Дія п’ята
Та сама кімната.
Ява І
Городничий, Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Городничий. Що, Анно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Он який багатий приз, канальство! Ну, признайся одверто: тобі й у сні не снилося — просто з якої-небудь городничихи і враз… фу ти, канальство! з яким дияволом породичалась.
Анна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі навдивовижу, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.
Городничий. Я сам, матінко, порядна людина. Одначе, справді, тільки подумати, Анно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці зробились! га, Анно Андріївно? Високого польоту, чорт забери! Зажди-но, тепер же я задам перцю всім охочим подавати просьби та доноси! Гей, хто там? (Входить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу! Поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! Скаржитись на мене? Ач ти, проклятий іудейський народ! Заждіть-но, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до бороди. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і он отих найбільше писак, писак, які закручували їм просьби. Та оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь бог послав городничому, що видає дочку свою — не те, щоб за якого-небудь простого чоловіка, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробити, все, все, все! Всім оповісти, щоб усі знали. Кричи на весь народ, гати в дзвони, чорт забери! Вже коли урочистість, то урочистість (Квартальний виходить). Та от як, Анно Андріївно, га? Як же ми тепер, де будемо жити? тут чи в Пітері?
Анна Андріївна. Натурально, в Петербурзі. Як можна тут залишатись!
Городничий. Ну, в Пітері, то в Пітер!; а воно добре б і тут. Що, адже, я думаю, городництво вже тоді к чорту, га, Анно Андріївно?
Анна Андріївна. Натурально, яке вже городництво!
Городничий. Але ж воно, як ти думаєш. Анно Андріївно, тепер можна великий чин схопити, бо ж він за панібрата з усіма міністрами і в палац їздить, отож може таке підвищення зробити, що з часом і в генерали вилізеш. Як ти думаєш, Анно Андріївно: можна вилізти в генерали?
Анна Андріївна. Ще б пак! звичайно, можна.
Городничий. А, чорт забери, гарно бути генералом! Кавалерію [Кавалерія — в царській Росії відзнака за заслуги, стрічка якого-небудь ордена] почеплять тобі через плече. А яку кавалерію краще, Анно Андріївно, червону чи блакитну?
Анна Андріївна. Ну, звісно, блакитну краще.
Городничий. Е? бач чого захотіла! добре й червону. Адже чого хочеться бути генералом? бо, трапиться, поїдеш куди-небудь — фельд’єгери та ад’ютанти помчать всюди попереду: “коней!” І там на станціях нікому не дадуть, усе дожидається: всі оті титулярні, капітани, городничі, а тобі і в ус не дме. Обідаєш де-небудь у губернатора, а там — стій городничий! Хе, хе, хе! (Заходиться і помирає зо сміху). Ось що, канальство, принадне!
Анна Андріївна. Тобі все таке грубе подобається. Ти повинен пам’ятати, що життя треба зовсім змінити, що твої знайомі будуть не те, що який-небудь суддя-собачник, з яким ти їздиш полювати зайців, або Земляника; навпаки, знайомі твої будуть з якнайделікатнішим поводженням: графи і всі світські… Тільки я, справді, боюсь за тебе: ти іноді вимовиш таке слівце, якого в доброму товаристві ніколи не почуєш…
Городничий. Що ж? слово ж не шкодить.
Анна Андріївна. Та добре, коли ти був городничим; там же життя зовсім інше.
Городничий. Егеж, там, кажуть, є дві рибини: ряпушка і корюшка, такі, що тільки слинка потече, як почнеш їсти.
Анна Андріївна. Йому все б тільки рибки. Я не інакше хочу, щоб наш дім був перший у столиці, і щоб у мене в кімнаті таке було амбре, щоб не можна було ввійти, і треба б тільки отак зажмурити очі. (Зажмурює очі і нюхає). Ах, як гарно!
Ява II
Ті самі і купці.
Городничий. А! здорові були, соколики!
Купці (вклоняючись). Доброго здоров’я, батечку!
Городничий. Що, голубчики, як поживаєте? як крам ваш іде? Що, самоварники, аршинники, скаржитись? Архікрутії, протобестії, дурисвіти морські! скаржились? Що, багато взяли? От, думають, так у тюрму його й засадять!.. А чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що…
Анна Андріївна. Ох, боже мій! які ти, Антоша, слова пускаєш!
Городничий (з незадоволенням). А, не до слів тепер! Чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? Що? га? що тепер скажете? Тепер я вас! У! Обманюєте народ… Зробиш підряд з казною, на сто тисяч обдуриш її, постачивши гниле сукно, та потім пожертвуєш двадцять аршин, та й давай тобі ще нагороду за це! Та якби знали, так би тобі… І черево суне наперед: він купець, його не займай. “Ми” каже, “і дворянам не поступимось”. Та дворянин… ах ти ж, пика! дворянин вчиться наук: його хоч і шмагають у школі, та за діло, щоб він знав корисне. А ти що? — починаєш з крутійства, тебе хазяїн б’є за те, що не вмієш обманювати. Ще хлопчисько, “отче наш” не знаєш, а вже недомірюєш; а як розідме тобі черево та наб’єш собі кишеню, так і запишався! Ху ти, яке диво! Через те, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!
Купці (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!
Городничий. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлювати, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір. Що скажеш? га?
Один з купців. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!
Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? — тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.
Купці (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!
Городничий. “Не занапасти!” Тепер: “не занапасти!” а перше як? Я б вас… (Махнувши рукою). Ну, та бог простить! годі! Я не пам’ятозлобний; тільки тепер, дивись, бережи вуха! Я віддаю дочку не за якого-небудь простого дворянина: щоб поздоровлення було… розумієш? не те, щоб відкараскатись яким-небудь баличком чи головою цукру… Ну, йди з богом! (Купці виходять).
Ява ІІІ
Ті самі, Амос Федорович, Артемій Филипович, потім Растаковський.
Амос Федорович (ще на дверях). Чи вірити чуткам, Антоне Антоновичу? до вас прибилось надзвичайне щастя?
Артемій Филипович. Маю честь привітати з надзвичайним щастям! Я сердечно зрадів, коли почув. (Підходить до ручки Анни Андріївни). Анно Андріївно! (Підходячи до ручки Марії Антонівни). Маріє Антонівно!
Растаковський (входить). Антона Антоновича вітаю! Хай продовжить бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни).
Ява IV
Ті самі. Коробкін із жінкою. Люлюков.
Коробкін. Маю честь привітати Антона Антоновича! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки).
Жінка Коробкіна. Сердечно вітаю вас, Анно Андріївно, з новим щастям.
Люлюков. Маю честь привітати, Анно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, клацає язиком з виглядом молодецтва). Маріє Антонівно! Маю честь привітати! (Підходить до її ручки і звертається до глядачів з тим самим молодецтвом).
Ява V
Дуже багато гостей у сюртуках і фраках, підходять спочатку до ручки Анни Андріївни, кажучи: “Анно Андріївно!”, потім до Марії Антонівни, кажучи: “Маріє Антонівно!”. Бобчинський і Добчинський проштовхуються.
Бобчинський. Маю честь привітати!
Добчинський. Антоне Антоновичу, маю честь привітати.
Бобчинський. З щасливою пригодою!
Добчинський. Анно Андріївно!
Бобчинський. Анно Андріївно! (Обидва підходять в один час і стукаються лобами).
Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки). Честь маю привітати. Ви будете у великому, великому щасті, в золотій сукні ходити й делікатні всякі супи їсти, дуже втішно будете проводити час.
Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю честь привітати! Дай боже вам усякого багатства, червінців і синка отакого маленького, отакого (показує рукою), щоб можна було на долоньку посадовити, егеж! Усе буде хлопчина кричати: уа! уа! уа!
Ява VI
Ще кілька гостей, що підходять до ручок. Лука Лукич із жінкою.
Лука Лукич. Маю честь…
Жінка Луки Лукича (біжить вперед). Вітаю вас, Анно Андріївно! (Цілуються). А я ж то так зраділа. Кажуть мені: “Анна Андріївна видає дочку”.— “Ах, боже мій!” думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: “Слухай, Луканчику: от яке щастя Анні Андріївні!” “Ну”, думаю собі, “хвалити бога!” І кажу йому: “Я так захоплена, що горю від нетерпіння виявити особисто Анні Андріївні…” “Ах, боже мій!” думаю собі: “Анна Андріївна саме сподівалася доброї партії для своєї дочки, а ось тепер така доля: саме так сталось, як вона хотіла”, і так, справді, зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, от просто ридаю. Лука Лукич каже: “Чого ти, Настенько, ридаєш?” — “Луканчику”, кажу, “я й сама не знаю, сльози так ото рікою й ллються”.
Городничий. Дуже прошу сідати, панове! Гей, Мишко! принеси сюди більше стільців! (Гості сідають).
Ява VII
Ті самі, дільничний пристав і квартальний.
Дільничний пристав. Маю честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати благоденства на многая літа!
Городничий. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове! (Гості сідають).
Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, яким чином усе це почалось, поступінний хід усієї справи.
Городничий. Хід справи надзвичайний: зволив сам особисто освідчитись.
Анна Андріївна. Дуже шанобливим і якнайделікатнішим способом. Все надзвичайно гарно говорив. Каже: “Я, Анно Андріївно, з самої тільки пошани до ваших гідностей”. І така прекрасна, вихована людина, найблагородніших звичаїв! — “Мені, чи вірите, Анно Андріївно, мені життя — копійка; я тільки тому, що шаную ваші незвичайні гідності”.
Марія Антонівна. Ой, мамуню! та це він мені казав.
Анна Андріївна. Облиш, ти нічого не знаєш, і не в своє діло не втручайся.— “Я, Анно Андріївно, дивуюсь”. Такими хвальними розсипався словами… І коли я хотіла сказати: “Ми ніяк не сміємо сподіватись такої честі”, він раптом упав на коліна і таким найблагороднішим чином: “Анно Андріївно! не зробіть мене найнещаснішим! погодьтесь відповідати на мої почуття, або я смертю скінчу життя своє”.
Марія Антонівна. Але ж, мамуню, він про мене це говорив.
Анна Андріївна. Ну, звісно… і про тебе було, я нічого цього не заперечую.
Городничий. І так аж налякав: казав, що застрелиться. “Застрелюсь, застрелюсь!” каже.
Багато хто з гостей. Скажіть, будь ласка!
Амос Федорович. Отака штука!
Лука Лукич. От справді, доля вже до цього вела.
Артемій Филипович. Не доля, батечку, доля — індичка: заслуги привели до того. (Набік). Отакій свині лізе завжди в рот щастя!
Амос Федорович. Я, хай так, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, якого торгували.
Городничий. Ні, мені тепер не до песиків.
Амос Федорович. Ну, не хочете, на іншому собаці зійдемось.
Дружина Коробкіна. Ах, як, Анно Андріївно, я рада вашому щастю! ви не можете собі уявити.
Коробкін. Де ж тепер, дозвольте дізнатися, перебуває іменитий гість? Я чув, що він поїхав чогось.
Городничий. Так, він поїхав на один день у вельми важливій справі.
Анна Андріївна. До свого дядька, щоб попросити благословення.
Городничий. Попросити благословення; але завтра ж… (Чхає, привітання зливаються в суцільний шум). Вельми дякую! Але завтра ж і назад… (Чхає; привітальний шум; чутніше за інші голоси):
Дільничного пристава. На здоров’я, ваше високоблагородіє!
Бобчинського. Сто років і міх червінців!
Добчинського. Продовж, боже, на сорок-сороків!
Артемія Филиповича. Щоб ти пропав!
Жінка Коробкіна. Щоб тебе чорт узяв!
Городничий. Найщиріше дякую! І вам того ж бажаю.
Анна Андріївна. Ми тепер у Петербурзі маємо намір жити. А тут, скажу вам, таке повітря… сільське вже занадто!.. признаюсь, велика неприємність… От і чоловік мій… він там дістане генеральський чин.
Городничий. А так, скажу вам, панове, я, чорт забери, дуже хочу бути генералом.
Лука Лукич. І дай боже стати!
Растаковський. Від людини неможливо, а від бога все можливо.
Амос Федорович. Великому кораблеві — велика й плавба.
Артемій Филипович. Які заслуги, така й шана.
Амос Федорович (набік). Ще й справді зробиться генералом! От уже кому личить генеральство, як корові сідло! Ну, брат, ні, до цього ще довга пісня. Тут і кращі за тебе є, а досі ще не генерали.
Артемій Филипович (набік). Ото, чорт забери, вже й у генерали лізе! Чого доброго, може, й буде генералом. Адже в нього поважності, лихий не взяв би його, доволі. (Звертаючись до нього). Тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.
Амос Федорович. І коли що станеться, наприклад, яка-небудь потреба у справах, не залишіть без заступництва!
Коробкін. Наступного року повезу синка до столиці на користь державі, то, зробіть ласку, виявіть йому вашу протекцію, місце батька заступіть сирітці.
Городничий. Я готовий із свого боку, готовий старатися.
Анна Андріївна. Ти, Антошо, завжди готовий обіцяти. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і з якої речі себе обтяжувати отакими обіцянками?
Городничий. Чому ж, серце моє? іноді можна.
Анна Андріївна. Можна, звісно, та не всякій же дрібноті виявляти своє заступництво.
Жінка Коробкіна. Ви чули, як вона трактує нас?
Гостя. Егеж, вона така завжди була; я її знаю, посади мужика за стіл, він і ноги свої…
Ява VIII
Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.
Поштмейстер. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.
Всі. Як, не ревізор?
Поштмейстер. Зовсім не ревізор,— я дізнався про це з листа.
Городничий. Що ви, що ви, з якого листа?
Поштмейстер. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу — бачу “на Поштамтську вулицю”. Я так і зомлів. “Ну”, думаю собі, “певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство”. Взяв, та й розпечатав.
Городничий. Як же ви?..
Поштмейстер. Сам не знаю: надприродна сила спонукала. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його з естафетою [Спеціальним посланцем], але цікавість така взяла, якої ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу! тягне, так от і тягне! В одному вусі так от і чую: “Ей, не розпечатуй! пропадеш як курка”; а в другому наче біс який шепче: “Розпечатай, розпечатай, розпечатай!” І як придушив сургуч — по жилах вогонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз. І руки тремтять, і все закаламутилось.
Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?
Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!
Городничий. Що ж він, по-вашому, таке?
Поштмейстер. Ні се ні те, чорт знає, що таке!
Городничий (запально). Як ні се ні те? Як ви смієте назвати його ні тим ні сим, та ще й чортзнає-чим? Я вас під арешт…
Поштмейстер. Хто? ви?
Городничий. А так, я!
Поштмейстер. Короткі руки!
Городничий. Чи знаєте ви, що він жениться з моєю дочкою, що я сам буду вельможа, що я аж на Сибір запроторю?
Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу, що Сибір? далеко Сибір. Ось краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?
Всі. Читайте, читайте!
Поштмейстер (читає). “Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати — думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака, і як одного разу кондитор схопив був мене за комір, з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків аглицького короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки, вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сивий кінь…”
Городничий. Не може бути! Там нема цього.
Поштмейстер (показує листа). Читайте самі!
Городничий (читає). “Як сивий кінь”. Не може бути! ви це самі написали.
Поштмейстер. Як же б я став писати?
Артемій Филипович. Читайте!
Лука Лукич. Читайте!
Поштмейстер (читаючи далі). “Городничий — дурний, як сивий кінь…”
Городничий. О, чорт забери, треба ще повторювати! наче воно там і так не стоїть.
Поштмейстер (читаючи далі). Хм… хм… хм… хм… “сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина..” (Кидаючи читати). Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.
Городничий. Ні, читайте!
Поштмейстер. Та, навіщо ж?..
Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!
Артемій Филипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає). “Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв, напевне так само, падлюка, п’є без просипу”.
Поштмейстер (до глядачів). Ну, поганий хлопчисько, якого треба відшмагати більш нічого!
Артемій Филипович (читаючи далі). “Доглядач за богоугодними закладами… І… І…” (Заїкується).
Коробкін. А чого ж ви зупинились?
Артемій Филипович. Та нечітке перо… а втім, видно, що негідник.
Коробкін. Дайте мені. От у мене, я думаю кращі очі. (Бере листа).
Артемій Филипович (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі розбірливо.
Коробкін. Та дозвольте, вже я знаю.
Артемій Филипович. Прочитати я й сам прочитаю: далі, справді, все розбірливо.
Поштмейстер. Ні, все читайте! адже перше все читано!
Усі. Віддайте, Артемію Филиповичу, віддайте листа! (До Коробкіна). Читайте.
Артемій Филипович. Зараз. (Віддає листа). Ось, дозвольте… (Затуляє пальцем). Ось звідси читайте. (Всі приступають до нього).
Поштмейстер. Читайте, читайте! дурниці, все читайте!
Коробкін (читаючи). “Доглядач за богоугодними закладами Земляника — зовсім свиня в ярмулці”.
Артемій Филипович (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! де ж свиня буває в ярмулці?
Коробкін (читаючи далі). “Доглядач шкіл протух увесь цибулею”.
Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
Амос Федорович (набік). Хвалити бога, хоч принаймні про мене нема!
Коробкін (читає). “Суддя”…
Амос Федорович. От тобі й на!.. (Вголос). Панове, я думаю, що лист довгий. Та й який чорт у ньому: погань отаку читати!
Лука Лукич. Ні!
Поштмейстер. Ні, читайте!
Артемій Филипович. Ні, вже читайте.
Коробкін (продовжує). “Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон…” (Зупиняється). Мабуть, французьке слово [Моветон — поганий тон, невихований].
Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.
Коробкін (читаючи далі). “А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Я сам, за прикладом твоїм, хочу взятись до літератури. Нудне, брат, так жити, хочеш, нарешті, поживи для душі. Бачу: справді, треба за що-небудь високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку. (Перевертає листа й читає адресу). Його благородію, вельмишановному панові Івану Васильовичу Тряпічкіну, в Санкт-Петербурзі, на Поштамтську вулицю, в домі під нумером дев’яносто сьомим, повернувши у двір, на третьому поверсі, праворуч”.
Одна з дам. Який реприманд [Реприманд — цілковита, неприємна несподіванка] несподіваний!
Городничий. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу: бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого… Вернути, вернути його! (Махає рукою).
Поштмейстер. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.
Дружина Коробкіна. Оце так, оце-то нечувана конфузія!
Амос Федорович. Одначе ж, чорт забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.
Артемій Филипович. У мене теж триста карбованців.
Поштмейстер (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.
Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації, егеж.
Амос Федорович (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?
Городничий (б’є себе по лобі). Як я — ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі: жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів…
Анна Андріївна. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою…
Городничий (з серцем). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито). Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище — знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? із себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі). Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх, та чортові в підбивку! в шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’є підбором по підлозі).
(Після деякої мовчанки).
Досі не можу отямитись. От, справді, якщо бог хоче покарати, то відбере перше розум. Ну, що було в цьому вітрогонові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто ні на півмізинця не було схожого — і раптом усі: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!
Артемій Филипович (розставивши руки). І як це сталося, хоч убий, не можу збагнути. Наче туман якийсь приголомшив, чорт попутав.
Амос Федорович. Та хто пустив,— ось хто пустив: оці молодці! (Показує на Добчинського і Бобчинського).
Бобчинський. Їй-богу, не я! і не думав…
Добчинський. Я нічого, зовсім нічого…
Артемій Филипович. Звісно, ви…
Лука Лукич. Звичайно. Прибігли, як божевільні, з трактиру: “Приїхав, приїхав і грошей не платить…” Знайшли велику птицю!
Городничий. Натурально, ви! плетуни міські, брехуни прокляті!
Артемій Филипович. Щоб вас чорт забрав з вашим ревізором та оповіданнями.
Городничий. Тільки нишпорите по місту та бентежите всіх, торохтії прокляті! Плітки сієте, сороки короткохвості!
Амос Федорович. Паскудники прокляті!
Лука Лукич. Ковпаки!
Артемій Филипович. Сморжі короткопузі! (Всі обступають їх).
Бобчинський. Їй-богу, це не я, це Петро Іванович.
Добчинський. Е, ні, Петре Івановичу, ви ж бо перші теє…
Бобчинський. А от і ні; перші ото були ви.
Ява остання
Ті самі і жандарм.
Жандарм. Чиновник, що приїхав за іменним наказом з Петербурга, викликає вас цю ж мить до себе. Він зупинився в гостиниці.
(Сказані слова вражають, як громом, усіх. Звук подиву однодушно вилітає з дамських уст; вся група, враз перемінивши пози, залишається скам’янілою).
НІМА СЦЕНА
Городничий посередині у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Праворуч його дружина й дочка, із спрямованим до нього рухом усього тіла; за ними поштмейстер, що перетворився на знак запитання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, що розгубився найбезневиннішим способом; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч від городничого: Земляника, що нахилив голову трохи набік, наче до чогось прислухаючись; за ним суддя з розчепіреними руками, що присів майже до землі й зробив рух губами, немовби хотів посвистати або вимовити: “Ось тобі, бабуню, і Юрія!” За ним Коробкін, який обернувся до глядачів з примруженим оком і ущипливим натяком на городничого; за ним, коло самого краю, Добчинський і Бобчинський із спрямованим один до одного рухом рук, роззявленими ротами і виряченими один на одного очима. Інші гості залишаються просто стовпами. Майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке становище. Завіса спускається.
