V
Незабаром увесь польський південний захід опинився в лазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: “Запорожці!.. З’явилися запорожці!..” Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все здіймалося з місця й розбігалось, як звичайно бувало тієї безладної, безпечної доби, коли не зводили ні фортець, ні замків, а просто, абияк ліпила собі людина солом’яне житло на годину, бо кожне думало: навіщо марнувати працю і гроші на хату, коли не сьогодні, то завтра набіжить татарин і спалить усе дощенту. Все сполохалось: хто міняв волів і плуга на коня й рушницю і рушав до полку; хто ховався, женучи худобу й забираючи все, що тільки можна було забрати. Траплялися, правда, й такі, що оружною рукою зустрічали несподіваних гостей, та більше було таких, що тікали завчасу. Усі знали, що нелегко мати справу з буйним, гартованим у вічних битвах людом, відомим під назвою Запорозького Війська, яке у свавільному на око безладі зберігало доладне обміркований лад на час битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перевтомлюючи коней, піші йшли спокійно за возами, і ввесь табір рухався тільки вночі, а вдень ставав на відпочинок, вибираючи для цього пустища, незаселені місця або ліси, яких тоді було ще доволі. Заслані наперед пластуни та вивідачі дізнавалися й вивідували, де, що і як. І часто там, де запорожців найменше сподівались, вони раптом з’являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежа обіймала села; товар і коні, що їх не гнали за військом, — усе забивалося на місці. Щедрою рукою відплачували козаки давні кривди…
Прелат одного монастиря, почувши про близький прихід їхній, прислав од себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться, як належить, що між запорожцями й короною є згода; що вони порушують своє зобов’язання щодо короля, а разом з тим і всяке народне право.
— Скажи біскупові од мене й від усіх запорожців, — відповів кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки тільки запалюють і розкурюють свої люльки.
І незабаром величне абатство охопив нищівний вогонь, і велетенські готичні вікна його похмуро зирили крізь розкошлані хвилі вогню. Юрби втікачів — ченців, жидів, жінок — раптом звелелюднили ті міста, де була хоч яка-небудь надія на військову залогу чи міське рушення. Запізніла військова допомога, що її часом надсилав польський уряд, складалася з невеликих полків, які або ж не могли козаків знайти, або ж страхалися й повертали спиною при першій же сутичці і шпарко втікали на своїх прудких конях. Траплялося, що чимало польських військових старшин, які досі святкували перемогу в багатьох битвах, зважувалися, з’єднавши свої сили, стати груди на груди із запорожцями. І саме тут найбільше випробовували себе молоді козаки, які цуралися корисливих грабунків та безоружного ворога, а палали бажанням показати свій бойовий хист перед старими вояками й помірятися один на один з метким та хвалькуватим ляхом, що красувався на пишному коні в опанчі, вильоти якої майоріли на вітрі. Потішна то була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, коштовних шабель та мушкетів. За один місяць змужніли й геть перемінилися тільки що обпірені пташата, що стали мужами. Риси їхнього обличчя, у яких досі виднілася якась юнацька м’якість, тепер стали грізні й могутні. А старому Тарасові любо було дивитися, як обидва його сини були в перших лавах. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і тяжке вміння вершити військові справи. Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин, з холодним спокоєм, майже неприродним як на двадцятидворічного юнака, він миттю міг визначити всю можливу небезпеку, зважити становище і тут-таки знайти спосіб, як ту небезпеку обминути, але обминути так, щоб потім певніше її подолати. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев’ячої прикмети.
— О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Тарас. — Їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс!
Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова, в очах усе миготить і змішується, летять голови, гучно падають на землю коні, а він, як п’яний, женеться серед свисту куль та блиску шабель, завдаючи всім ударів і не відчуваючи ударів, завданих йому. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п’янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки. Дивувався і старий Тарас, промовляючи:
— І це добрий — враг би його не взяв! — вояка! Не Остап, а все ж добрий, також добрий вояка!
Військо поклало собі йти просто на місто Дубно, де, казали, було чимало скарбу й багатих мешканців. За півтора дня похід скінчився і запорожці з’явилися перед містом. Міщани вирішили оборонятися до останньої змоги і воліли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, аніж пустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал був нижчий, там виступали муровані стіни, чи будинок, що був за батарею, або навіть дубовий частокіл. Залога була досить міцна і відчувала всю важливість своєї справи. Запорожці з шаленим запалом подерлися були на вал, але звідтіль їх зустріли доброю картеччю. Міщани й міське поспільство, як видко, теж не сиділи, згорнувши руки, а стояли купами на міському валу. В їхніх очах світився відчайдушний опір; навіть жіноцтво відважилось узятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола, а наостанці й мішки з піском, що запорошував очі. Запорожці не любили мати справу з фортецями, облога — то була не їхня робота. Кошовий звелів відступити і сказав:
— Нічого, панове-браття, ми відступимо. Та нехай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо хоч одну живу душу з міста. Хай, коли так, передохнуть усі, як пси, з голоду!
Військо відступило, облягло все місто і знічев’я почало спустошувати околиці, випалюючи ближчі села, скирти незвезеного хліба, і випасаючи табуни своїх коней на невижатих нивах, де, як навмисне, хвилювався повний колос, що свідчив про надзвичайний урожай — щедру нагороду всім хліборобам. Міщани з жахом дивилися, як нищили засоби їхнього існування.
А тим часом запорожці, обперезавши все місто у два ряди своїми возами й обсівшись куренями так, як і на Січі, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт і лишку, і з убивчою байдужістю поглядали на місто. На ніч розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені куліш у здоровенних мідних казанах. Коло багаття, що горіло цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожцям набридло байдикувати, набридла така довга тверезість, без ніякого до того ж діла. Кошовий звелів навіть подвоїти пайку горілки, що іноді траплялося у війську, якщо не передбачалося тяжкого чину й переходів. Молодим, а особливо синам Тараса Бульби, не подобалося таке життя. Андрій помітно нудився.
— Нерозумна голово, — казав йому Тарас, — терпи, козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий лицар, хто не занепав духом у важливій справі, а той добрий лицар, хто й без діла не занудиться, хто все витерпить і хоч ти йому що, а він таки свого доскочить.
Та не зійтися запальному юнакові зі старим.
У кожного своя натура, інакшими очима дивляться вони на ту саму справу.
А тим часом нагодився і Тарасів полк, що його привів Товкач; з ним прибуло ще два осавули, писар та інша військова старшина; всіх же козаків набралося понад чотири тисячі. Було чимало між ними й охочекомонних, що піднялися своєю волею, без жодного заклику, як тільки почули, в чому справа. Осавули привезли Тарасовим синам благословення від старенької матері й кожному по кипарисовому образкові з Межигірського Спаса. Понадівали на себе святі образки обидва брати і мимоволі задумалися, згадавши свою сердешну матір. Що ж віщує їм і промовляє це благословення? Чи благословення на звитягу над ворогом і бучне повернення до вітчизни зі здобиччю і славою, на вічні пісні кобзарям, чи, може?.. Та ніхто не знає свого майбутнього, і стоїть воно перед людиною, як осінній туман, що знявся над болотом. Несамовито шугає у нім то вгору, то вниз, черкаючи крильми, птаство, не розпізнаючи в очі одне одного: горличка не бачить шуліки, шуліка не бачить горлички, і ніхто не знає, чи далеко літає він од своєї погибелі…
Остап давно вже взявся до свого діла і відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Козацтво вже повечеряло, давно згас вечір; чудова липнева ніч огорнула все повітря; та він не йшов до куренів і не лягав спати, а мимоволі задивився на картину перед собою. На небі тонким і гострим блиском миготіли зорі. Поле далеко вкрили розташовані на ньому вози з підвішеними мазницями, облитими дьогтем, з усяким добром і харчами, набраними у ворога. Коло возів, попід возами й далі від возів — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві. Усі вони спали, мальовничо порозкидавшись: дехто підмостив собі мішок під голову, хто шапку, а хто й бік свого товариша. Шабля, мушкет, люлька-носогрійка з мідними бляшками й протичками, кресало, кремінь і губка — все було при кожному козакові. Важезні воли, підібгавши під себе ноги, лежали великими білими купами і здавались звіддаля сірими каменюками, розкиданими по всьому полі. Звідусіль із трави вже здіймалося густе хропіння сонного козацтва, а з поля двінким іржанням відгукувалися на нього козацькі жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне і грізне долучилося до краси липневої ночі. То були заграви пожеж, що догоряли на околицях. В одному місці полум’я спокійно й велично стелилося по небі; в другому, натрапивши на щось дуже горюче, раптом зривалося вихором, свистіло й летіло далеко, під самі зорі, де одірваними клаптями гасло попід найдальшими обріями. Там обгорілий чорний монастир, як суворий карте-зіянський чернець, стояв грізно, відсвічуючи на кожен відблиск своєю похмурою величчю. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як сичать дерева, охоплені димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освічував фосфоричним, лілово-вогняним світлом спілі китиці слив чи обертав у червоне золото то тут, то там пожовклі груші; і тут таки серед них чорніло, висячи на стіні будівлі чи просто на гілляці, тіло бідолашного жидка або ченця, що горіло разом з будівлею в огні. Над вогнем кружляло вгорі птаство, що здавалося купкою темних маленьких хрестиків на вогняному полі. Обложене місто немовби заснуло. Шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожеж.
Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, вже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши саламахи й галушок на весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: “Добре, що близько нема ніякого сильного ворога і нема кого боятися”. Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, підклавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився на небо. Воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітря; купина Чумацького Шляху, що навскіс підперізував небо, вся потопала в сяєві. Хвилинами Андрій мовби непритомнів, і якийсь легенький туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а тоді воно знову прояснювалось і все знов йому розвиднювалось.
Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося уві сні і той образ зараз розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову хустки. І чудний блиск у погляді, і мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопала і майже судоммо промовив:
— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб’ю з одного разу!
Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і почав придивлятися до неї пильніше. З довгого волосся, шиї й напівоголених смаглявих грудей упізнав він жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці виступали над запалими щоками; вузенькі чорні очі своїм розтином дугасто здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті, не втерпівши, він спитав:
— Скажи, хто ти? Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь?
— Два роки тому, в Києві.
— Два роки тому… в Києві… — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все, що ще вціліло в його пам’яті від колишнього бурсацького життя. Він ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос: — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..
— Тсс! — мовила татарка, благальне склавши руки, тремтячи всім тілом і повернувши голову назад, щоб упевнитися, чи не прокинувся хто від такого гучного вигуку Андрієвого.
— Скажи, скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки, аж задихавшись, Андрій, щомиті уриваючи мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Чи жива ще?
— Вона тут, у місті.
— У місті? — вимовив він, знов ледве не скрикнувши, і відчув, як уся кров ураз ринула до серця. — Чого ж вона в місті?
— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить Лубенським воєводою.
— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, — яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..
— Вона другий день нічого не їла.
— Як?
— У місті вже давно нема й шматка хліба, всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: “Іди й скажи лицареві: коли пам’ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув — нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!
Багато чого збудилося і спалахнуло в молодих козацьких грудях.
— Але як ти тут? Як ти пройшла?
— Підземним ходом.
— Хіба є підземний хід?
— Є.
— Де?
— Ти не зрадиш, лицарю?
— Клянуся святим хрестом!
— Спустившись у яр, требa перебрести потік, там, де очерет.
— І він веде у саме місто?
— Просто до міського монастиря.
— Ходім, ходім зараз!
— Але заради Христа і святої Марії, шматок хліба!
— Добре, буде. Стій тут біля воза… або ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.
І він пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня. Серце його стукотіло. Все минуле, все, що досі було приглушене козацькими походами, суворим вояцьким життям, — усе раптом спливло на поверхню, потопивши, у свою чергу, все теперішнє. Знову виринула перед ним, як із темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями стелилося на грудях, і всі пружкі, в доладній гармонії сотворені, лінії дівочого стану. Ні, вони не згасли, не вивітрилися з його грудей, вони тільки причаїлися, щоб дати на якийсь час простір іншим могутнім порухам; але часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака. І не раз, прокинувшись, довго лежав він без сну, нездатний з’ясувати, яка тому причина.
Він ішов, а серце калатало все дужче й дужче на саму лише гадку, що побачить її знову, і тремтіли молоді коліна. Підійшовши до возів, він геть забувся, чого прийшов: підніс руку до чола і довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба зробити. Нарешті увесь здригнувся і весь наповнився переляком: йому раптом спало на думку, що вона умирає з голоду. Він кинувся до воза і вхопив декілька великих житніх хлібин під пахву; але тут-таки подумав, чи не буде цей харч, годящий дужому, неперебірливому до їжі запорожцеві, загрубим і непристойним її тендітній статі? Враз пригадав він, що вчора кошовий картав кашоварів за те, що зварили за один раз усю гречану муку на саламаху, а її вистачило б на добрих три рази. Певний, що він знайде доволі саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанець і рушив з ним до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів жар. Глянувши в казани, він зчудувався: обидва були порожні. Треба було мати нелюдську силу, щоб усе те виїсти, тим паче, що в їхньому курені налічувалося людей менше, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде ані рісочки. Мимоволі спало йому на думку прислів’я: “Запорожці — як діти: хоч найменш, то наїдяться, хоч найбільш, то не залишать…” Що робити? Був, здається, десь на возі батьківського полку мішок із білим хлібом, що його знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він підійшов просто до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягшись біля воза на землі, хропів на все поле. Андрій ухопив мішок однією рукою і так сіпнув його, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, закричав на весь голос:
— Тримай, тримай чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!
— Мовчи, бо вб’ю! — крикнув з переляку Андрій і замахнувся на нього мішком.
Але Остап і без того замовк, притих і задав такого хропака, що від його подиху заворушилася трава, на якій він лежав.
Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб довідатись, чи не прокинувся хто-небудь з козаків від сонного марення Остапового. Одна чубата голова наче піднялася була в ближчім курені й, повівши очима, знов положилася на землю. Хвилини зо дві перечекавши, він врешті рушив зі своїм клунком далі. Татарка лежала, затамувавши подих.
— Уставай, ходім! Усі сплять, не бійся! Підіймеш хоч одну з цих хлібин, як мені не з руки буде захопити всі?
