— От сказати б про таку штуку, панове добродійство, та воно, може, ви й самі краще про теє знаєте, що багато хто з запорожців на-боргував жидам-шинкарям, та й своїм братам стільки, що жодна собака вже й віри не йме. Тоді знов же таки скажемо і про те, що єсть чимало молодого юнацтва, яке й на очі не бачило, що таке війна, а ви ж самі добре знаєте, панове, що юнацтву без війни жити не можна. Який же в біса з його запорожець, коли він ні разу не бив бусурмена?
“Він добре мовить”, — подумав Тарас.
— Не думайте, панове, що я все теє кажу задля того, щоб нам з турком присягу зламати, Боже борони! Я тільки от собі так кажу. До того ж у нас храм Божий — гріх сказати на що обернувся: он скільки вже літ з ласки Божої Січ стоїть, а й досі, не кажу вже, щоб знадвору церква, а навіть образи не мають ніяких шат. Хоч би срібну ризу надумався хто їм вибити! Вони тільки й мають, що заповіли після смерті деякі з козаків. Та й те небагато варте, бо вони майже все, що коштовного мали, за життя попропивали. Так от я й веду мову не про те, щоб почати війну з бусурменом, бо ми присягу дали султанові на вічний мир, і то був би нам великий гріх зламати тепер присягу…
— Що ж він плутає таке? — промовив сам до себе Бульба.
— Так ото ж і бачите, панове, що війни починати не можна: лицарська честь не велить. А через те я так собі міркую своїм дурним розумом: пустити з байдаками самих юнаків; нехай би трохи пошарпали береги Натолії. Яка ваша думка, панове?
— Веди, веди всіх! — залунало звідусіль. — За віру ми готові голови свої покласти!
Кошовий злякався; він навіть у думці не мав підіймати все
Запорожжя: йому здавалося, що розірвати мир було б несправедливо.
— Дозвольте, панове, ще раз річ держати!..
— Годі! — закричали запорожці. — Краще не скажеш!
— Як так, то й так. Я маю коритися вашій волі. Відома річ, та й у Писанії сказано, що глас народу — глас Божий.
Все ж розумнішого за те, що народ вигадав, ніхто не вигадає. Тільки от що, панове: ви знаєте, що султан нам не подарує того задоволення, яким потішаться наші молодці’. А ми тим часом були б тут напоготові і, маючи у себе свіжі ще сили, нікого б не побоялись. А як би всі ми рушили, то й татарва могла б наскочити: вони, турецька собачня, в очі не кидаються і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду за литку укусять, та ще й як укусять! Та вже коли на те пішло, правду сказавши, у нас і байдаків та чайок такого запасу нема, та й пороху не натерто доволі, щоб ото можна було всім разом вирушити. А я що ж, я радий: я ж слуга вашої волі.
Хитрий кошовий замовк. Козаки купками почали радитися, курінні отамани проміж себе теж; на щастя, п’яних було не дуже багато, а тому покладено послухатися мудрої поради.
Тоді ж таки кілька чоловік переправилося на той берег Дніпра до військової скарбниці, де в недосяжних схованках під водою та в комишах зберігалася вся військова скарбниця і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулись обдивлятися байдаки й лаштувати їх до походу. Миттю сила козацтва вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, засмаглі, широкоплечі, чіпко-ногі запорожці з сивизною у вусах і чорновусі, попідкачувавши шаровари, стояли по коліна в воді і стягували з берега міцною линвою човни. Інші тягли готові сухі колоди і всяку деревину. Там обшивали шалівкою човна; там, перекинувши його догори дном, паклювали й смолили; там, за козацьким звичаєм, нав’язували до облавків пучки очерету, щоб не затопила човни морська хвиля; а там далі по всьому березі порозкладали багаття та варили в мідних казанах смолу, щоб заливати човни. Старші й бувалі козаки навчали молодих. Стук і робочий галас здійнявся на всю околицю; ходором ходив і рухався живий берег.
Якраз у цей час здоровенний пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обідраних свитках. Це аж занадто вбоге вбрання — на декому не було й зовсім нічого, опріч сорочки та куцої люльки в зубах, — свідчило, що люди ці або ж прогуляли все дощенту, або ледве вирвалися з якоїсь халепи. З гурту вийшов і став попереду присадкуватий плечистий козак, років на п’ятдесят. Він кричав і махав руками дужче за всіх; але за береговим загальним криком і стукотом не чутно було жодного його слова.
— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором пристав до берега.
Все довкола зразу ущухло; все, що так жваво досі працювало, почало прислухатися.
— З бідою! — крикнув з порому присадкуватий козак.
— З якою?
— Дозвольте, панове запорожці, слово мовити!
— Кажи!
— Чи, може, хочете зібрати раду?
— Кажи, ми тут усі.
Весь берег збився в одну купу.
— А хіба ви нічого не чули про те, що коїться в Гетьманщині?
— А що? — промовив один із курінних отаманів.
— Еге, що? Видко, вам татарин клейтухом вуха позатикав, що ви нічого не чули.
— Та кажи ж, що там коїться?
— А те коїться, що й родились, і хрестились, а ще такого не бачили.
— Та кажи ж бо, песій сину, що робиться! — закричав один з юрби, видко, стративши терпець.
— А такий час тепер настав, що вже й церкви святі стали не наші.
— Як то не наші?
— Тепер їх жиди держать в оренді, і коли жидові наперед не заплатиш, то й обідні служити не можна.
— Що ти верзеш?
— І коли розсучий жид не покладе своєю нечестивою рукою значка на святій пасці, то й паски святити не можна.
— Та бреше він, пани-браття! Не може такого бути, щоб жид пархатий клав значок на святій пасці!
— Слухайте!.. Я ще не те вам розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні на тарадайках. Та то не біда, що на тарадайках, а то біда, що замість коней у тарадайку запрягають православних християн… Слухайте! Ще не те розкажу: а жидівки вже шиють собі спідниці з попівських риз. Ось що коїться в Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та, видко, татарин нагнав на вас такого страху, що у вас уже ні очей, ні вух — нічого нема, вже ви й не чуєте, що діється на світі.
— Стій, годі! — перебив кошовий, що досі стояв, утупивши очі в землю, як і всі запорожці, що у важливих справах ніколи не піддавалися на перше поривання, а мовчали і тим часом потиху скупчували грізну силу гніву. — Стривай, хай тепер і я мовлю слово. А що ж ви, чорти б вашого батька молотили, що ж ви робили? Хіба у вас не було шабель, чи що? Як же ви допустили таку наругу?
— Еге, добре вам казати: допустили наругу!.. А спробували б ви, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, та — нічого гріха таїти — доволі й своїх перевертнів, що покатоличилися.
— А гетьман ваш, а полковники — що робили?
— Наварили полковники такої каші, що не дай Боже нікому її споживати!
— Як?
— А так, що вже гетьмана нашого засмажено в мідному бикові у Варшаві, а полковничі руки та голови розвозять тепер по ярмарках на показ людям… Ось що наробили полковники!
Сколихнулася вся юрба. Спершу на мить по всьому березі пролетіла тиша, як то буває перед страшною бурею, а тоді раптом загомонів увесь берег.
— Як? Щоб жиди тримали наші церкви в оренді! Щоб ксьондзи запрягали у голоблі православних християн! Як, щоб терпіти таку наругу на своїй землі від проклятих недовірків! Щоб отаке чинили з полковниками та гетьманом!.. Та не буде цього зроду, не дозволимо!
Такі вигуки перелітали з кінця в кінець по всьому березі. Загули запорожці, вчувши свою силу. Це вже було хвилювання не легковажне, це вже буяли натури тяжкі й міцні, які розпалювалися не швидко, але, розпалившись, довго і вперто зберігали в собі внутрішній жар.
— Перевішати всю жидву! — розляглося з юрби.
— Щоб не шили з попівських риз спідниці своїм жидівкам!
— Щоб не значкували святих пасок!
— Перетопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!
Слова ці, кинуті кимось із гурту, мов блискавка, пролетіли по всіх головах, і юрба ринулася на присіччя, щоб перерізати всіх жидів.
Бідні сини Ізраїлеві, розгубивши рештки свого й без того мізерного духу, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у грубах і навіть заповзали під спідниці своїх жидівок; але козаки знаходили їх усюди.
— Ясновельможне панство! — кричав один високий і тонкий, як палиця, жид, висунувши з купи своїх товаришів жалібну свою пику, спотворену страхом. — Ясновельможне панство! Слово тільки дайте нам сказати, одне тільки слово! Ми вам таке скажемо, що ви ще ніколи не чули, таке важливе, що й сказати не можна, яке важливе!
— Ну, хай каже, — промовив Бульба, який завжди любив спершу вислухати звинуваченого.
— Ясне панство! — почав жид. — Таких панів ще ніколи ніхто не бачив. Їй-богу, ніколи!.. Таких добрих, гарних, хоробрих панів не було ще на світі!.. — Голос його завмирав і тремтів зі страху. — Як то можна, щоб ми думали про запорожців щось погане! То зовсім не наші, ті, що орендарують в Україні! Їй-богу, не наші! То не жиди: то чорт зна що! То таке, що тільки поплювати на нього та й кинути! Ось і вони те саме скажуть. Скажи, Шльомо, або ти, Шмулю, правда це чи ні?
— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома зі Шмулем у подертих ярмулках, обидва білі, як крейда.
— Ми ніколи ще, — вів далі довгий жид, — не знюхувалися з ворогом, а католиків і знати не хочемо, хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями, як рідні брати…
— Як? Щоб запорожці були вашими братами? — гукнув хтось із гурту. — Не діждетесь, прокляті жиди! У Дніпро їх, панове! Усіх потопити, поганців!
Ці слова стали гаслом. Жидів похапали й почали шпурляти у хвилі. Жалібний крик долітав звідусіль, але суворі запорожці тільки сміялися, дивлячись, як жидівські ноги в панчохах і патинках метлялися в повітрі. Бідний красномовець, що напитав лиха на свою голову, вискочив з каптана, за який його вже були вхопили, в самім лише рябенькім вузькім лапсардаку припав до Бульбиних ніг і жалібним голосом почав благати:
— Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, небіжчика Дороша! Ой, що то був за вояка — окраса всього лицарства. Я ж йому вісім сотень цехинів дав, коли треба було викупитися з турецького полону.
— Ти знав брата? — спитав Тарас.
— Їй-богу знав! Великодушний був пан!
— А як тебе звати?
— Янкель.
— Добре, — сказав Тарас, а тоді, подумавши, звернувся до козаків. — Жида повісити можна завжди, аби охота, а на сьогодні подаруйте його мені.
Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, де стояли його козаки.
— Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись; а ви, братця, припильнуйте жида.
Мовивши це, він подався на майдан, бо туди вже давно збирався увесь люд. Усі покинули лаштувати човни, бо видко було, що похід буде сухопутний, а не морський, і вже не байдаки та козацькі чайки — знадобляться вози та коні. Тепер уже всім хотілося в похід — і старим, і молодим; усі за радою старшин, курінних, кошового і волею всього Війська Запорозького вирішили йти просто на Польщу, помститися за все лихо, за наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з панських міст, закурити люльки з пожарищ панських маєтків і пустити про себе розголос по всьому степу. Всі тут же підперізувались і озброювались. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних забаганок вільного товариства; тепер це був необмежений володар. Це був деспот, що знав тільки наказувати. Усі свавільні і гульливі колись лицарі стояли в рівних лавах, шанобливо опустивши голови, не сміючи звести очей, коли він тихо роздавав свої накази, не викрикуючи й не спішно, а спокійно, зважливо, як старий і досвідчений козак, що не вперше доводив до діла мудрі задуми.
— Обдивіться, обдивіться все гарненько! — казав він. — Вози щоб були справні, мазниці на місці, випробуйте зброю. Одежі багато з собою не набирайте: по сорочці й по двоє шароварів на козака, та по горщику саламахи й пшона — більше щоб не було ні в кого! Про запас буде на возах усього доволі. По парі коней щоб було у кожного козака. Волів узяти з собою пар двісті, бо на переправах та в болотах воли будуть потрібні. Та найбільше, панове, дотримуйтесь ладу. Я знаю, що поміж вас є й такі, що аби Бог послав яку здобич — давай зараз китайку і дорогі оксамити драти собі на онучі.
Киньте цю чортову звичку, геть викидайте всяке дрантя, беріть саму лише зброю, як трапиться добра, та червінці чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякій пригоді. Та ще вам, панове, кажу наперед: коли хто в поході нап’ється, знайте — нема на нього ніякого суду. Як собаку за шияку, звелю припнути його до обозу, хто б він не був, хоч би й звитяжець на все військо. Як собака, буде він застрілений на місці й кинутий на поталу крукам, бо п’яниця в поході не гідний християнського похорону. Молоді повинні слухатися старших! Коли кого зачепить куля чи черкне шабля по голові чи там ще по якому місцю, то ви на теє не дуже зважайте: розмішайте набій пороху в чарці сивухи, душком смикніть — і як рукою зніме, не буде й пропасниці; а на рану, як не надто велика, прикладіть просто землі, замісивши її перше слиною у себе на долоні, то й присохне рана. А тепер, нуте ж до діла, хлоп’ята, та беріться до нього повагом, не хапаючись.
Так промовляв кошовий, і як тільки він скінчив, усі козаки тут же взялися до діла. Уся Січ протверезіла, і ніде не можна було знайти жодного п’яного, немов би їх ніколи й не було поміж козаками… Хто наставляв обіддя на колеса та міняв осі у возах; хто зносив на вози мішки з припасом, а на інші складав зброю; хто приганяв коней та волів. З усіх боків розлягався тупіт коней, стрілянина з мушкетів на спробу, бряжчання шабель, воляче мукання, скрип возів, гомін і шпаркий погук погоничів. І невдовзі далеко-далеко розтягнувся козацький табір по всьому полі. І довго б довелося бігти тому, хто хотів би пробігти його від голови до хвоста. В дерев’яній невеличкій церковці священик правив службу і кропив усіх святою водою; всі цілували хреста.
Коли табір нарешті рушив і потягнувся з Січі, всі запорожці повернули голови назад.
— Прощай, наша мати! — промовили всі майже в один голос. — Нехай береже тебе Господь від усякої напасті!
Проїжджаючи присіччя, Тарас Бульба побачив, що жидок його, Янкель, уже нап’яв сяку-таку ятку з халабудою і продавав кремінь, закрутки, порох і всякий військовий реманент, потрібний у дорозі, навіть хліб і калачі.
“От чортів жид!” — подумав про себе Тарас і, під’їхавши до нього на коні, сказав:
— Дурню, чого ти тут сидиш? Дуже кортить, щоб тебе підстрілили, як горобця?
Янкель замість відповіді підійшов до нього ближче і, склавши руки так, мовби хотів довірити йому велику таємницю, сказав:
— Нехай пан тільки мовчать і нікому нічого не кажуть: поміж козацькими возами є й мій один віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і в дорозі постачатиму всякий харч за таку дешеву ціну, за яку ще жоден жид не продавав, їй-богу, так; от їй-богу, так!
Знизав плечима Тарас Бульба, дивуючись меткій жидівській натурі, і від’їхав до табору.
