Дія четверта
Та сама кімната в домі городничого.
Ява І
Входять обережно, майже навшпиньки: Амос Федорович, Артемій Филипович, поштмейстер Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський у повному параді і мундирах. Вся сцена відбувається півголосом.
Амос Федорович (шикує всіх півколом). Бога ради, панове, швидше кружка, та більше порядку. Бог з ним: і до палацу їздить, і державну раду картає! Шикуйтесь на військову ногу, неодмінно на військову ногу! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з того боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньки).
Артемій Филипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, нам слід би дещо зробити.
Амос Федорович. А що саме?
Артемій Филипович. Ну, відомо, що.
Амос Федорович. Підсунути?
Артемій Филипович. Ну, так, хоч би й підсунути.
Амос Федорович. Небезпечно, чорт забери! розкричиться: державна особа. А хіба у вигляді дару з боку дворянства на який-небудь пам’ятник?
Поштмейстер. Або ж: “ось, мовляв, прийшли поштою гроші, невідомо кому належні”.
Артемій Филипович. Глядіть, щоб він вас поштою не вирядив куди-небудь далі. Слухайте: ці справи не так робляться у впорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися треба поодинці, та при чотирьох очах і теє… як там слід — щоб і вуха не чули. Ось як у суспільстві благопоряднім робиться. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і почніть.
Амос Федорович. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.
Артемій Филипович. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.
Лука Лукич. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!
Артемій Филипович. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.
Амос Федорович. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта…
Всі (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння… Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!
Амос Федорович. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):
Голос Бобчинського. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!
Голос Земляники. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!
(Вихоплюється кілька вигуків: “Ай! Ай!” Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).
Ява II
Хлестаков (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б… Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.
Ява III
Хлестаков і суддя.
Суддя (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.
Хлестаков. Прошу сідати. То ви тут суддя?
Суддя. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.
Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?
Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.
Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.
Суддя (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.
Хлестаков. Що то у вас в руці?
Амос Федорович (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.
Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали?
Амос Федорович (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!
Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.
Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!
Хлестаков. А знаєте що? дайте їх мені позичково.
Амос Федорович (поквапливо). Аякже, якже… з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!
Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… А втім, я вам із села зараз їх пришлю.
Амос Федорович. Даруйте, як можна! і без того, це така честь… Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити… (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?
Хлестаков. Якого наказу?
Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?
Хлестаков. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.
Амос Федорович (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!
Хлестаков (коли він пішов). Суддя — хороша людина!
Ява IV
Хлестаков і Поштмейстер.
Поштмейстер (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.
Хлестаков. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?
Поштмейстер. Так, завжди.
Хлестаков. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?
Поштмейстер. Цілковита правда.
Хлестаков. Адже то тільки в столиці бонтон [Бонтон — хороший, пристойний тон] і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?
Поштмейстер. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.
Хлестаков. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?
Поштмейстер. А так.
Хлестаков. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?
Поштмейстер. Цілком справедливо.
Хлестаков. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Поштмейстер. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.
Хлестаков. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?
Поштмейстер. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю… Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.
Хлестаков. Ні, нічого.
(Поштмейстер уклоняється і виходить).
Хлестаков (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.
Ява V
Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей. Позад нього чути майже вголос: “Чого боїшся?”
Лука Лукич (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.
Хлестаков. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).
Лука Лукич (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?
Хлестаков. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).
Лука Лукич (пробує закурити і весь тремтить).
Хлестаков. Та не з того кінця!
Лука Лукич (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.
Хлестаков. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?
Лука Лукич. (Цілком не розуміючи, що сказати).
Хлестаков. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?
Лука Лукич. Не смію знати.
Хлестаков. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.
Лука Лукич. Насмілюсь доповісти… (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!
Хлестаков. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?
Лука Лукич мовчить.
Хлестаков. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?
Лука Лукич. Оторопів, ваше бла… преос… сіят… (Набік). Продав, проклятий язик, продав!
Хлестаков. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?
Лука Лукич. А так.
Хлестаков. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Лука Лукич (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).
Хлестаков. Щиро дякую.
Лука Лукич (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю…
Хлестаков. Прощайте.
Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!
Ява VI
Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.
Артемій Филипович. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.
Хлестаков. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.
Артемій Филипович. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.
Хлестаков. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.
Артемій Филипович. Радий старатись на службу вітчизні.
Хлестаков. Я,— признаюсь, це моя пристрасть,— люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?
Артемій Филипович. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами,— звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель,— поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу… І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
Артемій Филипович. От і доглядач тутешньої школи… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець [Якобінець — член крайньої лівої політичної партії в епоху французької революції 1789 р.], і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Хлестаков. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве… Як ваше прізвище? я все забуваю.
Артемій Филипович. Земляника.
Хлестаков. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
Артемій Филипович. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.
Хлестаков. Скажіть, дорослих! А як вони… як вони отеє?..
Артемій Филипович. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Хлестаков. Так, як їх звуть?
Артемій Филипович. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Хлестаков. Це добре.
Артемій Филипович. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки… (Вклоняється, щоб піти).
Хлестаков (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом… Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.
Артемій Филипович. Артемій Филипович.
Хлестаков. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
Артемій Филипович. Є.
Хлестаков. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Бобчинський. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Хлестаков. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Бобчинський. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Хлестаков. Добре, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Добчинський. Грошей? як грошей?
Хлестаков. Позичити карбованців з тисячу.
Бобчинський. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Добчинський. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки [Прикази громадської опіки — установи в кожній губернії що відали справами благодійності: для збільшення коштів прикази провадили позичкові й ощадні операції].
Хлестаков. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Бобчинський. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Добчинський. Ні, справді, і в дірці нема.
Хлестаков. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців… це однаково. (Бере гроші).
Добчинський. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Хлестаков. А що це?
Добчинський. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу…
Хлестаков. Хіба.
Добчинський. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Хлестаков. Добре, хай зветься, це можна.
Добчинський. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий… великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Бобчинський. А так, великі здібності має.
Хлестаков. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити… я сподіваюсь… усе це буде зроблено, так, так… (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Бобчинський. Якже, маю найуклінніше прохання.
Хлестаков. А що, про що?
Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре.
Добчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Бобчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Хлестаков. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: “зараз”). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок,— стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот… Ого! за тисячу перескочило… Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
