— Слухайте, пане, я все розкажу панові, — мовив далі жид. — Тільки-но почувши ґвалт і побачивши, що вони входять до міської брами, я вхопив про всяк випадок із собою низку перлів, бо в місті є красуні і шляхтянки, а коли є красуні і шляхтянки, подумав я, то їм хоч і їсти нічого, а перли куплять. І як тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи в двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. “Буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцявся прогнати запорожців”.
— І ти не вбив його на місці, того чортового сина? — гукнув Бульба.
— За віщо ж убивати? Він перейшов самохіть. Що чоловік винен? Де йому краще, туди й перейшов.
— І ти бачив його в лице?
— Їй-богу, в саме лице! Такий гарний вояк! Кращий за всіх. Дай йому Боже здоров’я, мене відразу пізнав, і коли я підійшов до нього, він і каже мені…
— Що ж він каже?
— Він каже… перше кивнув пальцем, а тоді вже каже: “Янкелю!” А я: “Пане Андрію!” — кажу. “Янкелю, скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!”
— Брешеш, чортів Юдо! — несамовито крикнув Тарас, зовсім не пам’ятаючи себе. — Брешеш, собако! Ти й Христа розіп’яв, проклятий від Бога лиходію! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай відсіля швидше, а ні — тут тобі й смерть!
І, промовивши це, Тарас вихопив шаблю. Зляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго біг він, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще далеко чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розміркувавши, що не слід на першому, хто нагодився, зганяти свою злість.
Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою.
Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який ще один і зостався не спалений козаками. А запорожці, і піші, й кінні, зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незаймайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Тільки Переяслівського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю, а сам курінний отаман Хліб без шароварів і жупана опинився в лядському полоні.
З міста почули рух у козацькому таборі. Усі сипнули на вал, і перед очима в козаків постала враз жива картина: польські лицарі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідяні шоломи, оздоблені білим, мов той лебідь, пір’ям, сяяли, як сонце. На інших були легенькі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто облямовані шнурками; у тих шаблі і зброя в дорогій оправі, за яку великі гроші платили пани, — і багато іншого вбрання. Спереду чванькувато стояв, у червоній шапці з золотом, буджацький полковник. Дебелий був полковник, вищий і грубший за всіх, широкий, дорогий кунтуш ледве сходився на череві. З другого боку, ближче до бокової брами, стояв другий полковник, невеличкий чоловічок, сухий, як тріска; але маленькі меткі очі його дивилися пильно з-під насуплених густих брів, і вертівся він швидко на всі боки, жваво показуючи тонкою сухорлявою рукою своєю та віддаючи накази; видко було, що, незважаючи на своє дрібне тіло, він добре знав військову справу. Недалечке від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами й таким червоним лицем, що аж занадто: любив пан міцні меди і не дурень був погуляти. І багато було видко за ними всякої шляхти, озброєної хто на свої червінці, хто на королівський скарб, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори на обіди задля панської пихи і які крали зі столу й креденсів срібні келехи й після сьогоднішнього величання другого дня сідали на передки правити кіньми у якого-небудь пана. Було там усячини. Інший раз і випити не було за віщо, а на війну всі причепурилися.
Козацькі лави стояли тихо перед мурами. Не було ні на кому золота; хіба де-не-де блищало воно на держаках щабель та на мушкетах. Козаки не любили пишно вбиратися на війну; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли чорні, червоноверхі їхні смушеві шапки.
Двоє козаків виїхало наперед із запорозьких рядів: один іще зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на язик і в ділі теж не з остатніх: Охрім Наш і Микита Голокопитенко.
Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно вештався на Січі, бував і під Адріянополем і не раз був лихом битий на своїм віку: горів у вогні і пригнався на Січ обсмалений, з почорнілою головою та обгорілими вусами; але знов убрався в силу на Січі Попович, пустив за вухо оселедець і викохав густі й чорні, як смола, вуса. І вдатний був на в’їдливе слово Попович.
— А красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?
— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник. — Усіх перев’яжу! Віддавайте, хлопи, зброю та коней. Бачили, як я перев’язав ваших? Виведіть їм на вал запорожців!
І вивели на вал скручених мотузками запорожців. Попереду всіх був курінний отаман Хліб, без шароварів та верхнього одягу, — так, як ухопили його п’яного. Понурив голову свою донизу отаман, соромлячися голизни своєї перед своїми ж козаками й того, що попався в неволю, як той собока, сонний. І за одну ніч посивіла його міцна голова.
— Не журися, Хлібе! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.
— Не журися, друзяко! — озвався курінний отаман Бородатий. — Не велика твоя провина, що тебе вхопили голого: біда може трапитися з кожним чоловіком; але сором їм, що виставили тебе на ганьбу, не прикривши хоч чим-небудь твоєї голизни.
— Знати, що з вас хоробре військо на сонних людей! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— Ось постривайте, ми вам пообрізуємо чуби! — відповідали їм згори.
— А хотілося б мені подивитися, як вони нам пообрізують чуби! — промовив Попович, повертаючись перед ними на коні, а потім, подивившись на своїх, додав: — А що ж, панове! Може, й справді ляхи правду кажуть, бо як виведе їх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.
— А чого ж, ти думаєш, їм буде добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович запевне вже щось їм утне.
— А того, що позад нього заховається все їхнє військо і вже дідька лисого дістанеш кого-небудь списом з-поза його черева! Усі козаки зареготали, і довго ще декотрі з них хитали головою, приказуючи:
— Ну й Попович! Уже як зав’яже кому слово, то тільки ну… Та так і не сказали козаки, що таке “ну”.
— Відступайте, відступайте швидше від муру! — закричав кошовий, бо ляхи, здавалося, не витерпіли глузів і полковник махнув рукою.
Тільки-но козаки од’їхали, як з валу вдарили картеччю. На валу заметушилися, з’явився верхи сам сивий воєвода. Брама відчинилася, і з неї виступило військо. Попереду виїхали рівним шиком гусари в золотом вишитому вбранні, за ними панцерне військо, тоді латники зі списами, потім усі в мідяних шоломах, а далі, нарізно, значні шляхтичі, кожний одягнутий по-своєму. Горда шляхта не бажала ставати у лави аби з ким, і в кого не було загону, той їхав сам зі своїми служниками. Потім знов лави, і за ними виїхав хорунжий; за ним знов лави, і виїхав дебелий полковник; а позаду вже всього війська виїхав останнім низенький полковник.
— Не давайте їм, не давайте їм шикуватися і ставати в лави! — гукав кошовий. — Зразу налягайте на них усіма куренями! Кидайте всі інші брами! Титарівський курінь, налягай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого. Напирайте в потилицю, Кукубенко й Паливодо! Мішайте їхні лави, не давайте їм шикуватися!
І вдарили з усіх боків козаки, збили, змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть зчинити стрілянину: пішло діло на шаблі та на списи. Всі збилися в одну купу, й кожному випала нагода показати себе.
Демид Попович трьох заколов посполитих та двох найкращих шляхтичів збив із коней, примовляючи:
— Оце добрі коні! Давно вже мені хотілося мати таких коней. І погнав коней далеко в степ, гукаючи козакам, що стояли осторонь, щоб перейняли їх. Потім знов пробився в купу, налетів знов на збитих із коней шляхтичів; одного вбив, а другому накинув аркана на шию, прив’язав до кульбаки й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з коштовним держаком і відв’язавши від череса повний гаман з червінцями.
Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився також з одним із найхоробріших польських шляхтичів, і довго билися вони, схопившися рукопаш. Подужав був уже козак і, зборовши ворога, вдарив гострим турецьким ножем у груди, але й сам не вберігся: раптом вліпила його гаряча куля у скроню. Звалив його найзначніший із панів, прегарний і давнього князівського роду лицар. Стрункий, як молода тополя, літав він на буланому коні своєму і багато вже показав шляхетської лицарської відваги: двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, стрельнув по коневі й дістав списом козака; багатьом постинав голови й руки і звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у скроню.
— Ось із ким хочеться мені помірятися, чий батько дужчий! — гукнув Незаймайківський курінний отаман Кукубенко. І, припустивши коня, налетів на нього ззаду й так галаснув, що всі, хто був поблизу, здригнулися від того несамовитого крику. Лях хотів обернути свого коня, щоб стати чолом до нього, але не послухався кінь: зляканий страшним гуком, кинувся вбік, і дістав його кулею з мушкета Кукубенко. Ввійшла межи плечі йому гаряча куля, і звалився лях з коня. Але й тут ще не піддався, усе силкувався рубнути ворога, та ослабла рука і впала разом із шаблею. А Кукубенко взяв у обидві руки свій важкий палаш і загнав його в сполотнілі вже уста ляхові, й вибив два, як перлове намисто, зуби палаш, розітнув надвоє язика, розтрощив горловий хребець і далеко ввігнався в землю. Так і прибив він його там, як цвяхом, навіки до сирої землі. Мов потужне джерело, ринула вгору червона, як калина над річкою, шляхетна кров і залила весь шитий золотом жовтий кунтуш його. А Кукубенко вже кинув його й пробився зі своїми незаймайківцями до іншого гурту.
— Ач, яке вбрання коштовне покинув! — промовив уманський курінний отаман Бородатий і подався від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я семеро вже вбив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще ні на кому не бачив.
І повабився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб поздіймати з убитого дорогі шати, вийняв уже турецький ніж, оздоблений самоцвітами, відв’язав од череса гаман з червінцями, зняв із грудей торбинку з тонкою білизною, коштовним сріблом і кучериком дівчини, обережно схованим на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, якого він був уже раз збив з коня й лишив йому добрий рубець на спомин. Розмахнувся хорунжий з усієї руки й рубонув Бородатого шаблею по нахиленій шиї. Не довело до добра козака зазіхання на здобич: покотилася могутня голова й упало безголове тіло, далеко навколо заросивши землю. Полинула у вирій сувора козацька душа, похмура й гнівна, та ще й дивуючись, що так рано вилетіла з такого дужого тіла. Та не встиг ще хорунжий ухопити отаманову голову за чуба, щоб прив’язати до сідла, як уже нагодився й суворий месник.
Немов той шуліка, що колами ширяє в небі на дужих крилах, а тоді враз зупиняється на одному місці, не згортаючи крил, і звідти стрілою шугає на перепела, який розкричався біля самого шляху, — так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого й накинув йому мотузку на шию. Почервоніло ще дужче й так червоне лице хорунжого, коли зашморгнула йому горлянку міцна петля; ухопився він був за пістоль, але судомно зведена рука не змогла добре націлитись і куля даремно полетіла в поле. Остап тут-таки від його ж сідла одв’язав шовковий шнур, який хорунжий возив із собою на бранців, зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець шнура до сідла й потяг його через поле, скликаючи гучно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню шану своєму отаманові.
Як почули уманці, що їхнього курінного отамана Бородатого нема вже на світі, покинули поле бою й прибігли поховати його тіло. І тут-таки почали радитися, кого їм вибрати за курінного. Нарешті сказали:
— Та нащо радитися? Кращого нам не знайти курінного, як Бульбенко Остап: він хоч і молодший за всіх нас, але розум має, як у старого.
Остап, скинувши шапку, подякував усім козакам-товаришам за честь. Він не відмовлявся ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що під гарячий час на війні не до того, а зразу повів їх просто на ляхів і навіч усім показав, що не дурно його обрали за отамана. Побачили ляхи, що вже непереливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другім кінці його. А низенький полковник махнув рукою чотирьом свіжим сотням, що стояли осібно біля самої міської брами і вдарили звідтіля картеччю на козацькі гурти. Але мало кого дістали: кулі сипнули по волах козацьких, що боязко дивилися на бій. Заревіли злякані воли, повернули на козацький табір, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас саме тоді вискочив із засідки зі своїм полком і, закричавши, кинувся їм навперейми. Повернула тоді злякана криком оскаженіла череда назад, кинулася на лядські полки, перевернула кінноту і все зім’яла й розкидала.
— Ой, спасибі ж вам, воли! — гукнули запорожці. — Служили ви нам добре у поході, а тепер ще й на війні послужили! — І вдарили ще дужче на ворога.
Багато ляхів тоді перебили. Багато козаків показало себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко й чимало інших. Побачили ляхи, що до скрути доходить, викинули корогву й гукнули, щоб відчиняли мерщій міську браму. Зарипіла, відчиняючись, залізом кована брама і впустила збитих у гурт, як овець у кошару, стомлених, закурених вершників. Дехто з запорожців погнався був за ними, але Остап зупинив своїх уманців, промовивши:
— Далі, далі, пани-браття, від мурів! Не годиться наближатися до них.
І справді тієї ж миті з мурів гримнули гармати й посипали всім, що попало, й багатьом дісталося на горіхи. Тоді саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши:
— Новий отаман, а веде військо немовби старий! Оглянувся старий Бульба подивитись, який там новий отаман, і побачив, що перед уманцям веде на коні Остап, заломивши набакир шапку, з отаманським пірначем у руці.
— Чи ти бач, який! — сказав Тарас, дивлячись на нього; і зрадів старий, і почав дякувати уманцям за те, що вони так ушанували його сина.
Козаки знов одступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знов з’явилися ляхи, вже в подертих опанчах.
Запеклася кров на багатьох коштовних кунтушах, і порохом припали гарні мідяні шоломи.
— А що, пов’язали? — гукнули їм знизу запорожці.
— Ось я вас! — усе так само кричав згори дебелий полковник, показуючи мотузку; і все ще не переставали нахвалятися закурені, стомлені вояки, а задерикуватіші перекидалися з обох боків гострими словами.
Нарешті всі порозходилися. Хто ліг одпочивати, утомлений битвою; хто присипав землею свої рани і дер, щоб перев’язати їх, хустки та коштовне вбрання, зняте з убитого ворога. Інші, що були бадьоріші, почали зносити тіла й віддавати їм останню честь: шаблями, списами копали могили; шапками, полами вибирали землю; склали чесно козацькі тіла й засипали їх свіжою землею, щоб круки та хижі орли їм очей не видзьобували. А лядські тіла, поприв’язувавши десятками до хвостів диким коням, пустили по всьому полю, і довго потім гналися за ними, шмагаючи їх по боках. Оскаженілі коні тікали борознами та горбами, через яри та протоки, і бились об землю закривавлені й пилом припорошені лядські трупи.
Потім посідали кружкома всі курені вечеряти й довго гомоніли про діла та звитяги, що випали кожному з них на вічний спомин людям прийшлим та нащадкам. Довго не лягали вони; а найдовше не лягав старий Тарас, усе міркуючи, чому Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи сумління не пустило Юду вийти супроти своїх, чи жид одурив і він просто попався в неволю. Але раптом згадав Тарас, що занадто було прихильне серце Андрієве до жіночої зваби, й защеміло його старе серце й тяжко заклявся він у душі супроти польки, що причарувала його сина. І виконав би він свою клятьбу: не подивився б він на її красу, витяг би її за густу, пишну косу й поволік по всьому полю поміж усіма козаками. І потовклися б об землю, закривавлені і порохом приладі, її чудові груди та плечі, блискучі, як той нетанучий сніг, що вкриває гірські верховини. Роздер би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не відав Бульба, що готує Бог людині на завтра, і почав він дрімати й нарешті заснув.
А козаки все ще гомоніли поміж собою, і цілу ніч стояла біля багаття, розглядаючися пильно на всі боки й очей не стуляючи, твереза варта.
