Дія третя
Кімната першої дії.
Ява І
Анна Андріївна, Марія Антонівна (стоять біля вікна в тих самих позах).
Анна Андріївна. Ну, от, уже цілу годину дожидаємось, а все ти із своїм дурним маніженням: зовсім одяглась, ні! ще треба порпатись… Не слухати б її зовсім. Отака досада! як навмисно, ні душі! начебто вимерло все.
Марія Антонівна. Та, їй-богу, мамуню, через хвилини дві про все дізнаємося. Вже скоро Авдотя повинна прийти. (Вдивляється у вікно і скрикує). Ой, мамуню, мамуню! хтось іде, он у кінці вулиці.
Анна Андріївна. Де йде? У тебе вічно які-небудь фантазії. Ну, так, іде. Хто ж це йде? Невеличкий на зріст… у фраку… Хто ж це? Га? Це, одначе, досадно! Хто ж би це такий був?
Марія Антонівна. Це Добчинський, мамуню.
Анна Андріївна. Який Добчинський! Тобі завжди враз уявиться таке… Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ходіть сюди! швидше!
Марія Антонівна. Справді, мамуню, Добчинський.
Анна Андріївна. Ну, от, навмисне, щоб тільки посперечатись. Кажуть тобі — не Добчинський.
Марія Антонівна. А що? а що, мамуню? Бачите, що Добчинський.
Анна Андріївна. Ну, так, Добчинський, тепер я бачу,— чого ж ти сперечаєшся? (Кричить у вікно). Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? Га? Та кажіть же звідти, однаково. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відступивши від вікна, з досадою). Такий дурний: доти, поки не увійде до кімнати, нічого не розкаже!
Ява II
Ті самі й Добчинський.
Анна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не совісно? Я на вас тільки й покладалась, як на порядну людину: всі враз побігли, і ви туди ж за ними! і я от ні від кого досі пуття не доб’юсь. Чи не соромно вам? Я у вас хрестила вашого Ванічку і Лізоньку, а ви он як зо мною повелися!
Добчинський. Їй-богу, кумонько, так біг засвідчити пошану, що не можу духу одвести. Моє шанування, Маріє Антонівно!
Марія Антонівна. Здрастуйте, Петре Івановичу!
Анна Андріївна. Ну, що? Ну, розказуйте: що і як там?
Добчинський. Антон Антонович прислав вам записочку.
Анна Андріївна. Ну, та хто він такий? генерал?
Добчинський. Ні, не генерал, а не поступиться генералові: така освіта й поважні вчинки.
Анна Андріївна. А! то це той самий, про якого було писано чоловікові.
Добчинський. Справжній. Я це перший виявив разом з Петром Івановичем.
Анна Андріївна. Ну, розкажіть: що і як?
Добчинський. Та, хвалити бога, все добре. Спочатку він зустрів був Антона Антоновича трохи суворо, егеж; сердився і казав, що і в гостиниці все негаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорився з ним, одразу перемінив думки і, хвалити бога, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади… А то, скажу вам, уже Антон Антонович думали, чи не було таємного доносу; я сам теж перестрахнувся трошки.
Анна Андріївна. Та вам ото чого боятись? ви ж бо не служите.
Добчинський. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, почуваєш страх.
Анна Андріївна. Ну, що ж… це все, однак, дурниці. Розкажіть: який він із себе? що — старий чи молодий?
Добчинський. Молодий, юнак, років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. “Будь ласка”, каже, “я поїду: туди, і туди…” (розмахує руками) так ото все гарно. “Я”, каже, “і написати, і почитати люблю; але перешкоджає, що в кімнаті”, каже, “трошки темно”.
Анна Андріївна. А з себе який він: брюнет чи блондин?
Добчинський. Ні, більше шантрет [Шантрет — шатен], і очі такі бистрі, як звірятка, аж бентежать.
Анна Андріївна. Що тут пише він мені в записці? (Читає). “Спішу тебе повідомити, серденько, що становище моє було вельми сумне; але, покладаючись на милосердя боже, за два солоні огірки особливо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…” (Спиняється). Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?
Добчинський. А, це Антон Антонович писали на чорновому папері заради швидкості: там якийсь рахунок був написаний.
Анна Андріївна. А, так, справді. (Читає далі). “Але, покладаючись на милосердя боже, здається, все піде на добрий кінець. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що виклеєна жовтими шпалерами; до обіду додавати не турбуйся, бо закусимо в богоугодному закладі, в Артемія Филиповича, а вина звели якнайбільше; скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого; а ні, то я перекидаю весь його погреб. Цілуючи, серденько, твою ручку, зостаюсь твій Антон Сквозник-Дмухановський…” Ох, боже мій! Це, одначе ж, треба швидше! Гей, хто там? Мишко!
Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко! (Мишко входить).
Анна Андріївна. Послухай: біжи до купця Абдуліна… зажди, я дам тобі записочку (сідає до стола, пише записку і заразом говорить), цю записочку ти віддай кучерові Сидорові, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна й приніс звідти вина. А сам піди зараз прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставиш ліжко, рукомийник та інше.
Добчинський. Ну, Анно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивитись, як там він оглядає.
Анна Андріївна. Ідіть, ідіть! я не тримаю вас.
Ява ІІІ
Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Анна Андріївна. Ну, Машенько, нам треба тепер взятись до туалету. Він столична штучка: боже борони, щоб чого-небудь не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою блакитну сукню з дрібними оборками.
Марія Антонівна. Фі, мамуню, блакитне! Мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у блакитному, і дочка Земляники теж у блакитному. Ні, краще я надягну барвисте.
Анна Андріївна. Барвисте!.. Справді, говориш — аби тільки наперекір. Воно тобі буде куди краще, бо я хочу надягти палеве: я дуже люблю палеве.
Марія Антонівна. Ой, мамуню, вам не личить палеве.
Анна Андріївна. Мені палеве не личить?
Марія Антонівна. Не личить; я що завгодно даю, не личить: для цього треба, щоб очі були зовсім темні.
Анна Андріївна. Ото добре! а в мене очі хіба не темні? щонайтемніші. Які дурниці говорить! Як же не темні, коли я й ворожу про себе завжди на трефову даму?
Марія Антонівна. Ай, мамуню! ви більше чирвова дама.
Анна Андріївна. Дурниці, цілковиті дурниці. Я ніколи не була чирвова дама. (Поквапливо йде разом з Марією Антонівною і говорить за сценою). Отаке раптом уявиться! чирвова дама! Бог знає, що таке! (Після виходу їх розчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей виходить Осип з чемоданом на голові).
Ява IV
Мишко і Осип.
Осип. Куди тут?
Мишко. Сюди, дяденьку, сюди!
Осип. Зажди, перше дай відпочити. Ох ти, бідолашне життя! На порожнє черево всяка ноша здається важкою.
Мишко. Що, дяденьку, скажіть: скоро буде генерал?
Осип. Який генерал?
Мишко. Та пан ваш.
Осип. Пан? та який він генерал?
Мишко. А хіба не генерал?
Осип. Генерал, та тільки з іншого боку.
Мишко. Що ж це, більше чи менше за справжнього генерала?
Осип. Більше.
Мишко. Бач ти як! то ж бо в нас метушню здійняли.
Осип. Послухай, хлопче: ти, я бачу, моторний парубійко; приготуй-но там чого-небудь попоїсти!
Мишко. Та для вас, дяденьку, ще нічого не готове. Простої страви ви не будете їсти, а от, як пан ваш сяде за стіл, то й вам тієї ж страви дадуть.
Осип. Ну, а з простого ото що у вас є?
Мишко. Капусняк, каша та пироги.
Осип. Давай їх, капусняк, кашу та пироги! Нічого, все будемо їсти. Ну, понесімо чемодан. Що, там другий вихід є?
Мишко. Є. (Обидва несуть чемодан до бічної кімнати).
Ява V
Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного, хапаючись.
Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.
Городничий. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, градоправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.
Хлестаков. Сніданок був дуже добрий; я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?
Городничий. Навмисно для такого приємного гостя.
Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?
Артемій Филипович (підбігаючи). Лабардан [Свіжопросолена тріска].
Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? в лікарні, чи що?
Артемій Филипович. А так, у богоугодному закладі.
Хлестаков. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? там їх, здається, не багато.
Артемій Филипович. Чоловіка з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство,— може, вам здасться навіть неймовірним,— всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.
Городничий. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’язок градоначальника! скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи… одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: “господи боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!” Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’яниць мало… то чого ж мені більше? Їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.
Артемій Филипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же бог такий дар!
Хлестаков. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.
Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження так!… видно, що наук навчався.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?
Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос). Боже борони! тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що-небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?
Лука Лукич (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців…
Городничий. Краще ж я зуживу цей час на користь державну.
Хлестаков. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж… Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто-небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків [Забастувати — при грі в банк — не збільшувати ставки. Гнути від трьох ріжків — збільшувати ставку втроє]… ну, тоді, звичайно… Ні, не кажіть; іноді дуже вабить пограти.
Ява VI
Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.
Городничий. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.
Хлестаков (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.
Анна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.
Хлестаков (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.
Анна Андріївна. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.
Хлестаков. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу коло вас.
Анна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, вам після столиці вояжування [Подорож] здалося дуже неприємним.
Хлестаков. Надзвичайно неприємне. Звикши жити, comprenez vous [Розумієте], у блискучому товаристві та враз опинитися в дорозі; брудні трактири, пітьма неуцтва… Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене… (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все…
Анна Андріївна. Справді-бо, як вам повинно бути неприємно.
Хлестаков. А втім, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.
Анна Андріївна. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.
Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.
Анна Андріївна. Я живу на селі…
Хлестаков. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки… Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: “Приходь, братіку, обідати!” Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр… заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: “Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам”, каже, “чоботи почищу”. (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!
Городничий. Чин такий, що ще можна постояти.
Артемій Филипович. Ми постоїмо.
Лука Лукич. Не звольте турбуватися!
Хлестаков. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: “Он”, кажуть, “Іван Олександрович іде!”. А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: “Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача”.
Анна Андріївна. Скажіть-но, як!
Хлестаков. Та мене вже скрізь знають… З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики… Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: “Ну, що, брат Пушкін?” — “Та так, брат”, відповідає бувало: “так якось усе…” Великий оригінал.
Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вмішуєте?
Хлестаков. Так, і в журнали вмішую. Моїх, зрештою, багато є творів: Одруження Фігаро, Роберт Диявол, Норма. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: “Будь ласка, братіку, напиши що-небудь”. Думаю собі: “Хай уже так, будь ласка, братіку”. І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, Фрегат Надії і Московський Телеграф [“Одруження Фігаро” — комедія французького письменника Бомарше; “Норма” — опера італійського композитора Белліні; Барон Брамбеус — псевдонім російського письменника О. І. Сенковського, редактора журналу “Библиотека для чтения”; “Фрегат Надія” — твір російського письменника О. О. Бестужева-Марлінського (1797–1837); “Московський телеграф” — журнал, що його видавав М. О. Полєвой з 1825 по 1834 рік, коли цей журнал був закритий за ліберальний напрямок], все це я написав.
Анна Андріївна. Скажіть, то це ви були Брамбеус?
Хлестаков. Якже, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч [Натяк на О. І. Сенковського, який завжди виправляв, часто до невпізнання статті, що надходили до “Библиотеки для чтения”, видаваної книготоргівцем О. Ф. Смірдіним].
Анна Андріївна. То, певно, і Юрій Милославський ваш твір?
Хлестаков. Так, це мій твір.
Анна Андріївна. Я зразу догадалась.
Марія Антонівна. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.
Анна Андріївна. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.
Хлестаков. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший Юрій Милославський, так той уже мій [Привласнення чужої літературної праці цілком або частково (плагіаторство) — явище поширене в літературних колах 30-х років XIX століття. Літературні спекулянти привласнювали заголовки романів Загоскіна, повістей Марлінського та інших авторів].
Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!
Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.
Анна Андріївна. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!
Хлестаков. Просто, не говоріть. На столі, наприклад, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у кастрюльці просто на пароплаві приїхав з Парижа [В 30-х роках XIX століття гастрономи виписували закордонні консерви; серед них був суп з черепах, заготовлений в Ост-Індії, та обіди, виготовлені в Парижі. Консерви були тоді дуже рідкою річчю, бо Микола І заборонив привозити їх до Росії]; відкриють накривку — пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланик, англійський, німецький посланик і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх — скажеш тільки кухарці: “На, Маврушко, шинель…” Що ж я брешу — я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують… А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: Ж…Ж…Ж… Іншим разом і міністр… (Городничий та інші боязко встають з своїх стільців). Мені навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав — куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало,— ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся — просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити — до мене. І ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри… можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? “Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!” Я скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю, дійде до царя, ну, та й послужний список теж… “Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю”, кажу, “хай так”, кажу, “я приймаю, тільки вже в мене: ні-ні-ні! в мене вже ґав не лови! я вже…” І справді бувало, як проходжу через департамент,— просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху; Хлестаков горячиться більше). О! я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! я не подивлюсь ні на кого… я кажу всім: “Я сам себе знаю, сам”. Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш… (Підковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
Городничий (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (швидким уривчастим голосом). Що таке?
Городничий. А ва-ва-ва… ва…
Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.
Городничий. Ва-ва-ва… шество, превосходительство, чи не накажете відпочити?.. от і кімната, і все, що треба.
Хлестаков. Дурниці — відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий… я задоволений, я задоволений. (З декламацією). Лабардан! лабардан! (Входить до бокової кімнати, за ним городничий).
Ява VII
Ті самі, крім Хлестакова і городничого.
Бобчинський (до Добчинського). Ось це, Петре Івановичу, людина! Ось воно, що значить людина! Скільки живу, не був у присутності такої важної персони, мало не вмер від страху. Як ви думаєте, Петре Івановичу, хто він такий, міркуючи щодо чину?
Добчинський. Я думаю, мало не генерал.
Бобчинський. А я так думаю, що генерал і підметки його не вартий; а якщо генерал, то хіба що сам генералісимус. Чули: державну ото раду як притиснув? Ходімо, розкажемо скоріш Амосові Федоровичу та Коробкіну. Прощайте, Анна Андріївно!
Добчинський. Прощайте, кумонько. (Обидва виходять).
Артемій Филипович (до Луки Лукича). Страшно навіть; а чого, і сам не знаєш. А ми навіть і не в мундирі. Ну, що, як проспиться, та до Петербурга махне донесення? (Виходить у задумі разом із доглядачем шкіл, сказавши): Прощайте, пані!
Ява VIII
Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Анна Андріївна. Ой, який приємний!
Марія Антонівна. Ах, красунчик!
Анна Андріївна. Але яке делікатне поводження! зразу можна побачити столичну штучку. Вітання і все не таке… Ох, як гарно! Я страх люблю таких юнаків! Я, просто, в нестямі. Я, одначе ж, йому дуже сподобалась: я помітила — все на мене поглядав.
Марія Антонівна. Ах, мамуню, він на мене дивився!
Анна Андріївна. Будь ласка, з своїми дурницями далі собі! Це тут зовсім недоречно.
Марія Антонівна. Ні, мамуню, справді!
Анна Андріївна. Ну, от! боже борони, щоб не посперечатись! не можна та й годі! Де йому дивитись на тебе? І з якої речі йому дивитись на тебе?
Марія Антонівна. Справді, мамуню, все дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланиками, то і тоді подивився на мене.
Анна Андріївна. Ну, може, один який-небудь раз, та й то вже так, аби тільки. “А”, каже собі: “дай уже подивлюсь на неї!”
Ява ІХ
Ті самі й Городничий.
Городничий (увіходить навшпиньки). Чш… ш!
Анна Андріївна. Що?
Городничий. І не радий, що напоїв. Ну, що, як хоч одна половина з того, що він говорив, правда? (Задумується). Та як же й не бути правді? Підгулявши, людина все виносить наверх: що на серці, те й на язиці. Звісно, прибрехнув трохи; але ж, не прибрехавши, не мовиться ніяка мова. З міністрами грає і в палац їздить… Так от, справді, чим більше думаєш… чорт його знає, не знаєш, що й робиться в голові; просто, начебто або стоїш на якій-небудь дзвіниці, або тебе хочуть повісити.
Анна Андріївна. А я ніякого зовсім не відчувала побоювання; я просто бачила в ньому освічену, світську, вищого тону людину, а до чинів його мені й діла нема.
Городничий. Ну, вже ви — жінки! Всьому кінець, одного цього слова досить. Вам усе — финтирлюшки. Враз бевкнуть ні з того ні з сього слівце. Вас пошмагають, та й тільки, а чоловіка й поминай, як звали. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, начебто з яким-небудь Добчинським.
Анна Андріївна. Про це я вже раджу вам не турбуватись. Ми дещо знаємо таке… (Поглядає на дочку).
Городничий (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Отака, справді, оказія! Досі не можу опам’ятатися від страху. (Одчиняє двері і говорить у двері). Мишко! поклич квартальних, Свистунова і Держиморду; вони тут недалеко де-небудь за ворітьми. (Після невеличкої мовчанки). Дивно все завелось тепер на світі: хоч би народ ото був показний, а то худенький, тоненький — як його взнаєш, хто він? Ще військовий все-таки показує з себе, а як одягне фрачинку — ну, достоту муха з підрізаними крильми. Але ж довго кріпився тоді в трактирі, загинав такі алегорії та екивоки, що, здається, вік би не добився пуття. Аж от, нарешті, і піддався. Та ще наговорив більше, ніж треба. Видно, що людина молода.
Ява X
Ті самі та Осип. Всі біжать до нього назустріч, киваючи пальцями.
Анна Андріївна. Ходи сюди, любий мій!
Городничий. Чш… що? що? спить?
Осип. Ні ще, трохи потягується.
Анна Андріївна. Послухай, як тебе звуть?
Осип. Осип, пані.
Городничий (до жінки й дочки). Годі, годі вам! (До Осипа). Ну, що, друже, тебе нагодували добре?
Осип. Нагодували, красно дякую; добре нагодували.
Анна Андріївна. Ну, що, скажи: до твого пана занадто, я думаю, багато їздить графів і князів ?
Осип (набік). А що казати? Коли тепер нагодували добре, значить, потім ще краще нагодують. (Вголос). А так, бувають і графи.
Марія Антонівна. Серденько Осипе, який твій пан гарненький!
Анна Андріївна. А що, скажи, будь ласка, Осипе, як він…
Городничий. Та облиште, будь ласка! Ви отакою пустою мовою тільки мені заважаєте. Ну, що, друже?
Анна Андріївна. А чин який на твоєму панові?
Осип. Чин звичайно який.
Городничий. Ох, боже мій, ви все із своїми дурними розпитуваннями! не дасте й слова поговорити про діло. Ну, що, друже, як твій пан?.. строгий? Любить отак пробирати, чи ні?
Осип. А так, порядок любить. Йому вже щоб усе було справне.
Городничий. А мені дуже подобається твоє обличчя. Друже, ти напевно хороша людина. Ну, що…
Анна Андріївна. Послухай, Осипе, а як пан твій там, у мундирі ходить?..
Городничий. Та годі вам, справді, торохтійки які! Тут потрібна річ: ходить про життя людини… (До Осипа). Ну, що, друже, справді, мені ти дуже подобаєшся. В дорозі не заважає, знаєш, чайку випити зайву скляночку,— воно тепер холоднувато,— то ось тобі пара карбованчиків на чай.
Осип (беручи гроші). А, красно дякую, пане! Дай боже вам усякого здоров’я! бідна людина, помогли їй.
Городничий. Гаразд, гаразд, я й сам радий. А що, друже…
Анна Андріївна. Послухай, Осипе, а які очі найбільше подобаються твоєму панові?..
Марія Антонівна. Осипе, серденько! який миленький носик у твого пана!
Городничий. Та заждіть, дайте мені… (До Осипа). А що, друже, скажи, будь ласка: на що більше пан твій звертає увагу, тобто, що йому в дорозі більше подобається?
Осип. Любить він, зважаючи, що як доведеться. Найбільше любить, щоб його пригостили добре, частування щоб було хороше.
Городничий. Хороше?
Осип. А так, хороше. От уже на що я, кріпосна людина, а й то дивиться, щоб і мені було добре. Їй-богу. Бувало заїдемо куди-небудь: “Що, Осипе, добре тебе почастували?” — “Погано, ваше внсокоблагородіє.” — “Е”, каже, “це, Осипе, негарний хазяїн. Ти”, каже, “нагадай мені, як приїду”. — “А”, думаю собі (махнувши рукою), “бог з ним! я людина проста”.
Городничий. Добре, добре, до діла ти говориш. Там я тобі дав на чай, то ось ще поверх того на бублики.
Осип. За що даруєте, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші). Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.
Анна Андріївна. Приходь, Осипе, до мене, теж одержиш.
Марія Антонівна. Осипе, серденько, поцілуй свого пана! (Чути з другої кімнати невеликий кашель Хлестакова).
Городничий. Чш! (Підводиться навшпиньки. Вся сцена півголосом). Боже вас борони гомоніти. Ідіть собі! годі вже вам…
Анна Андріївна. Ходімо, Машенько! я тобі скажу, що я помітила в гостя таке, що нам удвох тільки можна сказати.
Городничий. О, вже там наговорять! Я думаю, піди тільки та послухай — і вуха потім заткнеш. (Звертаючись до Осипа). Ну, друже…
Ява XI
Ті самі, Держиморда і Свистунов.
Городничий. Чш! ото які косолапі ведмеді стукають чобітьми. Так і преться, начебто сорок пудів скидає хто-небудь з воза! Де вас чорт носить?
Держиморда. Був за наказом…
Городничий. Чш! (Затуляє йому рота). Ото як каркнула ворона! (Передражнює його). Був за наказом! Як з бочки, так гарчить (До Осипа). Ну, друже, ти біжи, готуй там, що треба для пана. Все, що тільки є в домі, вимагай. (Осип пішов). А ви — стійте на ґанку і ні з місця! І нікого не пускати в дім стороннього, особливо купців! Якщо хоч одного з них впустите, то… Тільки побачите, що йде хто-небудь із просьбою, а хоч і не з просьбою, але схожий на таку людину, що хоче подати на мене просьбу, в шию так просто і штовхайте! так його! гарненько! (Показує ногою). Чуєте? Чш… чш… (Виходить навшпиньки слідом за квартальними).
