значить “скажете прийняти”. До них коли приїде який-небудь там бевзь-поміщик, так і суне, ведмідь, просто у вітальню. До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: “Панно, як я…” (Потирає руки і підчовгує ніжкою). Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.
Ява VI
Хлестаков, Осип, потім слуга.
Хлестаков. А що?
Осип. Несуть обід.
Хлестаков (приплескує в долоні і злегка підстрибує на стільці). Несуть! несуть! несуть!
Слуга (з тарілками й салфеткою). Хазяїн в останній раз уже дає.
Хлестаков. Ну, хазяїн, хазяїн… Мені плювати на твого хазяїна! Що там таке?
Слуга. Суп і печеня.
Хлестаков. Як, тільки дві страви?
Слуга. Тільки ото.
Хлестаков. Ото дурниця яка! я цього не приймаю. Ти скажи йому: що це справді таке!.. Цього мало.
Слуга. Ні, хазяїн каже, що ще багато.
Хлестаков. А соусу чому нема?
Слуга. Соусу нема.
Хлестаков. Чому ж нема? Я бачив сам, проходивши повз кухню, там багато чого варилося. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу та ще багато дечого.
Слуга. Та воно б то є, сказати, та нема.
Хлестаков. Як нема?
Слуга. Та от нема.
Хлестаков. А сьомга, а риба, а котлети?
Слуга. Та це для тих, котрі статечніші.
Хлестаков. Ах ти, дурень!
Слуга. Егеж.
Хлестаков. Порося ти погане… Як же вони їдять, а я не їм? Чого ж я, чорт забери, не можу так само? Хіба вони не такі ж проїжджі, як і я?
Слуга. Та вже звісно, що не такі.
Хлестаков. Які ж?
Слуга. Звичайно які! вони вже, звісно: вони гроші платять.
Хлестаков. Я з тобою, дурню, не хочу говорити. (Насипає суп і їсть). Що це за суп? Ти просто води налив у миску: ніякого смаку нема, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого.
Слуга. Ми заберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.
Хлестаков (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну… облиш, дурню! Ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не такого роду! зо мною не раджу… (Їсть). Боже мій, який суп! (Їсть далі). Я думаю, ще жодна людина в світі не їла такого супу: якесь пір’я плаває замість масла. (Ріже курку). Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи залишилось. Осипе, візьми собі. (Ріже печеню). Що це за печеня? Це не печеня.
Слуга. А що ж таке?
Хлестаков. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира засмажена замість яловичини. (Їсть). Шахраї, каналії! чим вони годують? І щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах). Падлюки! Зовсім як дерев’яна кора — нічим витягти не можна; і зуби почорніють після цих страв. Шахраї! (Витирає рот салфеткою). Більше нічого нема?
Слуга. Нема.
Хлестаков. Каналії! падлюки! навіть хоч би який-небудь соус або печиво. Дармоїди! деруть тільки з проїжджих.
Слуга разом з Осипом прибирає й виносить тарілки.
Ява VII
Хлестаков, потім Осип.
Хлестаков. Справді, начебто й не їв; тільки-но розохотився. Якби дрібні, послати б на базар та купити хоч булку.
Осип (входить). Там чогось городничий приїхав, дізнається й питає про вас.
Хлестаков (злякавшись). От тобі й на! Отаке стерво трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж? Коли благородним чином, я, хай уже… ні, ні, не хочу! там у місті тиняються офіцери й народ, а я, як навмисне, задав тону й переморгнувся з однією купецькою дочкою… Ні, не хочу… Та що він, як він сміє, справді? Що я йому, хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випробовується). Та я йому просто скажу: “Як ви смієте, як ви…” (Коло дверей крутиться ручка; Хлестаков блідне і зіщулюється).
Ява VIII
Хлестаков, Городничий та Добчинський.
(Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).
Городничий (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!
Хлестаков (вклоняється). Моє шанування.
Городничий. Вибачте.
Хлестаков. Нічого…
Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків…
Хлестаков (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен… Я, їй-богу, сплачу… Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні… чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я… От новина!
Городничий (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то… Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.
Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я… Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я…
Городничий (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!
Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?
Городничий (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі… не зробіть нещасною людину.
Хлестаков. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасно! (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.
Городничий (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків… Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає давіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Щождо унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.
Хлестаков. Та що? мені нема ніякого діла до них… (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову… Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко… От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема… Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.
Городничий (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.
Хлестаков. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.
Городничий (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.
Хлестаков (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села… у мене це враз… Я бачу, ви благородна людина… Тепер інша справа.
Городничий (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.
Хлестаков. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.
Городничий. Нічого, ми й так постоїмо.
Хлестаков. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене… (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).
Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали,— і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.
Хлестаков. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.
Городничий (набік). Егеж, розказуй! не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?
Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.
Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос). За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з другого боку — розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?
Хлестаков. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.
Городничий (набік). Прошу подивитись, яку ману пускає! і старого батька приплів! (Уголос). І на довгий час зволите їхати?
Хлестаков. Направду, не знаю. Адже мій батько впертий і дурний, старий шкарбан, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. За що ж, справді, я повинен занапастити вік з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне освіти.
Городничий (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше,— і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди! ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос). Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогка?
Хлестаков. Кепська кімната, і блощиці такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.
Городничий. Скажіть! такий освічений гість і терпить, від когож? — від яких-небудь нікчемних блощиць, що їм і на світ не слід би родитися. Начебто й темно в цій кімнаті?
Хлестаков. Егеж, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді що-небудь хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія скомпонувати що-небудь — не можу: темно, темно.
Городничий. Насмілюсь просити вас… але ні, я недостойний.
Хлестаков. А що?
Городничий. Ні, ні! недостойний, недостойний!
Хлестаков. Та що ж таке?
Городничий. Я б насмілився… У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна… Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь… Не розгнівайтесь — їй-богу, від щирого серця запропонував.
Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.
Городничий. А вже я такий буду радий! А вже як дружина зрадіє! У мене вже така вдача: гостинність з самого дитинства, особливо, якщо гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів: ні, не маю цієї вади, від щирого серця кажу.
Хлестаков. Щиро дякую. Я сам теж — я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша одвертість і привітність, і я б, скажу вам, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і пошану, пошану й відданість.
Ява IX
Ті ж самі й трактирний слуга, супроводжуваний Осипом. Бобчинський виглядає в двері.
Слуга. Зволили кликати?
Хлестаков. Егеж; подай рахунок.
Слуга. Я вже ото подав вам другий рахунок.
Хлестаков. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Кажи: скільки там?
Слуга. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомгою і потім почали все в борг брати.
Хлестаков. Дурень! іще почав вираховувати. Всього скільки належить?
Городничий. Та ви не звольте турбуватися: він підожде. (До слуги). Забирайся геть, тобі пришлють.
Хлестаков. А й так, і це правда. (Ховає гроші. Слуга пішов. У двері виглядає Бобчинський).
Ява X
Городничий, Хлестаков, Добчинський.
Городничий. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от богоугодні та інші?
Хлестаков. А що там таке?
Городничий. А так, подивитесь, як у нас проходять справи… порядок який… Для подорожнього…
Хлестаков. З великою охотою, я готовий. (Бобчинський виставляє голову в двері).
Городничий. Також, якщо буде ваше бажання, звідти до повітової школи, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.
Хлестаков. Будь ласка, будь ласка.
Городничий. Потім, якщо побажаєте одвідати острог і міські тюрми — роздивитесь, як у нас тримають злочинців.
Хлестаков. Та навіщо ж тюрми? Вже краще ми оглянемо богоугодні заклади.
Городничий. Як ваша ласка. Як ви маєте намір, у своєму екіпажі, чи разом зо мною на дрожках?
Хлестаков. Так, я краще з вами на дрожках поїду.
Городничий (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця.
Добчинський. Нічого, я так.
Городничий (тихо до Добчинського). Слухайте: ви побіжіть, та бігом, щонайшвидше, і віднесіть дві записки: одну в богоугодну установу Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи насмілюсь я попросити дозволу написати у вашій присутності один рядок дружині, щоб вона приготувалася прийняти поважного гостя?
Хлестаков. Та навіщо ж?.. А втім, тут і чорнило, тільки паперу — не знаю… Хіба що на цьому рахунку?
Городничий. Я тут напишу. (Пише, і в той самий час говорить про себе). А от подивимось, як піде діло після фриштику [Фриштик — сніданок] та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера: непоказна на вигляд, а слона повалить з ніг. Тільки б мені дізнатись, що він таке! і в якій мірі треба його побоюватись. (Написавши, віддає Добчинському, що підходить до дверей, але в цей час двері обриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться).
Хлестаков. Що? чи не забились ви де-небудь?
Бобчинський. Нічого, нічого, без ніякого пошкодження, тільки поверх носа невеличкий шльопанець! Я забіжу до Христіана Івановича: у нього є пластир такий, так от воно й минеться.
Городничий (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Прошу найщиріше, будь ласка! А слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодани. (До Осипа). Ти, любий мій, перенеси все до мене, до городничого — тобі всякий покаже. Прошу найщиріше! (Пропускає наперед Хлестакова і ступає за ним, але, обернувшись каже з докором Бобчинському). Ну й ви! не знайшли іншого місця впасти! І простягся, як чорт знає, що таке. (Виходить; за ним Бобчинський. Завіса опускається).
