— Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Чи ж не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно мене кохати й за велике щастя кожен із них мав би моє кохання. Досить мені було тільки махнути рукою, і кожен із них — найвродливіший і найкращого роду — став би моїм чоловіком. І до жодного з них не причарувала ти мого серця, жорстока моя доле; а причарувала моє серце, обминувши найкращих лицарів землі нашої, до чужого, до ворога нашого. За віщо ж ти, Пречиста Божа Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невблаганно й немилосердно мене караєш? У достатку, в розкошах минали мої дні; найкращі, найдорожчі страви й солодкі вина були мені до вибору, і навіщо все те було? Задля чого? Задля того, щоб нарешті померти лютою смертю, якою не помирає навіть останній жебрак у королівстві? Та мало, що судилася мені така страшна доля; мало того, що перед своїм економ я мушу бачити, як мають померти в невимовних муках батько з матір’ю, за яких я двадцять разів життя своє віддала б; мало цього всього: треба ж було, щоб перед своїм кінцем довелося мені почути слова й побачити кохання, яких ще зроду я не бачила й не чула. Треба ж, щоб він своїми словами розшматував надвоє моє серце, щоб гірка його частина була ще гіркіша, щоб іще жалькіше було мені мого молодого віку, щоб іще страшнішою здавалася мені моя смерть і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока моя доле, і тобі, — прости мої провини, — Свята Божа Мати!
І коли змовкла вона, глибока безнадія проступила на її обличчі; болючим жалем заговорила кожна його рисочка, і все, від сумно похиленого чола й спущених очей до сліз, що завмерли й висохли на тихо спломенілих її щоках, усе, здавалося, промовляло: “Нема щастя на цьому обличчі!”
— Не чувано в світі, не можна, не бувати тому, — промовив Андрій, — щоб найвродливіша і найкраща з-поміж усіх жінок зазнала такої тяжкої долі, коли вона народилася на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є найкращого на світі. Ні, ти не помреш! Не тобі помирати! Присягаюся своїм народженням і всім, що мені миле на світі, ти не помреш! А коли випаде так, що вже нічим — ні силою, ні молитвою, ані мужністю — незмога буде відвести гіркої долі, то ми помремо разом, і перше помру я, помру перед тобою, біля твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого розлучать мене з тобою.
— Не дури, лицарю, ні себе, ні мене, — промовила вона, тихо хитаючи прекрасною головою своєю. — Знаю, на превеликий мій жаль, дуже добре знаю, що не вільно тобі кохати мене; і знаю, який обов’язок і заповіт твій, — тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.
— А що мені батько, товариші й вітчизна? — мовив Андрій, стрепенувши головою й випроставши стрункий, як явір над водою, свій стан. — Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і підтвердив мовлене таким рухом руки, яким упертий, непоборний козак виявляє звагу вчинити справу нечувану й для когось іншого неможливу. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, все, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!
На мить скам’янівши, як прекрасна статуя, дивилася вона йому у вічі, тоді раптом заридала і з тією дивовижною жіночою відвагою, на яку буває здатна лише безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию й, обійнявши його білосніжними, дивовижними руками, заридала. Тієї миті на вулиці почулися невиразні крики в супроводі сурми й литаврів. Але він не чув їх. Він чув лише, як її чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як її сльози потоками стікали йому на лице і її пахуче розсипане волосся оповило його всього своїм темним блискучим шовком.
Тієї хвилі вбігла до них з радісним криком татарка. — Врятовані, врятовані! — нестямно вигукувала вона. — Наші пробилися в місто, привезли хліба, пшона, борошна і зв’язаних запорожців!
Та не чув ніхто з них, які то “наші” пробилися в місто, що привезли з собою і яких зв’язали запорожців. Сповнений неземних почувань, Андрій поцілував духмяні вуста, що припали до його щоки, і не зосталися без відповіді духмяні вуста. Вони одізвалися тим самим, і в цьому, злитім в одно, поцілункові відчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.
І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого з синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни і прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина.
VII
Галас і надзвичайна метушня зчинилися в запорозькому таборі, Спершу ніхто не міг зрозуміти, як то трапилося, що військо прорвалося в місто. Нарешті виявилося, що весь Переяслівський курінь, розташований перед бічною міською брамою, був п’яний, як ніч, отож і не диво, що половину його перебито, а другу пов’язано, перше ніж усі змогли довідатись, у чім річ. Поки ближчі курені, розбуркані криком, встигли вхопити зброю, військо вже входило в браму і останні ряди відстрілювалися від сонних, напів-протверезілих запорожців, що безладною юрбою кинулися на них. Кошовий дав наказ зібратися всім, і коли всі стали в коло і, скинувши шапки, затихли, він почав так:
— То ось воно що, панове-братове, трапилося цієї ночі, ось до чого призвела горілка! Ось яку наругу нам ворог учинив! У вас, видко, вже така поведенція: коли дозволиш більше михайлика випить, то ви вже ладні так надудлитися, що ворог христового вояцтва не те що штани здійме з вас, а навіть начхає вам у саму пику, то й того не почуєте.
Козаки стояли, похиливши голови, бо почували свою провину;
тільки Незаймайківський курінний отаман Кукубенко озвався.
— Постривай, батьку отамане! — промовив він. — Хоч воно й не велить закон на військовій раді перечити кошовому, як він каже слово, та коли діло не так, то вже вибач. Не зовсім справедливо дорікав ти всьому християнському війську. Козаки були б винні, навіть заслужили б смертної кари, коли б напились у поході, на війні, на важкій праці, але ми товклися без діла, марно тинялися перед містом. Ні посту, ні іншого християнського закону не було, то нема нічого дивного, що на безділлі чоловік нап’ється. Гріха тут нема. А от краще ми покажімо їм, як на сонних та невинних людей нападати. Перше добре били, а вже тепер так наб’ємо, що й п’ят додому не донесуть.
Річ курінного отамана сподобалася козакам. Вони попідводили зовсім уже понурені голови й дехто вдячно кивнув головою, промовивши:
— Добре сказав Кукубенко!
А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, промовив:
— А що, батьку кошовий, мабуть, чи не правду сказав Кукубенко? А ти що на це?
— А ось що! Скажу: щасливий і батько, що породив на світ такого сина. Ще не велика мудрація сказати докірливе слово, а більша мудрість таке слово мовити, яке, не познущавшися з біди чоловіка, підбадьорило б його, додало б йому духу, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів був потім сказати вам слово на розраду, та Кукубенко випередив мене.
— Добре сказав і кошовий! — почулося поміж лавами запорожців. — Добре слово! — промовили й інші. І найсивіші, що стояли, як сиві голуби, і ті кивнули головою й, моргнувши сивим вусом, тихо прогомоніли: — Добре слово сказав! Добре!
— Слухайте ж, панове, далі, — озвався знову кошовий. — Брати фортецю, лазити та підкопуватись, як то роблять чужоземні, німецькі майстри, — хай їй дідько з такою роботою! І не годиться, й не козацьке це діло. Та ще маймо на увазі те, що ворог увійшов до міста з невеликими запасами: возів щось було з ними небагато. Люд у місті голодний, тож усе з’їсть за одним махом, та й коням також сіна… навіть не знаю, хіба з неба на вила кине їм який-небудь їхній святий… тільки про те хіба ще Бог знає; а ксьондзи їхні тільки на слова мастаки. Чи по те, чи по інше, а вони повинні вийти з міста. Отож розділяйтеся на три гурти й ставайте на три шляхи перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський і Корсунський курені на засідку! Полковник Тарас із полком на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на запас із правої руки обозу! Щербинівський і Стебликівський горішній — із лівої руки! Та виходьте з лави, панове-молодці, котрі гостріші на язик, подражнити трохи ворога! Лях пустоголовий і гоноровитий: не витерпить глузування, то, може, ще й сьогодні всі вони вийдуть з брами.
Курінні отамани, обдивіться гарненько курені: у кого замало людей, додати з тих, що лишилися від Переяслівського. Перегляньте все ще раз! Дайте на кожного козака по чарці горілки й по хлібині! Але я так думаю, що кожний ще від учорашнього не голодний, бо ніде правди діти, — понаїдалися всі так, що я дивуюсь, як ніхто вночі не луснув. І ще один наказ: коли який-небудь жидюга-шинкар продасть козакові хоч один кухоль горілки, то я приб’ю йому, собаці, на саме чоло свиняче вухо й повішу його догори ногами! До праці ж, братове! До праці!
Так порядкував кошовий, і всі, вклонившись йому в пояс і не надягаючи шапок, подалися до своїх возів і таборів, і аж відійшовши вже далеко, понадягали знов шапки.
Усі почали готуватися: пробували шаблі та палаші, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, кульбачили коней.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і ніяк не міг додуматися, де дівся Андрій: чи полонили його разом з іншими і сонного зв’язали? Тільки ж де там: не такий він, щоб живим їм дався в руки. Поміж убитими козаками також не було його видко. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду свого полку, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.
— Кому там мене треба? — спитав він нарешті, отямившись. Перед ним стояв жид Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — белькотав жид, хапаючись і уриваючи мову, немов би хотів звірити щось важливе. — Я був у місті, пане полковнику!
Тарас глянув на жида і здивувався, що той уже встиг побувати в місті.
— Який же тебе чорт туди заніс?
— Я зараз розкажу, — промовив Янкель. — Як тільки я почув уранці галас і козаки почали стріляти, я вхопив лапсердак і, не надягши його, побіг туди бігом! Дорогою вже надяг його в рукави, бо хотів швидше довідатися, що то за галас і чого козаки вдосвіта зчинили стрілянину. Я взяв та й прибіг аж до самої брами якраз тоді, коли вже останнє військо входило в місто. Дивлюся — поперед загону пан хорунжий Галяндович. Він мій давній знайомий: ще три роки тому був позичив у мене сто червінців. Я за ним, буцімто щоб гроші в нього виправити, і увійшов разом із ними в місто.
— Як же це: увійшов у місто та ще й гроші хотів виправити? — спитав Бульба. — І він тебе не звелів повісити, як собаку?
— А їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — уже його служники були зовсім ухопили мене й накинули мотузку на шию, але я відпросився в пана, сказав, що підожду з грішми, скільки пан сам схоче, й пообіцяв, що ще позичу, аби тільки він поміг мені виправити борги з інших лицарів; бо у пана хорунжого, — я скажу панові правду, — нема ані червінця в кишені. Хоч він має й хутори, і садиби, і аж чотири замки, та й степової землі аж до Шклова, а грошей у його так само, як і в козака, ані-ані. І тепер, коли б не озброїли його брацлавські жиди, ні з чим було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був.
— І що ж ти робив там у місті? Бачив наших?
— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рувим, Шмуль, Самуйло, Хайвалох, жид-орендар…
— Та хай вони западуться! — гукнув, розсердившись, Тарас. — Що ти мені пхаєш під носа своє жидівське кодло! Я питаю тебе про наших запорожців.
— Наших запорожців не бачив. А бачив самого пана Андрія.
— Андрія бачив? — аж крикнув Бульба. — Що ж ти не кажеш, де ти його бачив? У льоху? В ямі? Зганьбленого? Зв’язаного?
— І хто ж би посмів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий пишний лицар… Далебі, я його й не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і верцадло в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь того золота, і все золото. Так, як сонце навесні, коли в городі всяка пташка свище та співає і травичка пахне, так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів.
— Навіщо ж він надяг чуже вбрання?
— Того, що воно краще, того й надяг… І сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!
— Хто ж його присилував?
— Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них?
— Хто перейшов?
— Пан Андрій.
— Куди перейшов?
— Та до них перейшов. Він уже тепер зовсім їхній.
— Та брешеш ти, свиняче вухо!
— Як же то можна, щоб я брехав? Хіба я дурний брехати? На свою б голову брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну?
— Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.
— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако!
— Хай мої пороги травою поростуть, коли я вигадую! Хай кожне плюне на могилу батька мого, матері, тестя, і батькового батька, і батька матері моєї, коли я вигадую. Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.
— Через що?
— У воєводи є дочка-красуня. Святий Боже, яка красуня! Тут жид усякими способами почав виявляти красу панночки на своїм обличчі: розставив руки, прищулив око і скривив набік рота, немовби щось дуже смачне покуштував.
— Ну то що з того?
— Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді мов підошва: її як намочиш у воді, то гни як хочеш — вона буде гнутися.
Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що багато дужих душ вона погубила, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці.
