Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки, звідки лишень за годину перед тим вийшли. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:
— Здоров! А що, в Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав той.
— І в Трійцю святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу!
— Ану перехрестись! Прибулець хрестився.
— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.
На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. Тільки жиди-грошолупи, вірмени й татарва насмілювалися жити й торгувати в присіччі, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, на долю цих крамарів-грошолупів ніхто б не позаздрив. Вони були схожі на тих, що оселялися біля підніжжя Везувію, бо як тільки запорожцям бракувало грошей, то гульвіси розбивали їхні крамниці й забирали все задурно.
Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми, де жили на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, увесь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому ж віддавали і гроші на зберігання. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками гладили один одному боки, поки котрийсь із куренів брав гору, і тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.
Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки. Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив’язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив’язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось із товариства не зважувався його викупити, заплативши за нього борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею. Довго після цього ввижався йому цей страшний звичай, усе марився той живцем засипаний чоловік зі страшною домовиною.
Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими товаришами зі свого куреня, а іноді й усім куренем та з сусідніми куренями виїздили вони на полювання в степ, де водилася сила-силенна всякої птиці, оленів, кіз; а то ходили на озера, річки й протоки, призначені жеребком на кожний курінь, закидали неводи та сіті, щоб волокти багатющі улови на харчі всьому куреневі. Хоч і не було тут іще справжньої науки, з якої видно козака, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.
Але старий Тарас готував їх до іншого. Йому не до душі було таке життя, — справжнього діла хотів він. Він усе мудрував, яким би побитом підняти Січ до зброї, щоб можна було погуляти, як то й належить лицарям. Аж ось одного дня він прийшов до кошового і сказав йому просто:
— А що, пане кошовий, час би й погуляти запорожцям.
— Ніде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши люльку з рота і чвиркнувши набік.
— Як то ніде?.. Можна піти на Туреччину, або на Татарву.
— Не можна ні на Туреччину, ні на Татарву, — відповів кошовий, знову байдуже взявши до рота свою люльку.
— Як не можна?
— А так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же ж бусурмен, а бусурмена й Бог, і Святе письмо велить бити.
— Не маємо права. Коли б хоч не присягалися нашою вірою, то ще, либонь, можна було б, а тепер не можна.
— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права?..
Ось у мене два сини, обидва молоді. Ще жодного разу ні той, ні другий не були на війні, а ти кажеш, не треба йти запорожцям!
— Бо ж таки не слід.
— То, виходить, слід, щоб ішла намарне козацька сила, щоб чоловік гинув, як той собака, без доброї справи, щоб ні вітчизні, ні всьому хрещеному люду не було від нього ніякої користі? Та навіщо ж ми живемо? На якого біса ми живемо, розтлумач мені це. Ти ж чоловік головатий, не дурно ж тебе за кошового вибрали — розтлумач же мені, нащо ми живемо?
Кошовий не відповів нічого. Це був упертий козак. Він трохи помовчав, а тоді сказав:
— А все ж таки війни не буде.
— То, кажеш, війни не буде? — знову спитав Тарас.
— Ні, не буде.
— То, виходить, і думку про це покинути?
— І думку покинути.
“Ну, постривай же ти, чортова довбне, — промовив до себе Бульба, — будеш ти мене знати!” І тут-таки поклав помститися кошовому.
Змовившись з одним-другим, урядив їм випивачку, і захмелілі козаки, скілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив’язані до стовпа литаври, у які били, скликаючи козацтво на раду. Не знайшовши паличок, що завжди були у довбиша, вони вхопили по поліняці й почали гамселити в них. На цей гук перший прибіг довбиш, високий на зріст козак з одним тільки оком, та й то дуже заспаним.
— Хто сміє бити в литаври? — закричав він.
— Мовчи! Бери свої палички й лупи, коли тобі кажуть, — відмовила старшина, що була вже під чаркою.
Довбиш тієї ж миті вийняв з кишені палички, які він захопив з собою, знаючи дуже добре, чим закінчуються такі оказії. Литаври загули — і швидко на січовий майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Усі стали в коло, і після третього гуку литавр показалася, нарешті, й старшина з клейнодами: кошовий із патерицею в руці — ознакою своєї гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавула з пірначем. Кошовий і старшина познімали шапки й уклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, в боки узявшись.
— Що сталося, панове товариство? Чого бажаєте? — спитав кошовий.
Лайка та вигуки не дали йому говорити.
— Клади патерицю, чортів сину! Зараз же клади патерицю! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.
Деякі тверезі курені почали було заступатися за кошового, та інші курені — і п’яні, й тверезі — зчепилися навкулачки. Ґвалт зчинився з усіх боків.
Кошовий хотів щось казати, але, знаючи, що розбурхана юрба може за це прибити його на смерть, як майже завжди в таких випадках буває, уклонився низенько, поклав патерицю і сховався в натовпі.
— То й нам класти наші клейноди, панове? — сказали суддя, писар та осавула, готові зараз же покласти каламар, військову печатку й пірнач.
— Ні, ви зоставайтесь! — загукали із натовпу. — Нам тільки кошового треба було нагнати, бо він же баба, а нам треба козака в кошові.
— Кого ж тепер ви хочете за кошового? — спитала старшина.
— Кукубенка поставити! — гукали одні.
— Не хочемо Кукубенка! — кричали інші. — Рано йому, ще молоко на губах не обсохло!
— Шило хай буде кошовим! — вигукували треті. — Шила в кошові!
— У спину тобі шило! — лайливо кричала юрба. — Який з нього козак, коли він прокрався, сучий син, як татарин!.. Чортові в торбу його, п’яницю!
— Бородатого, Бородатого садовім на кошового!
— Не хочемо Бородатого! До бісової матері Бородатого!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув декому Тарас Бульба.
— Кирдягу! Кирдягу! — закричала юрба. — Бородатого, Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила!.. До біса з Шилом! Кирдягу!..
Усі, кого вигукували, почувши своє ймення, зараз вийшли з юрби, щоб ніхто не подумав, ніби вони під’юджували козацтво обирати себе.
— Кирдягу! Кирдягу! — лунало все дужче.
— Бородатого!
Врешті дійшло до кулаків, і Кирдяга подужав.
— Ідіть хто по Кирдягу! — залунало зі всіх боків. Чоловіка з десять козаків вийшло з гурту; декотрі з них ледве трималися на ногах — так устигли поналиватися — і рушили просто до Кирдяги, щоб виявити йому волю громади.
Кирдяга, хоч і старий, але розумний козак, давно вже сидів у себе в курені і наче й не бачив, що довкола нього коїлось.
— А що, панове? Що вам треба? — спитав він.
— Іди, тебе обрано за кошового!..
— Змилуйтеся, панове! — промовив Кирдяга. — Хіба я заслужив такої честі! Який із мене кошовий! Та в мене й глузду не вистачить на кошового. Наче вже й нікого кращого не знайшлося в цілому війську!
— Іди, коли кажуть! — кричали запорожці. Двоє з них ухопили його під руки, і хоч як він упирався ногами, все ж притягли на майдан, підбадьорюючи його лайкою та підпихаючи ззаду стусанами й напучуваннями:
— Не пручайся ж, бісів сину! Іди та приймай честь, псявіро, коли тобі її дають!
Таким способом приведено було Кирдягу в козацьке коло.
— Ну, що ж, панове товариство? — запитали знов усю раду ті, що привели Кирдягу. — Згідні ви, щоб оцей козак був нашим кошовим?
— Згідні! Всі згідні! — загукав натовп, аж від гуку довго гриміло все поле.
Тоді один із старшин узяв патерицю й підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, зараз таки відмовився. Йому піднесли вдруге. Кирдяга відмовився і вдруге, і вже аж за третім разом узяв патерицю. Підбадьорливий гук залунав по всьому майдані, й знову від козацього погуку загриміло все поле. Тоді виступило з гурту четверо найстарших, сивовусих і сивочубих козаків (дуже вже старих не було на Січі, бо рідко хто з запорожців умирав своєю смертю) і, взявши кожний жменю землі, яка під ту пору геть розмокла від недавнього дощу, — поклали йому на голову. Мокра земля патьоками потекла йому з голови на вуса, на щоки, й вимастила болотом увесь вид. Але Кирдяга стояв нерухомо і тільки дякував козакам за таку велику честь.
Так закінчилися гучні вибори кошового. Невідомо, чи всі їм були такі раді, як Бульба: цим він помстився старому кошовому, а до того ж Кирдяга був давній його товариш і бував з ним разом у тих самих походах на суходолі й на морі, поділяючи з ним усі злигодні й труд бойового життя. Юрба розійшлася святкувати вибори та поливати палицю новому кошовому, й пішла така гульня, якої досі ні Остап, ні Андрій ще не бачили. Усі шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забирано просто так, без грошей; шинкарі вже раді були й тому, що хоч живі зосталися. Ціла ніч минула в галасі й піснях, що прославляли подвиги, і місяць, оглядаючи землю, довго ще бачив юрби музик, що ходили по вулицях з бандурами, домрами й торбанами, та церковних півчих, яких тримали на Січі задля співу в церкві та вихваляння козацьких звитяг. Нарешті хміль і втома почали хилити буйні голови, і видно було, як то тут, то там знесилений козак падав на землю. Як товариш, обійнявши товариша, розчулено вмивався гіркими сльозами і валився разом з ним. Там гуртом уляглася ціла купа; там ще один мостився, як би його найкраще влягтися, і заснув просто на дерев’яній колоді. Останній, найміцніший, ще намагався щось мурмотіти; врешті і його підкосив непоборний хміль, повалився й він — і заснула вся Січ.
IV
А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як би його підважити запорожців на яку-небудь справу. Кошовий був розумний і хитрий козак, він знав запорожців і вздовж і впоперек, тож спершу мовив:
— Не можна присяги ламати, ніяк не можна. А далі, помовчавши, додав:
— Воно начебто й можна: присяги ми не зламаєм, а там, може, що й вигадаєм. Хай тільки козаки зберуться на раду, та так, щоб не від мене ця думка йшла, а своєю охотою, — вас не вчити, як це робиться. А ми зі старшиною зараз і прибіжимо на майдан, буцім нічого не знаючи.
Не минуло й години після цієї розмови, як знову загули литаври. Хмара козацьких шапок миттю вкрила весь майдан і знявся гомін:
— Хто? Що? Навіщо? Задля якого діла збили бучу?
Ніхто нічого не знав. Нарешті то тут, то там почалося нарікання:
— Ось гине даремно козацька сила: нема війни!.. Он старшина забайбачилася вся до цурки, аж очі салом позапливали! Нема, видко, правди в світі!
Інші козаки спочатку слухали, а тоді й самі почали дорікати:
— А й справді, нема ніякої правди в світі! Старшина прикидалася здивованою такими речами. Нарешті кошовий вийшов наперед і промовив:
— Дозвольте, панове запорожці, річ держати!
— Говори!
